Daypolitico

Позначка: історія України

  • Золото пролежало в землі 2500 років: археологи зробили загадкову знахідку на Полтавщині

    Золото пролежало в землі 2500 років: археологи зробили загадкову знахідку на Полтавщині

    На Полтавщині археологи дослідили скіфський курган, якому понад 2500 років, і попри те, що стародавнє поховання, ймовірно, було пограбоване ще у скіфські часи, всередині вдалося знайти людські останки, фрагменти кераміки та кілька золотих намистин. Особливої загадковості знахідці додає те, що серед кісток науковці виявили останки дитини, а золото могло бути частиною дитячої або жіночої прикраси.

    Про результати розкопок розповів директор Історико-культурного заповідника «Більськ» Ігор Корост. Дослідження проводила спільна експедиція заповідника та Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна. Роботами керувала кандидатка історичних наук, археологиня Ірина Шрамко.

    Археологи працювали на некрополі Скоробір — одному з найважливіших поховальних комплексів, пов’язаних із Більським городищем. Саме це місце вже багато років приносить дослідникам унікальні артефакти скіфської доби.

    Курган майже зрівняли із землею

    Скоробір уже понад сто років потерпає від розорювання. Некрополь займає територію понад 500 гектарів, а в ранньому залізному віці тут могло існувати щонайменше 1000 курганів. Багато стародавніх насипів через багаторічне сільськогосподарське використання території сьогодні майже непомітні.

    За даними Центру охорони та досліджень пам’яток археології, на початку XX століття на найбільших некрополях Більського городища налічувалося понад тисячу курганів висотою від приблизно пів метра до 3–4 метрів. Нині збереглося значно менше насипів — за неповними даними картографування, близько 600.

    Саме тому нинішні дослідження мають не лише науковий, а й рятувальний характер: кожен новий сезон може стати останньою можливістю повноцінно дослідити окремі поховання.

    Золото залишилося навіть після давніх грабіжників

    Курган, який досліджували у 2026 році, ймовірно, пограбували ще у скіфську добу.

    Проте грабіжники забрали не все.

    На дні поховальної камери археологи знайшли людські кістки. Встановити точну кількість похованих поки не вдалося — для цього необхідні антропологічні та інші дослідження. Уже відомо, що серед знайдених останків є кістки дитини.

    Поряд лежали окремі золоті намистини.

    За попередньою версією дослідників, вони могли входити до складу намиста або іншої прикраси, яка належала дитині чи жінці. Остаточне призначення артефактів стане зрозумілішим після їхнього детального вивчення.

    Тобто навіть після стародавнього пограбування в могилі залишилися предмети, які через понад два з половиною тисячоліття допомагають відтворити деталі поховального обряду.

    Посуд падав усередину після руйнування гробниці

    Золото було не єдиною знахідкою.

    Всередині археологи виявили уламки ліплених мисок та горщиків. Дослідники припускають, що посуд спочатку міг стояти на дерев’яному перекритті поховання.

    Із часом деревина згнила та зруйнувалася, після чого посуд провалився всередину поховальної камери.

    Для археологів такі фрагменти не менш важливі, ніж дорогоцінні метали. Форма, склад глини та технологія виготовлення кераміки можуть допомогти точніше встановити час створення кургану й культурні зв’язки людей, які тут жили.

    Що таке Більське городище

    Некрополь Скоробір пов’язаний із Більським городищем — одним із найбільших археологічних комплексів скіфського часу у Східній Європі.

    Дослідники вважають, що Скоробір був кладовищем населення цього величезного укріпленого поселення.

    Науковці досліджують Більське городище вже понад століття. Перші масштабні археологічні роботи тут почалися ще на початку XX століття, а систематичні дослідження Харківського університету тривають із середини минулого століття.

    Існує також відома наукова гіпотеза, що Більське городище може бути пов’язане з античним містом Гелон, яке описував давньогрецький історик Геродот. Остаточної згоди щодо такої ідентифікації серед усіх дослідників немає, однак масштаб пам’ятки та багатство знахідок свідчать, що це був надзвичайно важливий центр регіону.

    Золото тут знаходять не вперше

    Нинішні золоті намистини — далеко не перша коштовна знахідка на території Більського археологічного комплексу.

    Раніше на Скоробірському некрополі археологи вже знаходили золоті прикраси, декоративні елементи одягу та інші предмети, пов’язані з похованнями представників заможних груп скіфського суспільства.

    У 2016–2017 роках тут виявили скіфське золото, а під час розкопок одного з курганів знайшли унікальні шкіряні шапку та пояс, прикрашені бронзовими краплеподібними елементами. Дослідники називали ці предмети винятковими для території Євразії.

    У червні 2026 року про ці артефакти знову повідомляв заповідник «Більськ»: знахідки датують скіфською епохою і їм також понад 2500 років.

    Це свідчить, що район Скоробору міг використовуватися для поховань людей різного соціального статусу, включно з представниками місцевої еліти.

    Менше сотні курганів із тисячі вже досліджено

    Попри понад столітню історію археологічних робіт, значна частина території все ще залишається недослідженою.

    За словами Ігоря Короста, на некрополях навколо Більського городища первісно могло існувати більше тисячі курганів, але за десятиліття археологи дослідили менше сотні.

    Тобто під землею потенційно залишаються сотні поховань, кожне з яких може містити нові відомості про людей, які жили на території сучасної Полтавщини понад дві з половиною тисячі років тому.

    При цьому головна цінність для науковців далеко не завжди вимірюється золотом.

    Навіть уламок кераміки може допомогти встановити торговельні контакти, датувати пам’ятку або з’ясувати походження речей. Археологи досліджують не просто окремі предмети, а їхнє розташування, ґрунтові шари, конструкцію поховання та взаємозв’язок усіх знахідок.

    Полтавщина цього року вже здивувала археологів

    2026 рік взагалі виявився насиченим на археологічні відкриття в регіоні.

    У серпні на Глинському археологічному комплексі фахівці заповідника «Більськ» знайшли скарб зі 118 мідних монет, які попередньо датували кінцем XIV століття. Монети лежали компактно в невеликій ямці й могли бути заховані в органічній тарі, яка не збереглася.

    Дослідники не виключали, що час приховування скарбу припав на період політичної та воєнної нестабільності, близький до битви на Ворсклі 1399 року, хоча прямий зв’язок із цією подією ще потребує доказів.

    А навесні експедиції заповідника виявили на Глинському комплексі раніше невідоме поселення та нову групу курганів.

    Науковців тепер чекає робота в лабораторіях

    Розкопати поховання — лише перший етап дослідження.

    Тепер науковцям необхідно дослідити людські останки, встановити кількість похованих, їхній приблизний вік та, наскільки це можливо, стать. Окремого аналізу потребують золоті намистини та кераміка.

    Саме після лабораторних досліджень археологи зможуть точніше відповісти на питання, хто був похований у кургані та кому могли належати золоті прикраси.

    Поки відомо головне: понад 2500 років тому на території сучасної Полтавщини людей поховали у кургані разом із посудом і золотими прикрасами. Поховання пограбували ще в давнину, однак частина речей і людських останків пережила тисячоліття й дійшла до наших днів.

    І це означає, що одна маленька золота намистина сьогодні може розповісти про життя людей скіфської доби значно більше, ніж її матеріальна вартість.

    До речі, Полтавщина вже давно має репутацію регіону, де можуть приховуватися унікальні історичні знахідки. Раніше Nenka.info розповідала про українські скарби, які досі чекають на своє відкриття. У матеріалі є окремий блок про легендарні скарби Полтавщини — від козацьких переказів до історій про коштовності, які могли залишитися під землею на території області. На тлі нової археологічної знахідки зі скіфським золотом такі легенди виглядають ще цікавіше, хоча науковці чітко розділяють фольклорні перекази та підтверджені археологічні відкриття.

  • Зеленський підписав закон про Український національний пантеон: кого там поховають і як обиратимуть героїв

    Зеленський підписав закон про Український національний пантеон: кого там поховають і як обиратимуть героїв

    В Україні офіційно запускають створення Українського національного пантеону — загальнонаціонального меморіального комплексу в Києві, де вшановуватимуть найвидатніших діячів української історії від часів Русі до сучасності. Президент Володимир Зеленський підписав відповідний закон 22 серпня, напередодні Дня Незалежності. Пантеон передбачатиме почесні перепоховання, символічні могили-кенотафи, музейні та церемоніальні простори, а рішення про те, чиє ім’я має бути представлене в комплексі, ухвалюватиме спеціальний колегіальний орган.

    Йдеться про законопроєкт №15360 «Про Український національний пантеон», який Зеленський сам вніс до Верховної Ради 28 червня 2026 року — у День Конституції України. Документ був визначений президентом як невідкладний, а вже 1 липня парламент ухвалив його за основу та в цілому. За закон проголосували 287 народних депутатів.

    Хоча повідомлення про підписання документа широко з’явилися у ЗМІ 23 серпня, Український інститут національної пам’яті уточнює, що Зеленський підписав закон саме 22 серпня 2026 року. Документ набирає чинності наступного дня після його офіційного опублікування.

    Український національний пантеон має стати не просто кладовищем для відомих державних діячів. Закон визначає його як загальнонаціональне місце пам’яті Українського народу та простір ушанування тих, хто зробив винятковий і історично значущий внесок у здобуття або відновлення незалежності України, державотворення, захист суверенітету та територіальної цілісності, розвиток українського війська, культури, мистецтва, науки, спорту, літературної мови, громадянського суспільства або релігії.

    Фактично йдеться про спробу створити єдину символічну лінію української державності — від Русі та Руського королівства через козацьку державу, Українську Народну Республіку, Західноукраїнську Народну Республіку, Українську Державу та Карпатську Україну до сучасної незалежної України. Верховна Рада під час ухвалення закону окремо наголошувала, що комплекс має демонструвати безперервність української державницької традиції.

    Закон окреслює кілька категорій людей, яких потенційно можуть вшанувати у Пантеоні. Серед них — глави українських держав або особи, прирівняні до них у різні історичні періоди, президенти незалежної України, за винятком усунутих з посади в порядку імпічменту, головнокомандувачі та головні командири українських армій різних епох. До переліку також можуть потрапити люди, які зробили винятковий внесок у державність, військо, культуру, науку, спорт, українську мову, громадянське суспільство чи релігійне життя.

    Окремою категорією визначені лауреати Нобелівської премії з науки чи літератури та діячі світового масштабу, які були громадянами України, народилися або жили на українській території чи чия діяльність була безпосередньо пов’язана з Україною. Це означає, що концепція Пантеону не обмежуватиметься виключно політиками та військовими.

    Водночас закон встановлює важливе обмеження: перепоховувати у Пантеоні можна буде людину лише після того, як від дня її смерті минуло щонайменше 20 років. У такому правилі автори бачать запобіжник від політичної кон’юнктури та емоційних рішень одразу після смерті відомої особи.

    При цьому не кожного видатного українця, представленого в Пантеоні, перепоховуватимуть фізично. Якщо могила людини вже розташована в Україні та навколо неї сформувалася усталена традиція вшанування, переносити останки не планують. Це стосується, наприклад, історичних постатей, чиї місця поховання самі давно стали національними пам’ятками.

    Народний депутат та колишній керівник Українського інституту національної пам’яті Володимир В’ятрович раніше пояснював, що Пантеон не має перетворитися на величезне кладовище. За його оцінкою, йтиметься лише про кілька десятків найвизначніших діячів. Частину з них можуть перепоховати, насамперед якщо їхні останки перебувають за кордоном і могили потребують захисту або належного державного вшанування. Значну частину Пантеону можуть становити кенотафи — символічні могили без останків.

    Зокрема, не йдеться про перенесення останків Тараса Шевченка, Івана Франка чи Михайла Грушевського лише заради концентрації всіх відомих імен в одному місці. Їхні нинішні могили вже є самостійними місцями національної пам’яті.

    Закон також містить чіткі заборони. У Пантеоні не можуть вшановувати людей, щодо яких є обвинувальні вироки за злочини проти основ національної безпеки України, миру, безпеки людства та міжнародного правопорядку. Також виключені особи, на яких поширюються українські закони про засудження комуністичного і нацистського тоталітарних режимів, російської імперської політики та російського нацистського тоталітарного режиму держави-агресора.

    Хто саме вирішуватиме, які імена з’являться у Пантеоні, також визначено законодавчо. Для цього мають створити постійний колегіальний дорадчий орган, сформований на конкурсній основі. Його склад затверджуватиме Кабінет Міністрів. До органу мають увійти представники Українського інституту національної пам’яті, наукових установ, історики та фахівці з національної пам’яті, освіти, меморіалізації, мистецтва, науки, спорту, українського мовознавства, громадянського суспільства та релігії.

    При цьому Зеленський під час попередніх заяв наголошував на принципі, за яким саме українське суспільство має визначати власних героїв. Вносячи законопроєкт до парламенту, президент заявляв, що імена людей різних століть, які боролися за Україну та надихали її, мають бути об’єднані в одному просторі історичної пам’яті.

    Сам Пантеон планують створити в Києві. Під час розгляду законопроєкту у Верховній Раді звучала концепція розміщення комплексу на території Національного заповідника «Києво-Печерська лавра». Водночас остаточне архітектурне рішення має пройти конкурс і широке громадське обговорення.

    Український інститут національної пам’яті вже сформував робочу групу, яка має забезпечити науково-методичний супровід проєкту, визначення способів меморіалізації та проведення експертних і публічних обговорень. Відповідні кроки передбачені постановою Кабміну №871 від 1 липня 2026 року.

    Майбутній комплекс планують зробити відкритим громадським простором. Окрім почесних поховань та кенотафів, там мають з’явитися площа для державних церемоній, монументальні об’єкти, які пояснюватимуть історію українського державотворення, а також музейні та виставкові площі. Пантеон використовуватимуть і для заходів державного протоколу та церемоніалу.

    Він матиме позаконфесійний статус, хоча проведення релігійних обрядів не заборонятиметься. Автори концепції визначають для комплексу одразу кілька функцій — меморіальну, просвітницьку, виховну, церемоніальну, представницьку та консолідаційну.

    Закон також закріплює принципово важливий майновий статус об’єкта. Український національний пантеон буде державною власністю й не зможе бути приватизований або переданий в оренду. Управління ним здійснюватиме юридична особа, яку створить або визначить Кабінет Міністрів.

    Таким чином, підпис Зеленського запускає не просто будівництво ще одного меморіального комплексу, а формування окремої державної інституції пам’яті. Її завданням має стати створення єдиного простору, де історія української державності, культури, науки та боротьби за незалежність буде представлена як безперервний процес — від княжих часів до нинішньої війни.

  • Україна визначила місце для Національного пантеону: що вирішив Кабмін

    Україна визначила місце для Національного пантеону: що вирішив Кабмін

    Кабінет міністрів України ухвалив постанову, яка визначає місце для створення Українського національного пантеону. Меморіальний комплекс, покликаний стати головним місцем вшанування борців за незалежність України, визначних державних діячів, військових, науковців, митців та інших видатних українців, планують розмістити на території Національного заповідника “Києво-Печерська лавра” у самому центрі столиці. Таким чином уряд розпочав практичну реалізацію одного з наймасштабніших державних проєктів у сфері політики національної пам’яті за роки незалежності України.

    Про це повідомляє Український інститут національної пам’яті.

    Ухвалена постанова закладає основу для створення Пантеону та визначає подальші кроки державних органів щодо його реалізації. Документ був підготовлений Українським інститутом національної пам’яті та передбачає розробку повноцінної концепції майбутнього меморіального комплексу, його структури, принципів функціонування та порядку вшанування осіб, які зробили визначний внесок у боротьбу за незалежність і розвиток української держави.

    В Інституті національної пам’яті наголошують, що Український національний пантеон має стати не лише місцем поховання визначних українців, а й масштабним символічним простором, який відображатиме історію боротьби українського народу за власну державність упродовж багатьох століть. За задумом авторів проєкту, це буде комплекс, який поєднає меморіальну, культурну, просвітницьку та наукову функції.

    Очікується, що Пантеон стане місцем загальнонаціонального вшанування українських діячів різних історичних епох — від борців за незалежність часів Української Народної Республіки та визвольних змагань ХХ століття до сучасних захисників України, які віддали життя під час російсько-української війни.

    Одним із головних напрямків реалізації проєкту стане розробка державної концепції меморіалізації. Саме вона визначить, хто саме може бути похований у Пантеоні, за якими критеріями ухвалюватимуться відповідні рішення, як здійснюватиметься перепоховання та якими будуть архітектурні й символічні елементи майбутнього комплексу.

    Окремий блок роботи стосуватиметься проведення широких експертних та громадських консультацій. До обговорення планують залучити істориків, археологів, архітекторів, мистецтвознавців, представників громадських організацій, духовенства, науковців, діячів культури та міжнародних експертів. Влада наголошує, що створення такого меморіального комплексу повинно відбуватися максимально відкрито із врахуванням думки професійної спільноти та суспільства.

    Важливою складовою майбутньої роботи стане верифікація кандидатур осіб, яких можуть перепоховати до Українського національного пантеону. Це завдання уряд поклав на Український інститут національної пам’яті та Міністерство закордонних справ України.

    Відомства мають провести комплексне дослідження щодо українських діячів, які сьогодні поховані за межами держави. Насамперед йдеться про борців за незалежність України, політичних діячів, військових командирів, представників української еміграції, діячів науки, культури, мистецтва та духовенства, які зробили визначний внесок у становлення української державності, однак були поховані в інших країнах через історичні обставини.

    Уряд також допускає можливість перепоховання окремих членів родин таких діячів, якщо це відповідатиме встановленим критеріям та рішенням спеціально створених експертних комісій.

    Окрему роль у реалізації проєкту відіграватиме Міністерство культури та стратегічних комунікацій. Саме воно має визначити конкретну земельну ділянку в межах території Національного заповідника “Києво-Печерська лавра”, де буде розташований майбутній Пантеон.

    Під час вибору місця враховуватиметься низка важливих факторів. Насамперед ідеться про статус Києво-Печерської лаври як пам’ятки національного значення та об’єкта Світової спадщини ЮНЕСКО. Саме тому будь-які роботи повинні здійснюватися відповідно до українського законодавства про охорону культурної спадщини, міжнародних конвенцій та вимог щодо збереження історичного середовища.

    Крім того, Міністерство культури має організувати міжнародний архітектурний конкурс, під час якого буде обрано найкращий проєкт майбутнього Пантеону. До участі в ньому планують запросити провідних українських та іноземних архітекторів, містобудівників, реставраторів, дизайнерів і спеціалістів із меморіальної архітектури.

    До конкурсної комісії також планують залучити представників органів державної влади, місцевого самоврядування, громадських організацій, міжнародних інституцій, істориків, мистецтвознавців, релігійних громад та інших фахівців. Очікується, що такий підхід дозволить створити сучасний меморіальний комплекс, який гармонійно поєднається з історичним середовищем Києво-Печерської лаври та відповідатиме найкращим світовим практикам.

    Створення Пантеону фінансуватиметься за рахунок державного бюджету України. Водночас законодавство дозволяє використовувати й інші джерела фінансування, які не заборонені законом, зокрема благодійні внески, гранти міжнародних організацій та кошти меценатів.

    Правову основу для створення Українського національного пантеону Верховна Рада заклала 1 липня, коли ухвалила законопроєкт №15360. Документ підтримали 287 народних депутатів, що забезпечило його впевнене прийняття парламентом.

    У пояснювальній записці до законопроєкту зазначалося, що Україна досі не мала єдиного державного місця, де на найвищому рівні вшановувалися б видатні діячі української історії. Автори документа наголошували, що більшість європейських держав уже давно мають власні національні пантеони або меморіальні комплекси, які стали символами державності, історичної пам’яті та національної єдності.

    На думку ініціаторів створення Пантеону, поява такого комплексу дозволить не лише належним чином увічнити пам’ять про визначних українців, а й стане важливим елементом формування сучасної української історичної політики, розвитку національної ідентичності та патріотичного виховання майбутніх поколінь.

    Водночас ініціатива ще до її остаточного ухвалення викликала міжнародний резонанс. Найбільш критично на законопроєкт відреагували у Польщі. У Канцелярії президента Кароля Навроцького заявили, що внесення документа президентом України Володимиром Зеленським стало черговим кроком, який, на думку Варшави, може ускладнити українсько-польський історичний діалог.

    Польська сторона пов’язала появу законопроєкту із рішенням української влади надати одному з військових підрозділів назву на честь героїв Української повстанської армії. У Варшаві заявили, що такі рішення можуть призвести до подальшого загострення історичних суперечностей між двома державами.

    Попри це українська влада наголошує, що створення Українського національного пантеону є суверенним рішенням держави та частиною політики відновлення історичної справедливості. У Києві підкреслюють, що головною метою проєкту є гідне вшанування тих, хто у різні історичні періоди віддав життя або зробив визначний внесок у боротьбу за свободу, незалежність і розвиток України.

    Очікується, що після завершення розробки концепції, проведення архітектурного конкурсу та погодження всіх необхідних процедур розпочнеться безпосереднє створення меморіального комплексу. У перспективі Український національний пантеон має стати одним із головних символів сучасної української державності, місцем проведення офіційних церемоній, державних заходів і вшанування пам’яті людей, які творили історію незалежної України.

  • Таємниці “конституційної ночі”: вдова Левка Лук’яненка розповіла, що насправді відбувалося у Раді

    Таємниці “конституційної ночі”: вдова Левка Лук’яненка розповіла, що насправді відбувалося у Раді

    У День Конституції України вдова Левка Лук’яненка Надія Лук’яненко поділилася спогадами про одну з найважливіших ночей в історії незалежної України — ухвалення Конституції 28 червня 1996 року. В інтерв’ю OBOZ.UA вона розповіла, як її чоловік працював над Основним Законом, чому не був повністю задоволений ухваленим текстом, яким був у побуті та як нинішня російсько-українська війна торкнулася їхньої родини найболючіше — загибеллю онука Антона.

    Левко Лук’яненко — одна з ключових постатей українського державотворення. Він був дисидентом, багаторічним політв’язнем радянських таборів, одним зі співзасновників Української Гельсінської групи, народним депутатом кількох скликань, автором Акта проголошення незалежності України та Героєм України. Український інститут національної пам’яті нагадує, що Лук’яненко народився 24 серпня 1928 року в селі Хрипівка на Чернігівщині, а його життя стало символом опору радянській системі та боротьби за незалежну Україну.

    За словами Надії Лук’яненко, шлях до Конституції почався не у 1996-му, а ще після проголошення незалежності. Україна вже була самостійною державою, але продовжувала жити за радянським Основним Законом, до якого лише вносили окремі зміни. Левко Лук’яненко вважав, що незалежна держава не може повноцінно існувати без власної Конституції.

    Вдова політика згадує, що її чоловік працював над текстом надзвичайно ретельно. У нього був звичайний зошит, розділений навпіл, у якому він власноруч переписував і переосмислював майже кожну статтю майбутньої Конституції. Він не просто редагував формулювання, а продумував кожне слово. За словами Надії Лук’яненко, цей зошит згодом вона передала до музею.

    Ухвалення Конституції давалося парламенту вкрай важко. Як згадувала вдова Лук’яненка, опір був не лише серед комуністів і соціалістів, а й серед частини демократичного табору. Сам Лук’яненко пояснював це тим, що Конституція означала повноцінне оформлення української державності, а це влаштовувало далеко не всіх.

    “Конституційна ніч” тривала майже добу. Депутати не виходили із сесійної зали, шукали компроміси, голосували за окремі статті та намагалися завершити процес до того, як президент Леонід Кучма винесе проєкт Конституції на всеукраїнський референдум. Як писав Укрінформ, ухвалення Основного Закону стало однією з найдраматичніших парламентських подій 1990-х: окремі статті обговорювали й голосували практично протягом доби.

    Сам Левко Лук’яненко пізніше неодноразово згадував, що Конституція народжувалася у жорсткій боротьбі. В інтерв’ю “Українському інтересу” він говорив, що ухвалення Основного Закону було результатом протистояння різних політичних сил і конституційних комісій, а не спокійного консенсусу.

    Водночас Лук’яненко не вважав ухвалену Конституцію ідеальною. Найбільше його непокоїла стаття 15, яка закріплює, що жодна ідеологія не може визнаватися державою як обов’язкова. Він вважав, що після відмови від комуністичної ідеології Україна мала сформувати власну державницьку ідею, яка об’єднувала б суспільство. На його думку, її відсутність дозволила ще довго співіснувати в країні радянським, російським і українським світоглядним орієнтирам, що послаблювало державу та робило її вразливою до зовнішнього впливу.

    У давнішому інтерв’ю “Дивись.info” Лук’яненко також казав, що Конституція є віддзеркаленням стану нації. Він пояснював, що документ ухвалювався у складний перехідний період, коли суспільство ще не до кінця позбулося радянської спадщини, тому Основний Закон неминуче відображав компроміси тієї доби.

    Окрема частина інтерв’ю Надії Лук’яненко присвячена особистому життю з політиком. Вони познайомилися у 1989 році, коли він балотувався до Верховної Ради від округу в Івано-Франківську. Тоді вона була секретарем обласної організації Української Гельсінської спілки, яку очолював Лук’яненко. Їхні стосунки починалися як робоче партнерство, а згодом переросли в сімейний союз. Одружилися вони 1 вересня 1990 року й прожили разом 28 років.

    Надія Лук’яненко згадує чоловіка не лише як політика, а й як людину надзвичайно просту, працьовиту й господарську. Він виріс у селі, умів будувати, ремонтувати, працювати на землі, лагодити електрику й навіть власноруч робити побутові речі, коли у 1990-х їх було неможливо купити. Водночас побут ніколи не був для нього головним: на першому місці завжди залишалися Україна, політична робота, листи людей і державні справи.

    Та найболючішою частиною розмови стала розповідь про онука Антона. За словами Надії Лук’яненко, троє синів її доньки Люби стали на захист України. Один із них прослужив понад три роки й демобілізувався, ще один служить помічником капелана, а Антон загинув на війні. Спершу родині повідомили, що він зник безвісти, і близькі довго жили надією. Згодом ДНК-експертиза підтвердила: знайдені останки належать йому.

    Надія Лук’яненко розповіла, що родина досі чекає на поховання. За її словами, документація перебуває в Міністерстві оборони, а очікування триває вже третій місяць. Вона зізналася, що це особливо важко: знати, що людини вже немає, але не мати змоги провести її в останню путь.

    Ця історія стала болючим символом тяглості української боротьби. Левко Лук’яненко майже все життя присвятив визволенню України з-під радянського та російського впливу, а вже наступне покоління його родини змушене було боронити державу від повномасштабної російської агресії зі зброєю в руках.

    На тлі Дня Конституції ці спогади звучать особливо гостро. Україна відзначає 30-річчя Основного Закону в умовах війни, коли право на незалежність, власну мову, історію, героїв і державність знову доводиться захищати щодня.

    Саме тому інтерв’ю Надії Лук’яненко — це не лише особиста історія про чоловіка, родину й втрату. Це нагадування про те, що українська Конституція не була подарунком чи формальністю. Вона народжувалася у політичній боротьбі, після десятиліть репресій і таборів, а сьогодні її сенс продовжують захищати українські військові на фронті.

  • Зеленський дав доручення: у Києві почнуть будувати Меморіал Героїв Небесної Сотні

    Зеленський дав доручення: у Києві почнуть будувати Меморіал Героїв Небесної Сотні

    В Україні зробили важливий крок до вшанування пам’яті Героїв Небесної Сотні. Проєкт Національного меморіального комплексу Героїв Небесної Сотні офіційно погоджено, а його будівництво має розпочатися найближчим часом. Про це 20 червня повідомив керівник Офісу Президента України Кирило Буданов після проведення громадських слухань за участю родин загиблих майданівців, архітекторів, експертів та представників громадськості.

    За словами Буданова, погодження проєкту стало результатом тривалої роботи та численних консультацій із родинами Героїв Небесної Сотні, фахівцями у сфері меморіалізації та представниками державних інституцій. Під час слухань учасники підтримали концепцію майбутнього меморіального комплексу та експозиції, яка стане його невід’ємною частиною.

    Керівник Офісу Президента наголосив, що реалізація проєкту більше не повинна відкладатися.

    «Ми зобов’язані зробити це швидко і професійно. Це наш обов’язок перед пам’яттю полеглих Героїв. Занадто довго цього чекають родини загиблих майданівців та все українське суспільство», – заявив Буданов.

    Ідея створення Меморіалу Героїв Небесної Сотні виникла одразу після Революції Гідності, під час якої у лютому 2014 року загинули десятки протестувальників. Саме вони увійшли в історію України під назвою Герої Небесної Сотні та стали символом боротьби українців за свободу, демократію та європейський вибір держави.

    Попри проведення міжнародних архітектурних конкурсів та неодноразові спроби реалізації проєкту, будівництво меморіалу багато років залишалося невирішеним питанням. Причинами затримок ставали судові процеси, зміни в проєктній документації, дискусії щодо концепції меморіалізації, а також необхідність збереження місця проведення слідчих дій у справах про розстріли учасників Майдану.

    Сьогодні ж, за словами представників влади, процес перейшов до практичного етапу.

    Буданов зазначив, що майбутній меморіальний комплекс має стати не лише архітектурним об’єктом, а й важливим елементом національної пам’яті.

    «Цей меморіал стане гідним простором пам’яті про подвиг, який кардинально вплинув на формування сучасної української нації та став невід’ємною частиною нашої національної ідентичності», – наголосив він.

    За словами керівника ОП, подвиг Героїв Небесної Сотні сьогодні нерозривно пов’язаний із боротьбою, яку українці ведуть проти російської агресії.

    Він підкреслив, що захист державності, незалежності та права самостійно визначати майбутнє України є продовженням тих цінностей, за які віддали життя учасники Революції Гідності.

    «Ми воюємо за право бути українцями. За право самим визначати своє майбутнє. За право жити у власній державі, де ніхто і ніколи не зможе ставити нам ультиматуми. Саме за це віддали свої життя Герої Небесної Сотні», – сказав Буданов.

    Він також назвав майбутній меморіал символічною подякою українського народу тим, хто загинув під час протестів на Майдані Незалежності.

    Тема збереження пам’яті про Героїв Небесної Сотні залишається однією з ключових для українського суспільства. Події зими 2013–2014 років стали переломним моментом новітньої історії України, визначивши подальший політичний курс держави та її прагнення до європейської інтеграції.

    Саме після Революції Гідності Росія розпочала агресію проти України, окупувавши Крим та частину Донбасу. Тому для багатьох українців пам’ять про Героїв Небесної Сотні є не лише історичним символом, а й нагадуванням про ціну свободи та незалежності.

    Буданов повідомив, що президент Володимир Зеленський доручив реалізувати проєкт у пріоритетному порядку. Це означає, що відповідальні органи мають максимально прискорити всі необхідні процедури для початку будівництва.

    Очікується, що меморіальний комплекс стане місцем, де українці та іноземні гості зможуть дізнаватися про події Революції Гідності, вшановувати пам’ять загиблих та усвідомлювати значення цих подій для сучасної України.

    За задумом авторів, меморіал має поєднати історичну пам’ять, освітню функцію та сучасні музейні рішення. У комплексі планується створення спеціальної експозиції, присвяченої подіям Майдану, боротьбі за демократичні цінності та історіям людей, які загинули під час протестів.

    Керівник Офісу Президента наголосив, що майбутній комплекс повинен стати місцем сили та національної гідності для майбутніх поколінь українців.

    «Меморіал Героїв Небесної Сотні має стати місцем пам’яті, гідності та сили. Місцем, де кожне наступне покоління українців зможе зрозуміти ціну нашої свободи», – підсумував Буданов.

    Після багаторічних дискусій та очікувань Україна наблизилася до реалізації одного з найважливіших меморіальних проєктів новітньої історії. Для родин загиблих майданівців, учасників Революції Гідності та мільйонів українців це рішення має не лише символічне, а й глибоке суспільне значення.

  • Понад 355 тисяч вступників і тривоги під час тестів: в Україні стартував основна сесія НМТ

    Понад 355 тисяч вступників і тривоги під час тестів: в Україні стартував основна сесія НМТ

    В Україні 20 травня офіційно стартувала основна сесія Національного мультипредметного тесту-2026 — ключового вступного випробування для абітурієнтів, яке вже четвертий рік поспіль проходить в умовах повномасштабної війни. Цьогоріч тестування стало рекордним за кількістю зареєстрованих учасників: участь у ньому підтвердили понад 355 тисяч вступників, що на 43 тисячі більше, ніж торік. Основна сесія триватиме до 25 червня, а офіційні результати учасники отримають до 3 липня.

    Про початок НМТ повідомив Український центр оцінювання якості освіти (УЦОЯО). Тестування традиційно проводиться у спеціально створених тимчасових екзаменаційних центрах як в Україні, так і за кордоном. За даними УЦОЯО, цьогоріч НМТ в Україні складатимуть 336 827 осіб, ще 18 544 учасники проходитимуть тестування за межами країни.

    У Міністерстві освіти та науки називають нинішню вступну кампанію важливим індикатором того, що дедалі більше молоді планує пов’язувати своє майбутнє саме з Україною. Міністр освіти Оксен Лісовий раніше заявив, що зростання кількості учасників НМТ є «сигналом довіри до української системи освіти» навіть в умовах війни.

    НМТ-2026 проходитиме за моделлю, яку використовували торік. Вступники складають тест протягом одного дня у два блоки: спочатку українську мову та математику, після перерви — історію України й один предмет на вибір. Серед додаткових дисциплін абітурієнти могли обрати іноземну мову, біологію, географію, фізику, хімію або українську літературу.

    Попри дискусії щодо надмірного навантаження та пропозиції повернутися до дводенного формату, в УЦОЯО пояснюють: одноденна модель залишається найреалістичнішою в умовах воєнного часу. Директорка Українського центру оцінювання якості освіти Тетяна Вакуленко зазначала, що дводенне тестування створило б значно більше безпекових та логістичних ризиків, особливо для учасників із прифронтових територій та тих, хто складає іспит за кордоном.

    Структура тестів залишилася максимально наближеною до класичного ЗНО. Завдання включають тести з вибором відповіді, встановлення відповідностей, послідовностей та короткі письмові відповіді. Найбільше завдань містять блоки іноземної мови — по 32 питання, тоді як з математики та фізики — по 22.

    Однією з головних особливостей НМТ-2026 залишається адаптація тестування до умов війни. В УЦОЯО детально прописали алгоритм дій під час повітряних тривог або масованих обстрілів. Якщо через тривалу тривогу чи погіршення самопочуття учасник не зміг завершити тест, він матиме право скласти НМТ під час додаткової сесії, яка триватиме з 17 до 24 липня.

    Для цього абітурієнтам необхідно одразу повідомити працівників тимчасового екзаменаційного центру про проблему та подати відповідну заяву ще до виходу з приміщення. У випадках, коли учасник не зміг навіть прибути на тестування через наслідки обстрілів або тяжкий психоемоційний стан, він може звернутися до регіонального центру оцінювання якості освіти протягом трьох днів після пропущеного іспиту. Рішення щодо допуску до додаткової сесії ухвалюватиме спеціальна комісія.

    Безпекова складова залишається однією з найскладніших частин організації тестування. Через ризики ракетних атак місця проведення НМТ не публікуються відкрито, а інформацію про адресу та час учасники отримують лише у своїх персональних кабінетах.

    Окрему увагу організатори приділяють правилам допуску до екзаменаційних центрів. Для участі у тестуванні вступникам потрібно мати сертифікат НМТ та документ, що посвідчує особу. Допускається використання цифрового документа в застосунку «Дія». Водночас учасникам суворо заборонено приносити до аудиторій будь-які електронні пристрої, навушники, смартгодинники, друковані матеріали чи рукописні нотатки.

    У 2026 році серед предметів на вибір найпопулярнішою знову стала іноземна мова. Англійську обрали понад 112 тисяч учасників. На другому місці — географія, яку складатимуть понад 110 тисяч вступників. Біологію обрали понад 75 тисяч осіб. Найменший інтерес традиційно зафіксований до фізики та хімії — лише 11 тисяч і 3 тисячі учасників відповідно.

    У Міністерстві освіти визнають проблему низької популярності природничих наук. Там пояснюють це браком сучасних лабораторій та обладнання у школах. За словами Оксена Лісового, МОН планує стимулювати інтерес до фізики й хімії через модернізацію освітніх просторів та розвиток практичних експериментів у навчанні.

    Цьогоріч НМТ також проходитиме для окремих категорій вступників мовами національних меншин. Зокрема, 497 учасників складатимуть тест угорською мовою, 18 — румунською, ще троє — польською.

    Після завершення тестування вступники одразу зможуть побачити свої тестові бали за кожен предмет. Попередньо результати можна буде самостійно перевести у шкалу 100–200 балів за допомогою спеціальних таблиць. Офіційні результати НМТ будуть доступні у персональних кабінетах учасників до 3 липня.

    Водночас вступна кампанія-2026 вже супроводжується активними дискусіями щодо майбутнього формату оцінювання. У Верховній Раді та МОН раніше обговорювали можливість поступового повернення до класичного зовнішнього незалежного оцінювання після завершення війни, однак наразі НМТ залишається основною моделлю вступних випробувань через безпекові обмеження та необхідність швидкої організації тестування для сотень тисяч абітурієнтів.

  • НБУ випустив монети на честь «Розстріляного відродження»

    НБУ випустив монети на честь «Розстріляного відродження»

    Національний банк України ввів в обіг дві нові пам’ятні монети, присвячені представникам «Розстріляного відродження» — покоління українських митців і інтелектуалів 1920–1930-х років, яке стало одним із найяскравіших культурних явищ свого часу та водночас символом масштабних репресій радянського тоталітарного режиму. Нові монети продовжують тематичну серію, що покликана зберігати пам’ять про діячів української культури, чия творчість була насильно перервана, але залишила глибокий слід в історії мистецтва, літератури та національної ідентичності.

    Про це повідомили в Національному банку України.

    До обігу офіційно введено дві пам’ятні монети: «Розстріляне відродження. Іван Падалка» та «Розстріляне відродження. Майк Йогансен». Обидві присвячені знаковим постатям українського культурного авангарду першої третини ХХ століття, які зробили вагомий внесок у розвиток національного мистецтва, літератури, мовознавства та інтелектуального життя.

    У НБУ наголошують, що цей випуск є частиною послідовної політики вшанування «Розстріляного відродження» як феномену, який поєднав надзвичайний творчий підйом із трагічним зламом епохи. У 1920-х роках українська культура переживала період активного розвитку, модернізації та експериментів, однак уже на початку 1930-х років значна частина цієї інтелектуальної еліти була репресована, арештована або знищена.

    Іван Падалка був художником-монументалістом, графіком і педагогом, представником школи монументального мистецтва, пов’язаного з іменем Михайла Бойчука. Його творчість стала важливою складовою формування українського візуального мистецтва модерного періоду. Падалка працював у напрямі оновлення художньої мови, поєднуючи національні традиції з новими європейськими мистецькими течіями, а також займався викладацькою діяльністю, формуючи нове покоління українських митців.

    Майк Йогансен — одна з найяскравіших постатей українського літературного авангарду. Він був поетом, прозаїком, перекладачем, лінгвістом, сценаристом і літературним критиком. Його творчість вирізнялася сміливими експериментами з формою, мовою та жанрами, а також прагненням оновити українську літературу, зробити її більш динамічною та європейською. Йогансен належав до кола митців, які активно формували інтелектуальний клімат свого часу, однак згодом стали жертвами політичних репресій.

    Особливим елементом нових пам’ятних монет є їхній художній задум. Вони мають спільний символічний аверс із написом «СЛОВО» — відсиланням до легендарного харківського будинку письменників, який став одним із головних центрів українського культурного життя 1920–1930-х років. Саме в цьому будинку жили та працювали представники творчої еліти, формувалися літературні течії, обговорювалися нові мистецькі ідеї та напрями розвитку культури.

    Водночас будинок «Слово» сьогодні сприймається і як символ трагічної долі покоління, значна частина якого зазнала репресій. Саме ця подвійність — творчий злет і подальше знищення — стала ключовою ідеєю художнього оформлення монет.

    У дизайні використано низку символічних деталей. Зокрема, у структурі літер простежується образ паростків озимої пшениці, що символізують молоде покоління митців, їхній потенціал та незавершені творчі шляхи. Водночас стилізована «прострелена» літера «О» підкреслює трагізм епохи та втрату цілого культурного пласта, який міг би визначити розвиток українського мистецтва на десятиліття вперед.

    Монети виготовлені з нейзильберу, мають номінал 5 гривень і доповнені кольоровим друком, що дозволяє детальніше передати художні елементи дизайну. Тираж кожної монети становить до 75 тисяч штук у сувенірному пакованні.

    У Національному банку України підкреслили, що подібні випуски мають не лише нумізматичну цінність, а й виконують важливу культурну та просвітницьку функцію. Вони спрямовані на збереження історичної пам’яті, популяризацію української культурної спадщини та нагадування про долі митців, які стали частиною національної історії попри спроби їхнього знищення.

  • Загадкова смерть автора “Червоної рути”: як виглядає могила Володимира Івасюка у Львові

    Загадкова смерть автора “Червоної рути”: як виглядає могила Володимира Івасюка у Львові

    Володимир Івасюк — один із найвідоміших українських композиторів ХХ століття, автор легендарних пісень «Червона рута» та «Водограй», чия творчість стала символом української естради й культурного спротиву радянській системі. 24 квітня 1979 року він вийшов із дому у Львові й зник безвісти, а майже через місяць його тіло знайшли у Брюховицькому лісі під Львовом. Радянське слідство наполягало на версії самогубства, однак рідні, друзі та багато дослідників від самого початку не вірили в таке пояснення. У 2019 році судова експертиза, проведена після відновлення розслідування, встановила, що Івасюк фізично не міг самостійно вчинити самогубство за тих обставин, які описувалися у справі.

    Володимир Івасюк народився 4 березня 1949 року в Кіцмані Чернівецької області в родині педагогів. Його батько Михайло Івасюк був письменником і науковцем, мати Софія — вчителькою. З дитинства майбутній композитор виявляв неабиякі музичні здібності: грав на скрипці, фортепіано, віолончелі та гітарі. Уже в юності він почав писати пісні, а згодом створив понад сотню вокальних творів і десятки інструментальних композицій. У біографічних довідках Івасюка називають композитором, поетом, мультиінструменталістом і одним із засновників української естрадної музики.

    Справжній всенародний успіх прийшов до нього у 1970 році, коли прозвучали «Червона рута» та «Водограй». Ці пісні швидко стали популярними не лише в Україні, а й далеко за її межами. «Червона рута» згодом перетворилася на культурний код кількох поколінь українців, а ім’я Івасюка стало нерозривно пов’язаним із відродженням української пісні в радянський період. Його творчість вирізнялася тим, що поєднувала сучасне естрадне звучання з українською мелодикою, фольклорними мотивами та поетичною глибиною. Саме це зробило його музику близькою для мільйонів людей.

    Попри успіх, життя Івасюка обірвалося надто рано — у 30 років. У квітні 1979 року він повернувся до Львова після участі в роботі журі республіканського конкурсу артистів естради в Хмельницькому. Вранці 24 квітня композитор вийшов із дому і більше не повернувся. Його шукали кілька тижнів, а 18 травня тіло знайшли у Брюховицькому лісі. Офіційна радянська версія наполягала на самогубстві, зокрема посилаючись на те, що митець раніше проходив лікування у психіатричній лікарні. Однак близькі композитора відкидали цю версію, вказуючи на обставини, які не вкладалися в офіційну картину подій.

    Уже в незалежній Україні справа Івасюка неодноразово поверталася в публічний простір. Найвагомішим став висновок Київського науково-дослідного інституту судових експертиз 2019 року. Після слідчого експерименту експерти дійшли висновку, що композитор не міг самостійно залізти на дерево, зав’язати вузол і здійснити дії, які радянське слідство описувало як самогубство. За словами фахівців, навіть фізично сильна людина не змогла б виконати це без сторонньої допомоги в тих умовах.

    Похорон Володимира Івасюка відбувся 22 травня 1979 року у Львові та перетворився на масову акцію пам’яті й протесту. Попри тиск радянської влади, тисячі людей прийшли провести композитора в останню путь. Після похорону багато учасників зазнавали переслідувань: когось звільняли з роботи, студентів могли відраховувати, а біля могили, за свідченнями очевидців, тривалий час чергували співробітники КДБ. Місцем поховання композитора став Личаківський цвинтар у Львові — один із найвідоміших українських некрополів, де спочивають видатні діячі культури, науки, політики та визвольного руху.

    Сьогодні могила Володимира Івасюка на Личаківському цвинтарі є одним із важливих місць пам’яті української культури. На ній встановлено пам’ятник із бронзовою постаттю молодого композитора біля рояля. Однак цей монумент з’явився не одразу: за радянських часів влада довго не дозволяла встановити повноцінний пам’ятник. Раніше на могилі стояв дерев’яний хрест, який, за свідченнями, неодноразово нищили вандали. Лише через роки після смерті митця на місці поховання з’явився нинішній меморіал, який став символом не лише пам’яті про Івасюка, а й незнищенності української культури. Опис пам’ятника на Личаківському цвинтарі також міститься у відкритих довідкових джерелах і фотоматеріалах.

    Пам’ять про Володимира Івасюка живе не лише у Львові чи Чернівцях, а й у всій Україні. Його пісні досі виконують артисти різних поколінь, а «Червона рута» залишається однією з найвпізнаваніших українських композицій у світі. У 2009 році Івасюку посмертно присвоїли звання Героя України, що стало офіційним визнанням його внеску в національну культуру. Та попри державні нагороди й численні вшанування, головна таємниця його життя — обставини смерті — досі остаточно не розкрита.

    Історія Івасюка залишається болючою не лише через ранню смерть талановитого митця, а й через те, що вона стала символом тиску радянської системи на українську культуру. Його творчість була надто українською, надто популярною і надто живою, щоб не викликати тривоги у влади, яка прагнула контролювати будь-який прояв національної самобутності. Саме тому могила Володимира Івасюка сьогодні — це не просто місце поховання композитора. Це місце пам’яті про людину, яка змінила українську музику, і про покоління митців, які творили українське навіть тоді, коли це було небезпечно.

  • Історія, що сягає XI століття: у Києві відкрили унікальні підземелля Печерської лаври

    Історія, що сягає XI століття: у Києві відкрили унікальні підземелля Печерської лаври

    У столиці знову відкрили для відвідувачів Ближні печери Києво-Печерської лаври, які були недоступні протягом останніх трьох років. Саме з цих підземних келій майже тисячу років тому розпочалася історія монастиря.

    Ближні печери, відомі також як Антонієві, названі на честь засновника обителі — преподобного Антонія Печерського. Загальна довжина підземних коридорів становить 383 метри, ширина сягає до 1,5 метра, а висота — близько 2,5 метра. Печери мають складну структуру переходів і відгалужень, що формувалися протягом століть.

    У цих печерах спочивають видатні постаті української духовної та історичної традиції. Серед них — Ілля Муровець, якого вважають захисником українських земель і героєм народних билин, Нестор Літописець — автор давньої хроніки, відомої як «Повість минулих літ», а також лікар Агапіт, іконописець Аліпій, князь Микола Святоша та інші представники чернечої спільноти.

    Як наголошують в Українському інституті національної пам’яті, Ближні печери мають важливе значення для духовної, історичної та культурної спадщини України. Вони є сакральним місцем для християн Центральної та Східної Європи.

    Архітектурно печери складаються з трьох основних вулиць, з’єднаних переходами. Головною є Печерна вулиця, до якої примикає найдавніша церква Ближніх печер — храм Введення Богородиці до храму. Із трьох існуючих входів первісним вважають західний, що вів із притвору Хрестовоздвиженської церкви.

    У підземеллях збереглися житлові келії ченців із характерними виступами для ліжка та столу. У стінах облаштовані ніші для ікон або свічок. Також у печерах є три церкви. Церкву преподобного Антонія Печерського звели наприкінці XVI — на початку XVII століття. Від неї веде відгалуження до крипти, відомої як «Батиєм убієнних». Наприкінці XVII століття в одній із колишніх келій облаштували ще одну церкву — на честь першого ігумена Варлаама.

    Одне з найдавніших відгалужень веде до так званої спільної трапезної ченців часів Антонія Печерського. Коридор містить численні локули — гробниці у стінних нішах. Дослідники припускають, що частину поховань міг створити Марк Печерник. У стінах збереглися віконця затвірників — невеликі отвори для відлюдників, які обрали аскетичний спосіб життя.

  • Свято 23 січня: що відзначають в Україні та у світі

    Свято 23 січня: що відзначають в Україні та у світі

    23 січня не належить до офіційних державних свят в Україні, однак ця дата має символічне значення одразу в кількох вимірах — історичному, релігійному та суспільному. Цього дня у світі звертають увагу на питання жіночого здоров’я, віряни вшановують священномученика, а українці згадують події, які залишили помітний слід в історії країни.

    В українській минувшині 23 січня пов’язане з важливими політичними та суспільними рішеннями. На початку XVIII століття саме цього дня було укладено договір дружби між Запорізьким військом і Кримською державою, що мало стратегічне значення для козацької дипломатії. Уже в новітній історії 23 січня 2002 року Україна вперше отримала чемпіона світу з шахів, а у 2005 році цього дня відбулася інавгурація новообраного президента, яка стала однією з ключових політичних подій початку ХХІ століття.

    На міжнародному рівні 23 січня присвячене темі материнського та жіночого здоров’я. У різних країнах цього дня наголошують на важливості доступної медичної допомоги для жінок, профілактики захворювань, а також суспільної підтримки матерів. Хоча ця дата не має офіційного статусу в Україні, її сенс залишається актуальним і для українського суспільства.

    Церковний календар також надає 23 січня особливого значення. За новоюліанською традицією віряни вшановують пам’ять священномученика Климента Анкірського, якого в народі вважали покровителем здоров’я та тілесної витривалості. Раніше за юліанським календарем цього дня згадували святителя Григорія Ніського — одного з видатних богословів раннього християнства.

    Народні традиції та прикмети 23 січня були тісно пов’язані зі спостереженням за погодою і щоденною працею. Вірили, що іній, який довго тримається на деревах, передвіщає холодне літо, мокрий сніг — затяжну й дощову весну, а північний вітер обіцяє пізнє потепління. День вважався сприятливим для хатніх і господарських справ, особливо для прибирання та підготовки запасів наприкінці зими.

    Окремі звичаї були пов’язані з родинним добробутом. У деяких регіонах наприкінці січня готували пироги з м’ясною начинкою і ділилися ними з родичами, вірячи, що це зміцнює сімейні зв’язки та приносить злагоду в дім.

    Водночас існували й заборони. За народними уявленнями, 23 січня не варто піддаватися смутку, лінуватися або відкладати важливі справи. Вважалося, що байдужість і пасивність у цей день можуть негативно вплинути на перебіг усього року.