Документальний фільм «2000 метрів до Андріївки» українського режисера Мстислава Чернова здобув одну з найпрестижніших міжнародних телевізійних відзнак — премію News & Documentary Emmy Awards. Стрічка перемогла в номінації «Видатна режисерська робота» (Outstanding Direction: Documentary), ставши одним із найбільш відзначених документальних проєктів року. Про це повідомляє видання Deadline.
Фільм також був представлений одразу у шести номінаціях, що підкреслює високий рівень міжнародного визнання роботи української команди. Церемонія нагородження відбулася 27–28 травня, а саму нагороду на сцені отримали співоператор стрічки Олександр Бабенко та продюсерка Мішель Мізнер.
Під час вручення премії Мішель Мізнер зачитала звернення від імені Мстислава Чернова, який не зміг бути присутнім на церемонії через сімейні обставини. У промові наголошувалося на масштабі трагедії та водночас стійкості українців, які живуть і працюють в умовах повномасштабної війни.
«Щодня українські міста зазнають нападів, а мирні жителі гинуть від ракет і бомб. Вони ховаються, прикривають своїх дітей, гасять пожежі та дають відсіч. Саме про це наш фільм. Про те, як, незважаючи на напади, незважаючи на зраду, українці вижили і більше не є жертвами. Вони мають свободу дій, мають голос. Причиною цього є люди у наших фільмах. Завдяки їм усе це не розвалилося», — йшлося у зверненні творчої команди.
«2000 метрів до Андріївки» є продовженням авторського документального висвітлення російсько-української війни, де Мстислав Чернов фокусується на бойових діях на лінії фронту та людському вимірі війни. У центрі сюжету — операція українських військових із повернення села Андріївка поблизу Бахмута, яке перебувало під контролем російських сил. За задумом командування, підрозділ має подолати близько двох кілометрів укріпленої лісосмуги, що перетворилася на складну систему оборонних позицій.
Разом із військовими на передових позиціях перебували сам режисер Мстислав Чернов і фотограф Олександр Бабенко, які документували хід операції в умовах постійних артилерійських обстрілів, роботи дронів та мінометного вогню. Створення фільму стало не лише кінематографічним процесом, а й тривалим перебуванням авторів у бойовій зоні, що вимагало роботи в екстремальних умовах і постійного ризику для життя.
Зйомки стрічки стартували у вересні 2023 року та тривали майже півтора року. Над проєктом працювала міжнародна команда: режисер Мстислав Чернов, фотограф і співоператор Олександр Бабенко, продюсерки Мішель Мізнер і Рейні Аронсон-Рат. Музичний супровід створив дворазовий лауреат премії «Ґреммі» композитор Сем Слейтер, який відомий роботою над великими кінопроєктами та документальними стрічками.
Премія News & Documentary Emmy Awards є частиною системи нагород «Еммі» і вручається Національною академією телевізійних мистецтв і наук США з 1980 року. Вона відзначає найкращі досягнення у сфері документального кіно та новинної журналістики, включно з режисурою, монтажем, операторською роботою та журналістськими розслідуваннями. Цьогоріч на конкурс було подано понад дві тисячі заявок, що підкреслює високий рівень конкуренції.
Окремо експерти наголошують, що перемога українського фільму має не лише мистецьке, а й інформаційне значення, оскільки документує перебіг повномасштабної війни Росії проти України очима безпосередніх учасників подій. Стрічка продовжує традицію сучасної української документалістики, яка дедалі частіше отримує міжнародне визнання на провідних фестивалях і преміях.
У світовій кіноіндустрії відзначають, що успіх «2000 метрів до Андріївки» є ще одним підтвердженням зростання ролі українського документального кіно, яке поєднує журналістський підхід із художнім осмисленням війни та її наслідків для суспільства.
«Антарктида» під час євротуру зібрала 23,9 млн грн, повідомляє благодійний фонд «Повернись живим» 24 грудня. Зібрані кошти з продажу квитків та благодійних аукціонів режисер та його команда передали на проєкт «Дронопад», спрямований на закупівлю обладнання для боротьби з ворожими дронами.
Масштабний тур охопив 28 міст Європи, Канади та США, де відбулося 41 показ стрічки. Глядачі брали участь у показах, донатили кошти та відвідували спеціальні зустрічі з режисером. Під час туру також проводилися благодійні аукціони, на яких розігрували унікальні лоти, привезені з Антарктиди.
Документальний фільм «Антарктида» розповідає про життя та роботу учасників 30-ї Української антарктичної експедиції на станції «Академік Вернадський». Антон Птушкін прожив разом із полярниками 10 днів на станції, збираючи матеріал для стрічки. Фільм вийшов у прокат 4 вересня 2025 року та за перший вікенд зібрав майже 7,2 млн грн, ставши одним із найкасовіших українських фільмів усіх часів.
Проєкт «Дронопад», який підтримали коштами від туру, був запущений у серпні 2024 року фондом «Повернись живим» і передбачає закупівлю військовим всього необхідного для знищення ворожих дронів.
У мережі щойно з’явився документальний фільм «Океан Ельзи: Спостереження шторму», який уже встиг спричинити хвилю обговорень серед глядачів. Та попри активну увагу до проєкту, Святослав Вакарчук продовжує доводити: багато особистого досі залишалося поза кадром. Новий епізод стрічки відкриває фрагменти його приватного життя, які музикант роками намагався тримати осторонь публічності.
У свіжому уривку глядачам показали рідкісні моменти спілкування Вакарчука з дітьми. Камера фіксує смартфон артиста — він на відеозв’язку з сином Іваном і донькою Соломією. Святослав говорить спокійно, лагідно, з тією інтонацією, яку фанати зазвичай чують лише на концертах у піснях про любов і підтримку.
«Ваня, я тебе дуже люблю. І тебе, і Соломійку. Як тільки тато зможе, тато вже скоро до вас приїде. Я вас обіймаю, цілую. Гарно там будьте, слухайтеся чемно Олю і маму. Все, скоро побачимось», — каже артист, всміхаючись у камеру.
Епізод став одним із найбільш обговорюваних у мережі — не лише через фільм, а й тому, що глядачі вперше побачили, яким Вакарчук є поза сценою та поза політичними чи суспільними ролями. Для багатьох він постав не фронтменом гурту, а просто батьком, який підтримує своїх дітей на відстані.
«Спостереження шторму», схоже, відкриває значно більше, ніж історію культового гурту. Стрічка пропонує наблизитися до людини, яку українці знають майже 30 років, але водночас — знають лише частково. І саме ці фрагменти особистого спілкування роблять документальний фільм не просто музичною історією, а дуже приватним щоденником у часи війни.
Святослав Вакарчук уперше офіційно заговорив про особисте життя й назвав ім’я своєї коханої. У документальному фільмі «Океан Ельзи: Спостереження шторму» музикант підтвердив стосунки з продюсеркою Євгенією Яцутою та показав спільні фото. Також артист оприлюднив знімки сина Івана та доньки Соломії. Прем’єра стрічки запланована на 6 листопада.
У фільмі Вакарчук не лише ставить крапку в численних чутках, а й відкриває сімейний архів — зокрема кадри з Євгенією Яцутою, з якою, за словами музиканта, у них двоє дітей. Раніше фронтмен «Океану Ельзи» принципово уникав коментарів про приватне життя, називаючи це порушенням особистих кордонів.
Окремо співак згадав про колишню партнерку Лялю Фонарьову, з якою прожив 20 років у цивільному шлюбі. Він подякував їй за «підтримку, натхнення і стиль». Спільних дітей у пари не було, однак Вакарчук виховував доньку Лялі Діану, яка закінчила КІМО при КНУ ім. Тараса Шевченка та з 2016 року навчалася в Ноттінгемському університеті.
Документальна стрічка «Океан Ельзи: Спостереження шторму» обіцяє рідкісні кадри й відверті історії з життя гурту, а зізнання Вакарчука вже стало однією з головних тем довкола прем’єри.
29 листопада 2024 року на платформі Disney+ відбулася прем’єра довгоочікуваного документального фільму “Beatles ’64”, який розповідає про перший візит легендарного британського гурту The Beatles до США в 1964 році. Режисером стрічки став Девід Тедескі, а продюсером виступив сам Мартін Скорсезе, відомий кінорежисер, який зняв чимало знакових документальних фільмів про музику.
“Beatles ’64” від Disney+ розповідає про те, як “Бітлз” відвідали США у 1964 році, і розкриває унікальні деталі їхнього історичного візиту.
Новий документальний фільм про славетну “ліверпульську четвірку” йде схожим шляхом, як і попередній трисерійний документальний фільм Пітера Джексона “The Beatles: Get Back”. Тоді Джексон використав деякі ніколи раніше не бачені кадри і таким чином створив безпрецедентну близькість до гурту, який шанують і донині.
“Бітлз 64” повертає глядачів до року, коли Джон, Пол, Джордж і Рінго вже підкорили Європу і почали “штурм” США. Їхній виступ на “Шоу Еда Саллівана” дивилися 73 мільйони американців біля своїх телевізорів. Згідно з газетами того часу, заснованими на вимірюваннях Нільсена, трансляція мала найвищий рейтинг в історії на телебаченні Нью-Йорка.
На хитких чорно-білих кадрах видно, як четверо блідих молодих людей у піднесеному настрої продираються крізь екстатичний натовп. Продюсер Мартін Скорсезе та режисер Девід Тедескі відреставрували його у компанії Пітера Джексона.
Як стверджує Spiegel, ефект повністю відрізняється від психоделічних, барвистих інтер’єрних кадрів.
“Бітлз 64” – чудовий фільм, тому що він переносить у саме серце цього емоційного урагану, в якому невиразне відчуття визволення змішувалося з чистим бажанням чогось нечувано нового.
Деякі цікаві факти
Коли учасники The Beatles прибули до Вашингтона, округ Колумбія, квартет запросили до британського посольства, щоб привітати їх із вечіркою. Посол тепло прийняв їх, однак кажуть, що персонал, який працював у британському посольстві, ставився до них інакше.
Вони називали їх образливими словами та не шанобливо ставилися до музикантів.
Насправді, у документальному фільмі сказано, що Джордж Гаррісон був вражений тим, що сталося, і ледь не заплакав.
“Ми більш-менш звикли до цього. “Ми — люди робітничого класу”, — сказав Пол Маккартні. “Ви уявляєте, що вони будуть дивитися на вас зверхньо, але знаєте що? Нам було наплювати. Вони працювали в посольстві, ми були в турі, розкачували”.
11 лютого 1964 року “Бітлз” вперше виступили у Сполучених Штатах. Концерт відбувся у вашингтонському Колізеї і пройшов з аншлагом.
Режисер Девід Лінч, тоді ще підліток, зізнався в документальному фільмі, що, хоча він любив рок-н-рол, він не знав, що став свідком історичної події для гурту та музики. “Це було так голосно, що не можна було повірити. Це було феноменально – зізнався режисер.
Пол, Джон, Джордж і Рінго були обмежені чотирикутною сценою, що нагадувала боксерський ринг, повністю оточеною очікуючим натовпом.
Під час виступу планування простору змушувало їх різко повертатися, причому Старр виконав особливо вражаючий рух: йому довелося з силою переставити свою круглу барабанну установку, щоб стати обличчям до глядачів з протилежного боку імпровізованої сцени.
Документальний фільм “Beatles ’64” вже доступний у каталозі Disney+
Художня екранізація історій лютого-березня 2022 року з окупованої росіянами Бучі та навколишніх селищ вже пережила кілька хвиль критики. І це задовго до прем’єри.
Фільм “Буча” критикують за те, що “надто рано” він виходить – коли ще не всі загиблі бучанці ідентифіковані, а травма тих, хто вижив, надто свіжа.
Критикують, що це художня, а не документальна стрічка – з усіма неточностями та умовностями ігрового кіно.
Нарешті, шквал обурення викликав один з англомовних постерів з написом Bucha та розбомбленою багатоповерхівкою у… Бородянці.
Як житель Бучі та журналіст, що працював з матеріалами про воєнні злочини росіян тут, я подивився робочі матеріали “Бучі”, аби зрозуміти, чи справді фільм заслуговує на критику.
Спробуємо розібратися без спойлерів.
Історія
В основі фільму – реальна історія Костянтина Гудаускаса – волонтера, який вивіз десятки людей з Ворзеля, Бучі та інших окупованих росіянами локацій.
Батько Костянтина – литовець, але сам він народився у Казахстані. Саме “союзний” для росіян казахський паспорт допомагав йому проїжджати блокпости російської армії.
В інтерв’ю ірпінському YouTube-каналу “Неймовірні UA” він описує, як вивозив поранену дитину й молився, щоб та не вмерла в його машині.
“Були ж гарні росіяни? Ви знаєте, не було. Не було”, – каже Костянтин ламаною українською зі сльозами на очах, і це справді дуже емоційна історія для екранізації.
АВТОР ФОТО,“НЕЙМОВІРНІ_UA / КОСТЯНТИН ГУДАУСКАС
Окрім розповідей Гудаускаса, творці фільму також консультувалися з ГУР міноборони України, а для прописування діалогів російських військових слухали оприлюднені записи перехоплень їхніх переговорів. Російська техніка у фільмі – це трофейні БТР та вантажівки, захоплені українськими бійцями.
Тому більшість історій, описаних в “Бучі”, так чи інакше співвідносяться з реальністю окупованої Київщини.
Наприклад, епізод з тизера, де російський військовий розстрілює полонених чоловіків і каже цивільним “Это грязь”, попри всю, здавалося б, кінематографічність, – справжній.
У документальному фільмі ВВС про вісьмох розстріляних тероборонівців на вулиці Яблунській одна з жінок пригадувала, як бачила ще живих полонених й один з російських командирів казав не дивитися на них, бо вони “не люди, а бруд, тварини”.
АВТОР ФОТО,BUCHA.FILM
Інша очевидиця згадувала, як пострілом у голову вбили одного з полонених хлопців, якому задерли футболку на голові, щоб він нічого не бачив. І потім на тому місці була велика калюжа крові – “товстим шаром, десь два на три метри”.
Все це автори фільму намагаються передати у стрічці – утім, без надмірної кривавості та деталізації смертей. Тобто вони намагаються бути уважними до деталей навіть у художній інтерпретації.
Утім, є і одна невідповідність між деталями, про яку не можна не згадати.
Постер і Бородянка
Йдеться про постер “Бучі”, на якому зображена Бородянка.
Сценарист та продюсер фільму Олександр Щур пояснює, що це “проєкт постера для англомовної аудиторії, який допомогли зробити іноземні фахівці”.
І назва Bucha не означає автоматично, що на ньому зображена Буча. Адже дія фільму проходить у тому числі й в Бородянці, яка до того ж розташована у Бучанському районі – “Великій Бучі”. Хоч це й досить штучний термін для місцевих.
Зрештою, каже він, треба розуміти умовності художніх фільмів – на постерах “Дюнкерка” так само не фотографія з реального місця евакуації британців на початку Другої світової війни.
“У Бучі на момент зйомок не залишилось зруйнованих будинків, які підходили б по атмосфері. Сподіваюсь, скоро так буде з усіма нашими містами”, – додає сценарист.
Утім, попри всі ці аргументи постер викликав багато критики в соцмережах, і перш за все – від жителів Бучі та Бородянки.
АВТОР ФОТО,X (ТВІТТЕР)
“Наша Бородянка має власну трагедію і зображенням зруйнованого будинку та надписом “Буча” ви принижуєте пам’ять людей! Не потрібно придумувати виправдовування (“Велика Буча” це взагалі нісенітниця), а просто змініть постер і все! Це не хейт, а вимога жителів Бородянки!” – писав один з коментаторів.
В зображеному будинку, який на початку березня 2022 року зруйнували російські авіабомби, загинули реальні люди. Цілком природно, що їхніх родичів і взагалі жителів Бородянки обурює, що цей епізод використали для реклами (так чи інакше, постер фільму – це все ж реклама) фільму, в назві якого – інше місто.
І Бородянка, і Буча, і Ірпінь, і Мощун, і Здвижівка, і далекий від Київщини Ізюм та ще десятки інших міст та сіл пережили трагедії, спричинені одним виконавцем – російською армією.
Але чи можна ці трагедії змішувати чи міняти місцями заради ширшого залучення західної аудиторії?
Для жителів Бородянки це може виглядати як знецінення їхньої трагедії. Так само це “тригерить” і бучанців.
Зрештою, є ще один момент.
Постер одразу підхопили російські телеграм-канали, які послідовно доводять, що “Буча – фейк”.
АВТОР ФОТО,TELEGRAM
Це вже дало привід деяким коментаторам порівнювати “Бучу” з абсолютно відірваним від будь-якого фактажу російським “Свідком” – провальною російською стрічкою, знятою за державні гроші, про те, що “в Бучі всіх убили українські націоналісти” (рейтинг IMDB: 1,2 з 10).
На цю ремарку Олександр Щур відповів, що сенсу перейматися тим, що транслює російська пропаганда, давно немає.
Але на західну аудиторію теза, що “на постері фільму про Бучу зображене інше місто”, напевно, теж може вплинути.
У результаті дискусій творці фільму вирішили зробити спеціальний показ для жителів Бородянки.
Зйомки з військовою технікою та акторами у російській формі в Бучі та Бородянці не проводили, щоб не травмувати місцевих жителів спогадами про окупацію.
Харизма антигероя
АВТОР ФОТО,BUCHA.FILM
Режисер Станіслав Тіунов розповів, що Цезарій докладав багатьох зусиль, щоб вжитися у досить специфічну роль казахського українця в умовах 24 лютого 2022 року. Він спілкувався з консультантами і розпитував знімальну групу про ті дні.
Повної схожості з Костянтином Гудаускасом не вийшло, але таку ціль і не ставили.
Однак сумніви, страх і мотивація протагоніста, для якого війна в Україні, взагалі-то, цілком могла залишатися “чужою”, проглядаються.
А головного антигероя – полковника ФСБ – зіграв В’ячеслав Довженко.
АВТОР ФОТО,BUCHA.FILM
У його виконанні росіянин вийшов дуже харизматичним. Особливо це проявлялося в діалогах з іншими антигероями – ФСБшниками та чеченцями.
“Моя найголовніша задача в цій ролі була показати людству, скажімо так, наскільки страшна ідеологія фашизму і що вона може зробити з такою істотою як людина. Тобто на що перетворює ідеологія персонажа, який на неї хворіє”, – розповідав актор в одному з недавніх інтерв’ю.
А у відповідь на критику про те, що “Бучу” зняли занадто рано, згадав, що так само говорили і про “Кіборгів”.
“Моя точка зору – необхідно це робити. Ми це маємо робити не для нас, тих, хто безпосередньо переживає ці часи, тому що це дуже болісно. Але ми мусимо це робити, по-перше, для наступного покоління, яке буде це вивчати як історичний факт”, – говорить В’ячеслав Довженко.
“А по-друге, для європейського глядача, який досі перебуває в ліберальних ілюзіях стосовно Росії. Досі думають, а хто там винен, може дійсно вони (українці. – Ред.) самі себе обстрілюють”, – додає він.
Загалом “Буча” не обійшлася без драматичних перебільшень і певної демонізації російських військових.
Але з урахуванням реальності принаймні частини описаних історій, навряд чи доречно вважати фільм відвертою пропагандою.
Про те, що відбувалося в місті під час окупації, читайте у статті про локальні чати, які зафіксували розстріли цивільних.
Коли прем’єра?
Фінансували зйомки “Бучі” за приватні кошти, наприклад, від американського інвестора Семена Дукача, який створив фонд підтримки українських біженців Cash for Refugees. Сам Дукач народився в Росії, а в 1979 році емігрував у США, де зараз інвестує в стартапи.
Окрім художньої версії, знімальна група працює також над документальним фільмом з розповідями свідків окупації. Як каже Олександр Щур, занадто багато таких історій вони записали, щоб залишити їх без глядача.
Прем’єра “Бучі” в Україні відбудеться у вересні 2024 року, прокат робитиме Film.UA Group.
До цього творці фільму планують просувати його через стрімінгові платформи або великого міжнародного дистриб’ютора, щоб охопити більшу аудиторію.
Також відбуватимуться покази у різних форматах за кордоном, робочі матеріали фільму вже показували у США та Великій Британії.
24 лютого ці матеріали можна буде побачити у Лос-Анджелесі.
І хоча стрічку робили зокрема і з розрахунком на західну аудиторію, головні її глядачі, безумовно, будуть в Бучі, Ворзелі, Гостомелі, Ірпені, Бородянці, Клавдієвому, Немішаєвому, Рубежівці, Ясногородці, Макарові, Іванкові, Димері та десятках інших селищ Київщини і всієї України.
У Міністерстві культури та інформаційної політики України оголосили про випуск документального фільму “Незавершений політ”, присвяченого загиблому міністру внутрішніх справ України Денису Монастирському. Кінокартина розкриває феномен особистості Монастирського, його ціннісні орієнтації та реформаторські ідеї, які він втілив ще до початку війни. Фільм також розглядає його жорсткі та часто контроверсійні рішення, прийняті під час повномасштабного вторгнення Росії для захисту держави.
Серед учасників фільму виступили такі особистості, як Валерій Залужний, Кирило Буданов, Руслан Стефанчук, Денис Шмигаль, Жанна Монастирська, Олексій Резніков, Михайло Федоров, Ігор Клименко, Антон Геращенко, Віктор Андрусів. Знято близько 40 інтерв’ю з колег, друзів та родичів Дениса Монастирського.
Прем’єра фільму відбудеться у телемарафоні “Єдині новини” 18 січня о 22:00.
