Позначка: фото

Я завжди сплю в одязі. Вже 12-ий рік. Через російських покидьків.

Це почалося з Луганщини, осінь 2014. Тоді я вперше побачила війну. Щастя постійно накривали вогнем. І я навчилася спати в формі, в бєрцах.

В перші дні навіть в броніку і касці. З автоматом в руках, раптом якась ДРГ.

Потім пропустило, людина до всього звикає. Навіть до терору. Навіть до дітей під завалами. Спочатку шок, потім стрічка новин. Скролимо життя далі.

За кілька тижнів на фронті перестала прокидатись навіть від масованих ударів. Приходить фаталізм, якщо твоє — то нікуди не дінешся. А як не твоє, то спи, чо паритись. Пару годин лишилось, а то й менше.

Але параноя все одно була. Душ, туалет. Місця, де ти голий і безпомічний. Стараєшся митися швидко, пісяти теж. Раптом прямо зараз. А ти голий, мокрий, в милі.

Але відносно звикаєш, поки на фронті. А потім відвикаєш. Вночі дуже близько літала і вибухала смерть. Лежала і думала, хтось сьогодні вже не прокинеться. Можливо, це я.

Пульс пришвидшився, дихання теж. Відсторонено слідкувала, як реагує тіло.

Заспокойся, казала собі як тоді, вперше — якщо твій час, значить, помолись і відпускай. А як сьогодні ще не твоє — то спи. Скоро вставати працювати.

Зранку набрала близька подруга. Пройшла всю війну, з 2015 медиком. Починала в Госпітальєрах, потім найважчі бої 22 і 23.

Каже: ховались вночі з собакою в ванні. Не те, щоб страшно, неприємно. Відвикла. А там не прокидалась, коли танк сусідню хату розвалив…

Терор треба показувати. Особливо зараз, коли нас пробують нагнути та продати більше, ніж будь-коли. Коли світові президенти зі світовими диктаторами в змові, щоб розіграти нас як пішака на шахівниці. Коли діє не сила правди, а право сильного.

Коли немає справедливості для нас. Немає, забудьте. Нас зраджують.

Коли наші люди, наші діти під завалами — це тільки наш біль.

Фото, відео терору — це єдиний спосіб не дати про нас забути. Заставляти порядних людей по всьому світу пам’ятати про нас. Боротися за нас, передусім тиском на своїх політиканів.

У світі, де відео котиків набирають мільйони переглядів, а відео покалічених росіянами дітей — кілька тисяч.

Такий світ, такі правила гри. Або здатися, або битися. Я завжди вибирала битися.

Але навіть в битві проти темряви зла треба зберегти світло людяності.

Чим більше зло, тим важче зберегти.

Я хочу публічно звернутись до одного з найталановитіших фотографів сучасності Євгена Малолєтки. Я вдячна за вашу роботу, ваші кадри війни об’єктивно вплинули на світ. Ви вмієте знімати так, що люди знімають з себе тони різних ідентичностей — національні, вікові, релігійні, професійні сорочки. І доходять до власної шкіри, яку вже не знімеш. Згадують свою базову прошивку — людина.

І як жива і смертна людина — живим і смертним нам людям починають співчувати. Співчувати та давати руку помочі.

Якщо колись отак вночі буде моя черга — можете використовувати моє розірвання тіло для подальшої боротьби. Щоб вижати зброю, щоб вижили інші.

Можете знімати в будь-яких ракурсах. Колись давно я прийняла, що ця війна триватиме довше, ніж моє життя. І мені, скоріше всього, доведеться на ній загинути.

Також прийняла, що моя улюблена країна витисне з мене все. Мені здається, тут заспокоюються лише коли твоє тіло вдобряє чорнозем і дає урожай. Та й то не завжди.

Але я прошу вас, заради всього святого в нас — не робіть більше такі кадри. Або принаймні блюрте обличчя.

У війні з абсолютним, тотальним злом нам треба зберегти людську гідність. Нам треба лишитись людьми.

З повагою.