Французьким правоохоронцям вдалося знайти та повернути дві видатні картини всесвітньо відомого художника Огюста Ренуара, які були зухвало викрадені місяць тому з музею на півдні країни. Йдеться про оригінальні полотна «Портрет мадам Колонна Романо» та «Дівчина біля колодязя». Масштабна пошукова операція завершилася не лише успішним порятунком безцінних творів мистецтва, а й затриманням цілої групи осіб, підозрюваних у скоєнні цього гучного злочину. Про успішне завершення слідчих дій офіційно повідомила місцева влада.
Злочин відбувся восьмого вересня на території Музею Ренуара, що розташований у мальовничому містечку Кань-сюр-Мер. Саме в цьому маєтку видатний французький імпресіоніст провів останні роки свого життя, створивши низку визначних робіт, які згодом стали основою місцевої експозиції. Зловмисники діяли ретельно сплановано: щоб проникнути на територію культурного закладу, вони перерізали захисну металеву огорожу, після чого навмисно розбили вікно будівлі. Таке незаконне вторгнення дозволило їм швидко винести цінні полотна, залишивши музейну спільноту в шоковому стані через втрату частини найважливішої колекції.
Кримінальне розслідування тривало майже місяць і вимагало залучення значних ресурсів кримінальної поліції. Завдяки злагодженим та оперативним діям слідчих органам вдалося вийти на слід злочинного угруповання. Міський голова Кань-сюр-Мер Браян Массон публічно підтвердив успіх правоохоронців, повідомивши про арешт одразу шістьох підозрюваних, які наразі перебувають під вартою. Слідчі перевіряють затриманих на причетність до організації, планування та безпосереднього виконання цього зухвалого пограбування. Керівництво міста висловило глибоку вдячність поліцейським підрозділам за оперативність та збереження безцінного національного надбання.
«Ці дві картини – набагато більше, ніж просто твори мистецтва. Вони є частиною історії нашого міста, нашої культурної спадщини та спадку, який Огюст Ренуар залишив Кань-сюр-Меру», – заявив Браян Массон.
Повернення викрадених шедеврів стало справді знаковою подією не лише для місцевої громади півдня Франції, але й для всього світового мистецького середовища. Твори епохи імпресіонізму традиційно користуються величезним попитом на чорному ринку антикваріату, що робить європейські галереї постійними мішенями для організованих злочинних мереж. Збереження оригіналів у стінах історичного будинку, де жив і працював сам автор, має особливе значення для глибинного розуміння його творчого шляху та збереження автентичної атмосфери епохи.
Успішне розкриття цієї резонансної справи демонструє високий рівень координації силових структур у боротьбі з незаконним обігом культурних цінностей. Наразі слідство продовжує з’ясовувати всі супутні обставини інциденту, зокрема правоохоронці встановлюють, чи діяли крадії на замовлення тіньових приватних колекціонерів, чи планували самостійно збути картини на нелегальному ринку. Очікується, що після завершення всіх необхідних юридичних процедур та криміналістичних експертиз врятовані шедеври знову займуть своє законне місце в експозиційних залах. Водночас система безпеки самого музею гарантовано пройде етап суттєвої модернізації, аби повністю унеможливити подібні кримінальні посягання у майбутньому.
Італійські правоохоронці поставили крапку в одному з найгучніших музейних пограбувань цього року. Карабінери знайшли три роботи Поля Сезанна, П’єра-Огюста Ренуара та Анрі Матісса, які наприкінці березня були викрадені з приватного музею Fondazione Magnani Rocca неподалік Парми. Загальну вартість творів оцінюють більш ніж у €9 млн, а сама крадіжка тривала менш ніж три хвилини.
Важливе уточнення щодо кількості фігурантів: у справі розслідують дії дев’ятьох людей молдовського походження, однак італійські джерела та Associated Press повідомляють, що п’ятьох із них затримали. Усі затримані народилися в Молдові та проживали в районі Парми. Правоохоронці підозрюють групу не лише у викраденні картин, а й у низці інших майнових злочинів.
Йдеться про три роботи: «Tasse et plat de cerises» («Чашка і тарілка з вишнями») Сезанна, «Les Poissons» («Риби») Ренуара та «Odalisque sur la Terrasse» («Одалиска на терасі») Матісса. Карабінери оцінили Сезанна приблизно у €6 млн, Ренуара — у €3 млн, а роботу Матісса — приблизно у €20 тис.
Таким чином, переважну частину вартості викраденого становили перші дві роботи. Водночас для музею значення картин не обмежується ринковою оцінкою: вони є частиною відомої приватної колекції Луїджі Маньяні, яка включає твори Тіціана, Франсіско Гойї, Клода Моне, Пітера Пауля Рубенса, Альбрехта Дюрера та інших видатних художників.
Пограбування тривало менше трьох хвилин
Злочин стався в ніч із 22 на 23 березня у Fondazione Magnani Rocca в Маміано-ді-Траверсетоло, приблизно за 20 кілометрів від Парми. Записи камер спостереження, які правоохоронці оприлюднили після повернення картин, показують, наскільки швидко діяли нападники.
На відео видно двох людей у масках, які проникають до будівлі через вікно, один за одним знімають роботи зі стін і передають їх назовні. Весь епізод від проникнення до втечі зайняв менше трьох хвилин. Італійські ЗМІ повідомляють, що безпосередньо в операції брали участь щонайменше троє людей, тоді як слідство загалом пов’язує зі злочином більшу групу.
Під час пограбування злочинці використовували вогнегасник, щоб створити димову завісу й дезорієнтувати охорону. Водночас вони залишили після себе речі, які згодом і стали одним із ключів до розкриття справи.
Зокрема, карабінери знайшли на місці вогнегасник та уламок кирки, з яких злочинці намагалися видалити серійні номери. Експертам удалося їх відновити. Саме ці номери допомогли правоохоронцям простежити походження предметів та вийти на житловий будинок, до якого мав доступ один із імовірних членів групи.
Цей епізод фактично став одним із головних проривів розслідування.
Картини сховали у коробці від телевізора
Після кількох місяців слідчих дій карабінери провели серію обшуків у Пармі та сусідніх районах. Загалом, за даними ANSA, правоохоронці здійснили 15 обшуків.
Зрештою всі три роботи знайшли в будинку, який перебував у розпорядженні одного з підозрюваних. Картини були заховані в темній кімнаті всередині великої коробки від телевізора. Судячи з оприлюднених правоохоронцями фотографій, твори вдалося повернути без очевидних критичних пошкоджень.
Під час обшуків також виявили інші речі, які, за версією слідства, могли бути викрадені в рамках інших злочинів. Associated Press повідомляє про майно вартістю в десятки тисяч євро.
Слідство вважає, що підозрювані можуть входити до організованої групи, яка спеціалізувалася не винятково на творах мистецтва. Правоохоронці пов’язують її з серією крадіжок із житлових будинків, підприємств та інших об’єктів у Пармі та сусідніх територіях. ANSA пише про щонайменше 14 таких епізодів.
Це може означати, що резонансне музейне пограбування було одним із епізодів діяльності ширшої злочинної групи, а не операцією спеціалізованих міжнародних торговців мистецтвом.
Четверту картину злодії кинули під час втечі
Італійські правоохоронці розкрили ще одну деталь березневого нальоту. Крім трьох винесених робіт, злочинці намагалися забрати ще одну картину Ренуара — «Paysage de Cagnes». Однак під час поспішної втечі її залишили на місці.
За повідомленнями італійських медіа, операцію могла перервати сигналізація. Саме тому злочинці не стали продовжувати пограбування й покинули будівлю настільки швидко.
Це також пояснює, чому вони залишили після себе інструменти, які через кілька місяців допомогли слідчим встановити підозрюваних.
Музей з однією з найвідоміших приватних колекцій Італії
Fondazione Magnani Rocca розташована у заміській віллі в Маміано-ді-Траверсетоло. Фонд був створений у 1977 році й зберігає мистецьку колекцію музичного критика, колекціонера та мистецтвознавця Луїджі Маньяні.
Колекція вважається однією з найпомітніших приватних мистецьких збірок Італії. Крім повернутих робіт французьких художників, у ній представлені Тіціан, Дюрер, Рубенс, Ван Дейк, Гойя, Моне та інші майстри.
Саме тому березневе пограбування викликало значний резонанс не лише в Італії, а й серед фахівців міжнародного артринку.
Ситуацію додатково ускладнювало те, що такі відомі картини практично неможливо легально продати. Після публічного оголошення про крадіжку інформація про них потрапляє до спеціальних баз викраденого мистецтва, а аукціонні доми, галереї та серйозні приватні дилери перевіряють походження дорогих творів перед укладанням угоди.
Ще навесні Reuters із посиланням на джерела на страховому ринку писав, що викрадені полотна, ймовірно, могли навіть не мати повного страхового покриття: страхування предметів такого класу коштує надзвичайно дорого.
П’ять місяців після «ідеального» пограбування
На перший погляд березневий наліт виглядав майже професійно: маски, нічне проникнення, швидке зняття картин, димова завіса і вся операція за кілька хвилин. Але саме дрібні деталі — залишений вогнегасник та пошкоджений інструмент — дали слідчим можливість відновити маршрут злочинців.
Через майже п’ять місяців після крадіжки всі три картини повернуті, п’ятьох підозрюваних затримано, а загалом у провадженні фігурують дев’ятеро людей. Розслідування при цьому ще не завершене: правоохоронці перевіряють можливих спільників та інші злочини, до яких могла бути причетна ця група.
Тож одна з найефектніших музейних крадіжок року завершилася для злочинців зовсім не так, як могла виглядати після трьох хвилин у березневу ніч: шедеври вартістю понад €9 млн замість чорного артринку опинилися в коробці від телевізора у Пармі — і зрештою повернулися до італійських карабінерів.
У Національному музеї сучасного мистецтва Румунії виставили три картини, які ізраїльський бізнесмен Янів Коен називає творами Казимира Малевича. За його словами, полотна випадково знайшли 2023 року під матрацом його бабусі Єви, переселенки з Одеси.
Коен стверджує, що картини — «Супрематична композиція із зеленим та чорним прямокутником» (1918), «Кубофутуристична композиція» (1912–1913) та «Супрематична композиція із червоним квадратом та зеленим трикутником» (1915–1916) — зберігалися в родині понад 90 років. Він пояснює відсутність документів сталінськими репресіями, коли авангардистів нібито змушували приховувати свої роботи.
Однак провідні експерти ставлять під сумнів цю версію. Українсько-американський мистецтвознавець Костянтин Акінша нагадує, що Малевич у 1920–1930-х роках мав офіційні виставки і не продавав свої роботи приватним особам. Також відсутні будь-які підтвердження, що згадані картини колись були задокументовані чи демонструвалися публічно.
Коен апелює до думки київського мистецтвознавця Дмитра Горбачова, який визнав роботи «першокласними зразками» творчості Малевича. Проте Горбачов уже неодноразово підтримував сумнівні атрибуції, які не були прийняті ринком.
Додаткові лабораторні аналізи підтвердили, що пігменти датуються часом життя Малевича, але це не є доказом, що він сам написав полотна. Подібні висновки вже супроводжували інші роботи, які пізніше виявлялися підробками.
Ситуацію ускладнює той факт, що Коен оцінює три картини у 160–190 млн доларів, хоча публічно запевняє, що не планує їх продавати. Водночас журналісти ВВС знайшли згадки, що полотна пропонувалися як застава під кредит.
Національний музей сучасного мистецтва Румунії відмежувався від скандалу, заявивши, що виставка є «кураторським експериментом», а сам факт показу не може вважатися підтвердженням справжності картин.
Експерти зазначають: ринок російського та українського авангарду давно переповнений підробками, і «знахідка під матрацом» лише підживлює сумніви.
Національне агентство з розшуку та управління активами (АРМА) ініціювало передачу 149 арештованих творів мистецтва, що належали родині Віктора Медведчука, до Національного художнього музею України. Про це повідомила пресслужба агентства 1 серпня 2025 року.
Йдеться про картини, ікони та інші художні об’єкти, які у 2024 році пройшли експертну оцінку фахівців Національного художнього музею. Експерти підтвердили, що твори мають значну культурну цінність. Зокрема, серед них є роботи класиків закарпатської школи живопису: Йосипа Бокшая, Гаврила Глюка, Адальберта Ерделі.
Передача стала можливою завдяки змінам до закону про АРМА, які набули чинності 30 липня 2025 року. Відтепер культурно цінні арештовані активи можуть бути передані до державних музеїв, бібліотек, архівів чи заповідників без проведення конкурсу — лише за рішенням Кабінету Міністрів. АРМА вже звернулося до Уряду з відповідною ініціативою, спираючись на нову статтю 21-1 Закону.
Усього у справі було арештовано 285 картин. АРМА ініціювало експертизу, аби з’ясувати, які з них становлять історичну та мистецьку цінність. У результаті 149 творів визнано частиною національної культурної спадщини.
Цей крок є не лише важливим сигналом для суспільства, а й реальним прикладом, як майно, здобуте корупційним шляхом, може повернутися до людей у формі збереженого культурного надбання.
У ХІХ столітті молода дівчина з Полтавщини підкорила не лише Францію, а й увесь мистецький світ Європи. Її ім’я — Марія Башкирцева. Вона прожила всього 25 років, але залишила по собі слід, що не зник і донині: майже 200 мистецьких робіт, глибоко емоційний щоденник і пам’ять у серцях шанувальників її таланту.
Народилася Марія 23 листопада 1858 року в селі Гавронці поблизу Диканьки. Заможна родина дозволила їй здобути освіту в Європі: у 12 років дівчина вже володіла п’ятьма мовами і читала філософів в оригіналі. Згодом вона навчалася живопису у відомій паризькій Академії Жуліана, а її картини не раз здобували нагороди на престижних виставках.
Окрім мистецтва, Башкирцева захоплювалася музикою й літературою. Її щоденник, опублікований після смерті, став справжнім відкриттям для європейців — щирі, глибокі й сильні емоції молодої жінки справили неабияке враження на читацьку публіку. Вона жила з мрією стати відомою — і ця мрія здійснилася.
Марія померла від туберкульозу у віці 25 років. Попри коротке життя, вона залишила потужну мистецьку спадщину. Частина її робіт була втрачена під час Другої світової війни, але деякі картини зберігаються в музеях України, Франції, Нідерландів та США.
У Диканьці на Полтавщині її пам’ятають і шанують. У колишній земській школі 1904 року нині діє єдина в Україні картинна галерея імені Марії Башкирцевої. Тут зібрано понад тисячу експонатів: картини, скульптури, вишивки, кераміка. Серед авторів — відомі художники Полтавщини. Окрема зала присвячена самій Башкирцевій — із репродукціями її робіт і цікавими розповідями про її життя.
Також у галереї є зала, присвячена Миколі Гоголю, кімната-інсталяція «хата Солохи» з побутовими речами ХІХ століття, а ще — колекція оригінальних ляльок, що поєднує гумор і глибокий зміст.
9 березня Україна святкує день народження одного з найбільших синів нації — Тараса Григоровича Шевченка, якому судилося стати одним з найвидатнішим українців всіх часів. Син закріпачених селян рішуче засудив кріпацтво і закликав українців боротися за свою незалежність. Тільки більш ніж через 100 років після смерті Кобзаря його палка мрія здійснилась. Недаремно його називають Пророком, адже написані Тарасом Шевченком вірші про Україну в наші дні зовсім не втратили злободенності.
Всі українці шанують Тараса Шевченка – біографія майстра добре відома кожному. Однак в насиченому житті Кобзаря було немало подій, про які загалу мало що відомо. Ми розповіли цікаві факти про життя та вподобання Кобзаря, які вас вразять.
Чим відомий Тарас Шевченко – цікаві факти та коротка біографія
Тарас Шевченко народився 9 березня 1814 в селі Моринці, що нині є популярним місцем туризму прихильників Кобзаря. Родина Шевченків мала 7 дітей та жила у вкрай важких умовах.
У місцевих дяків Тарас навчився грамоті, арифметиці, малюванню. Саме за останнє вміння він прославився за життя. Хоча зараз ми шануємо Шевченка перш за все як поета, як художник він виявив не менший талант. Його картини можна побачити в Національному музеї Тараса Шевченка. Саме завдяки його детальним автопортретам ми знаємо, як виглядав Кобзар.
У 1831 році Шевченко переїхав у Петербург разом зі своїм поміщиком Енгельгардом. Той хотів заробляти на картинах Тараса, тож віддав його на навчання до живописця Василя Ширяєва. Там він познайомився з талановитими молодими митцями, які домоглися його викупу з кріпацтва.
Де народився Тарас Шевченко
Здобувши свободу, Тарас продовжив вправлятися в малюванні та написанні віршів. В 1840 році вийшла в друк його перша віршована збірка “Кобзар”. І хоча вона не містила відвертих революційних закликів, реакція царської влади була вкрай негативною. Через відверті антикріпацькі погляди та членство в “бунтівному” Кирило-Мефодіївському товаристві в 1847 році Шевченка засудили до 10 років заслання.
На час покарання Шевченко продовжував писати вірші, хоч це було суворо заборонено. В 1859 році після звільнення йому дозволили відвідати Україну, але невдовзі знову заарештували. Постійні арешти, катування та тяжка примусова праця підірвали здоров’я митця. 10 березня 1861 року у віці 47 років він помер у Петербурзі на чужині.
Таємниці генія: яким був насправді Тарас Шевченко
Таємниці генія: яким був насправді Тарас Шевченко
Ось ще низка цікавих фактів про Кобзаря:
Тарас був єдиною дитиною в родині, кого батьки віддали на навчання. Ще в юності вони розгледіли його прагнення до науки.
В юності хлопець заробляв на життя картинами: малював і продавав портерти багатіїв.
Найбільшою мрією життя Кобзаря було викупити з кріпацтва своїх братів та сестер, але, на жаль, це так і не вдалося.
Під час навчання в Петербурзі він долучився до світського кола та почав модно вдягатися. Одного разу він витратив майже всю річну зарплату на новий плащ. Також він витрачав немало грошей на розваги, ігри в карти та випивку з друзями.
Любив митець і смачно поїсти. Відомо, що його улюбленими стравами були борщ з сушеними карасями, колбаски, вареники, а запивав все це міцним чаєм з ромом.
Сума викупу Шевченка з кріпацтва в наш час еквівалентна приблизно 40 000 доларам.
Одного разу він вивчив польську мову заради коханої полячки, однак не зміг одружитися через заборону шлюбів між кріпаком та вільною селянкою.
Поет прожив цілих 17 років в Петербурзі, але ніколи не писав, що йому подобається це місто. У своїх творах він оспівував тільки Україну.
У 1861 році власним коштом видав Буквар для безкоштовних шкіл.
Твори Тараса призначалися в основному українським дворянам, а не селянам, бо прості люди в той час не вміли читати.
Митець був відомим ловеласом та часто закохувався, але так ніколи і не одружився.
Нещодавно музей повідомив про ідентифікацію 122-ї викраденої картини, якою виявився твір української художниці Надії Андрєєвої. Ця картина є частиною великого масиву мистецьких експонатів, що були незаконно вивезені російськими окупантами з території України.
Херсонський Художній Музей ідентифікував чергову вкрадену російськими окупантами картину. Йдеться про роботу Надії Андрєєвої “З лялькою” із серії робіт “Моя дочка”.
Надія Андрєєва написала кольорову цинкографію у 1981 році. Картина “З лялькою” потрапила на кадр, знятий окупантським каналом у серпні 2023 року в Центральному музеї Тавриди. Він і допоміг ідентифікувати чергову вкрадену роботу,
В музейній колекції були представлені ще дві роботи Андрєєвої з серії “Моя дочка”, можливо, вони також стоять десь поруч на полицях імпровізованого фондосховища, спорудженого в концертній залі кримського музею
Загалом музейникам вдалось ідентифікувати вже 122 твори мистецтва, які викрали військові рф з Херсонського художнього музею у 2022 році. Загальна кількість незаконно вивезеного перевищує 10 тисяч музейних експонатів.
Також повідомляється, що 121 витвір мистецтва перебуває в окупованому Криму, в сімферопольському Центральному музеї Тавриди.
Щє є одна робота, точне місцезнаходження якої невідомо, але є підтвердження з боку окупантів, що шедевр перебуває в їхніх руках, вказали музейники.
У середині 2000-х років у Європі з’явилася велика приватна колекція українського та російського авангарду, що складається з сотень шедеврів – картин Лисицького, Родченка, Екстер, Гончарової та інших майстрів.
Вона стала відома як колекція Закс за іменем власника, і твори з неї продавали в Європі за сотні тисяч швейцарських франків.
Зараз роботи з колекції Закса висять у двох важливих американських музеях та одному європейському. Одна з них потрапила до нещодавніх голлівудських фільмів, зокрема до “Оппенгеймера” Крістофера Нолана.
Але експерти кажуть, що картини можуть бути підробками, а історія походження колекції – набором міфів та фантазій.
Поки троє арт-детективів розслідували цю легенду про втрачений Грааль українського та російського авангарду, кореспонденти ВВС шукали її загадкового власника та тих, хто допомагав йому продавати сумнівні картини.
Підпис до фото,Закс стверджував, що у його колекції понад 200 полотен авангардистів
З білоруських сіл на швейцарські аукціони
На початку 2000-х в Мінську з’явився нікому не відомий приватний колекціонер із гарними новинами: знайшлася величезна колекція картин українського та російського авангарду, і він хоче виставляти їх у Білорусі.
У колекції було понад дві сотні картин, зокрема полотна Лазаря “Еля” Лисицького, Олександра Родченка, Володимира Татліна, Іллі Чашника, Наталії Гончарової, Любові Попової, Олександри Екстер, Івана Клюна, Роберта Фалька та інших майстрів.
Її загадковим власником був радянський емігрант Леонід Закс, нині громадянин Ізраїлю. Він розповідав, що унікальну колекцію зібрали його родичі, які отримали частину шедеврів у подарунок від білоруських селян, а решту купили чи то в московських, чи то в мінських комісійних магазинах у 1950-х.
Білоруські чиновники від культури сприйняли історію з ентузіазмом та організували кілька виставок.
Але мистецтвознавців насторожило те, що Закс старанно уникав Національного художнього музею Білорусі, історичні помилки в його інтерв’ю та нарешті сама якість картин.
Підпис до фото,Після скептичного ставлення у Білорусі, Закс вирушив на Захід
Вітебський історик Олександр Лісов звернув увагу на містифікацію: у каталозі однієї з білоруських виставок ішлося, що справжність картин підтвердила “Н. Селезньова”, співробітниця Російського музею у Петербурзі. Але такої співробітниці у музеї ніколи не було.
Після цього в Білорусі виставки більше не проводили, а статтю про колекцію Закса видалили з Вікіпедії.
Втім, це не зупинило колекціонера, а лише змінило поле його діяльності. Виставки колекції продовжилися – але вже у приватній швейцарській галереї Орландо у Цюриху.
У 2007–2014 роках там пройшли принаймні п’ять великих виставок колекції Закса, а оскільки це комерційна галерея, всі картини були доступні на продаж.
Більшість із них купили приватні колекціонери – іноді за сотні тисяч швейцарських франків. Для однієї сім’ї ці покупки спричинили сімейну драму.
Мистецтво для сліпих
Коли Рудольф Блюм, легендарний цюрихський колекціонер, осліп у 2005 році, його справу продовжила дружина Леонор. Вона почала активно купувати твори мистецтва через цюрихську галерею Орландо, власницею якої була її знайома, Сюзанн Орландо. Леонор Блюм встигла купити десятки картин на мільйони швейцарських франків.
Серед них були полотна авангардистів першого ряду: Лисицького, Родченка, Попової, Татліна, Екстер.
“Мама хотіла довести, що розуміється на живописі не гірше за батька, і вірила Сюзанн Орландо, – згадує Беатріс Гімпель Макналлі, дочка Блюмів. – Батько почав підозрювати недобре, але що він міг зробити?”.
На момент, коли Леонор Блюм почала купувати ці картини, їй уже діагностували судинну деменцію. Але коли Беатріс поділилася своїми сумнівами з матір’ю, та дуже на неї образилася.
Ці картини назавжди зіпсували їхні стосунки.
Однак підозри Беатріс виправдалися. Після смерті її батьків оцінювачі спадщини сказали, що картини з колекції Закса нічого не варті. Аукціонні будинки в Лондоні відмовилися їх розглядати, але в одному з них їй порадили звернутися до Джеймса Баттервіка – британського дилера та знавця українського та російського авангарду.
Підпис до фото,На прохання Беатріс, Джеймс Баттервік організував перевірку двох полотен із колекції Закса
“Дерусифікація” авангарду
Донедавна “російським авангардом” називали роботи художників, створені у першій чверті XX століття на території колишнього Радянського Союзу, і до цього поняття включали такі течії, як супрематизм, конструктивізм, променізм, кубофутуризм тощо. Зараз цей термін вважають недоречним, імперіалістичним і колоніальним. Дедалі частіше використовують альтернативні визначення, наприклад, “український” та “радянський” авангард.
У 2022 році, після повномасштабного вторгнення Росії в Україну, слово “російський” зникло також із назви галереї Джеймса Баттервіка – натомість сказано, що галерея присвячена “українському та європейському мистецтву”.
Мистецтвом авангарду Баттервік захопився після студентського обміну в СРСР, після якого він на деякий час навіть переїхав жити в Москву.
Тоді, у 1990-х роках, з приходом ринкової економіки, ринок мистецтва вийшов із підпілля, і на нього хлинув потік підробок. Але йшлося не про масове виробництво фальшивок, а скоріше про некритичне ставлення до старих речей.
Все змінилося у 2000-х, коли російський капітал вийшов на Захід. У грудні 2004 року на двох лондонських аукціонах було представлено понад тисячу картин російських та українських майстрів. І купували їх переважно росіяни.
У листопаді 2008 року, у розпал світової економічної кризи, “Супрематична композиція” Малевича пішла на нью-йоркському аукціоні за рекордні 60 млн доларів. Через десять років цю ж картину продадуть вже за 86 млн.
Зліт цін спричинив появу індустрії виробництва та обслуговування цілих підроблених колекцій, кажуть експерти.
Незабаром під час поліцейських рейдів у Європі почнуть знаходити склади із сотнями та часом тисячами картин незрозумілого походження.
Баттервік також став помічати, що дедалі більше сумнівних картин, які йому показували клієнти, супроводжували статті та висновки експертів.
Такі папери супроводжували й картини, з якими до нього звернулася дочка Блюмів Беатріс.
Джеймс вирішив розібратися в цій історії разом зі своїми товаришами, українським мистецтвознавцем та куратором Костянтином Акіншею та петербурзьким колекціонером Андрієм Васильєвим.
Акінша, який спеціалізується на провенансі, тобто історії походження творів мистецтва, запропонував розібратися у неймовірній історії колекції.
Підпис до фото,Український куратор Костянтин Акінша викрив десятки підробок
“Робота над фальшивками”
За словами Леоніда Закса, основоположником колекції був його дід Залман, торговець з тодішнього Катеринослава (нині місто Дніпро). Залман нібито захопився радикальним мистецтвом, побачивши його в бельгійському банку Катеринослава, і почав скуповувати картини.
Справу батька продовжила Анна (Нехама) Закс, яка була військовою медикинею. У 1944–1945 роках вона лікувала білоруських селян, які на подяку за її працю несли їй картини Лисицького та Екстер.
А остаточний внесок у майбутню колекцію зробив брат Анни Мойсей, який зник у 1941 році на фронті, а в 1950-х начебто з’явився в Москві вже як американський бізнесмен.
Тоді роботи авангардистів засуджували як “формалістське мистецтво” та здавали в комісійні магазини.
Мойсей Закс, стверджує сімейний переказ, скупив кілька десятків цих шедеврів у 1955–1956 роках – і вивіз їх у Європу. Там вони лежали до 1990-х, коли колекцію успадкував його племінник, нафтовик із Москви на ім’я Леонід Закс, який і розповідав ці захопливі історії про своїх родичів.
Підпис до фото,Картина із колекції Закса, яку приписували Лисицькому
Як доказ Закс надавав покупцям лист з Національного музею історії та культури Білорусі від 2008 року, який детально описує всю цю історію – але зі значними суперечностями, дивними помилками та хибодруками.
У відповідь на запит Васильєва в музеї повідомили, що такого листа в архіві не виявили.
“Тобто за всіма параметрами цей лист є фальшивим”, – робить висновок колекціонер.
Але на цьому арт-детективи не зупинилися. Вони провели дослідження в російських та білоруських архівах, написали десятки запитів до музеїв та перевірили всі ключові факти цієї історії.
“Ми перевірили весь провенанс колекції Закса, і кожен елемент цього провенансу не підтверджується нічим, скоріше ми спроможні його спростувати. Перед нами класичний провенансний міф”, – каже Акінша.
У музеях та голлівудських фільмах
АВТОР ФОТО,UNIVERSAL PICTURES Підпис до фото, Оппенгеймер у виконанні Кілліана Мерфі дивиться на картину з колекції Закса, яку приписували Івану Клюну
Дві роботи з колекції Закса розміщені в Інституті мистецтв Міннеаполіса. Авторкою першої називали українську художницю Олександру Екстер, автором другої – “Годинникаря” – Івана Клюна.
Саме “Годинникар” потрапив у два фільми 2023 року – до “Оппенгеймера” Кріса Нолана і в “Чудову історію Генрі Шугара” Веса Андерсона.
ВВС зв’язалася з Інститутом мистецтв Міннеаполіса та повідомила про перевірку провенансу колекції Закса. У музеї пообіцяли провести власне розслідування.
Незабаром після нашого листа картину зняли з експозиції, і підпис до неї на сайті інституту змінився. Тепер вона вказана як “приписувана Івану Клюну”.
Ще одне полотно з колекції Закса, яке приписують українській авангардистці Олександрі Екстер, зберігається в художньому музеї Клівленда. Куратори музею зацікавилися результатами розслідування ВВС, але відмовилися від коментарів.
Ми виявили, що ще одна робота із колекції Закса перебуває у всесвітньо відомій галереї Альбертіна у Відні. Вона називалася “Генуя”, і її також приписували авангардистці Екстер.
У розмові з ВВС представники музею сказали, що проводили власні перевірки картини, і що її не експонують.
Плаский телевізор в інтер’єрі XVIII ст.
Підпис до фото,Джиллін Надольни перевірила для ВВС дві картини із колекції Закса
Беатріс віддала ВВС дві картини з колекції Закса – “Проун” Еля Лисицького та “Живописну архітектоніку” Любові Попової.
Ми привезли їх з Цюриха в лабораторію Art Discovery в Лондоні, де їх взялася проаналізувати Джиллін Надольни, провідна вчена в галузі техніко-технологічного аналізу живопису, що розвінчала десятки підробок “російського” авангарду.
Її аналіз виявив у картині Лисицького, який помер у 1941 році, волокна, застиглі глибоко в фарбі, які оброблені речовинами, що стали масово доступні лише після Другої світової війни.
“Це як картина з XVIII століття, у якої на задньому плані видно телевізор з пласким екраном. Це неможливо. Такого не може бути. Так не буває”, – сказала вона.
Картина є підробкою, написала Надольни у своєму висновку. Того ж висновку вона дійшла й щодо картини, яку приписують Поповій.
ВВС також розшукала тих, хто допомагав Заксу створити репутацію для колекції, – і писав статті, які галерея Орландо видала батькам Беатріс, щоб переконати їх у справжності картин, що продавалися.
Провідний науковий співробітник Російського музею Антон Успенський – єдиний нині живий мистецтвознавець, пов’язаний з відомим музеєм, який позитивно відгукувався про колекцію Заксу. Він опублікував три статті про колекцію, у тому числі в престижних журналах.
Але в розмові з ВВС він сказав, що сам цю інформацію не перевіряв і все писав зі слів Закса: “Це сімейні спогади, які ніяк підтверджені, ніде не зафіксовані”.
Також він зазначив, що не підтверджував справжність картин – і навіть ніколи не бачив жодної роботи, а тільки фотографії. За його словами, він не знав про використання його імені під час продажу.
У статтях Успенський також стверджував, що ще один “Проун” Лисицького з колекції Закса купив Базельський художній музей – однак це не відповідає дійсності.
“У результаті інтенсивних досліджень наших архівів, ми не виявили жодних слідів сім’ї Закс взагалі або робіт, що їх стосуються, зокрема”, – повідомила ВВС голова відділу досліджень провенансу Базельського музею.
Також багато і хвалебно писала про колекцію Закса вітебська мистецтвознавиця Тетяна Котович.
“Для мене це новина. Те, про що ви кажете, про використання мого імені. Там же ніде немає заяви, що я гарантую, що це цей художник”, – сказала вона на запитання ВВС про роль її статей при продажі картин.
Котович писала, що “Закс плідно співпрацює з найвизначнішими експертами”, і перераховувала членів асоціації експертів “російського” авангарду InCoRM, які виписали сертифікати на багато робіт з колекції, які продавали в галереї Орландо.
Невдовзі після цього InCoRM потрапила до центру двох скандалів, коли сертифікати її членів випливли на гучних судових процесах про підробки російського авангарду в Німеччині та Бельгії.
Патрісія Рейлінг, засновниця і президентка InCoRM, сказала ВВС, що організація розпалася через нападки критиків: “З усіма цими звинуваченнями у підробках та наклепах ніхто не захотів більше зв’язуватися…”.
“Кому я маю вірити – невідомим людям чи своїй мамі?”
АВТОР ФОТО,KP
Весь цей час ВВС також намагалася поговорити із самим Леонідом Заксом. Ми писали та дзвонили йому за всіма можливими адресами та номерами. Його дочка надіслала йому наш запит, але й тоді Закс не відповів.
І лише за два тижні до виходу нашого розслідування він вийшов на зв’язок і раптово погодився на телефонне інтерв’ю.
Що відбувається з тією частиною його колекції, яку він не встиг продати і де вона зараз? Закс ухилився від відповіді: “Я хотів би цього питання і ще деяких інших… цінових та інших… уникати. Вона зберігається, ця колекція, на європейському складі”.
Він відмовився від будь-якої відповідальності за продані на європейському ринку картини.
“Я від цих картин був відірваний з того моменту, як вони пішли з галереї Орландо. Я гадаю, що ці питання треба не мені адресувати!”.
Щоразу він повторював: “Я нічого не продавав”.
Тоді ми попросили його розповісти про провенанс колекції. Як він може підтвердити розповіді про селян, які роздавали модерністські шедеври у 1944–1945 роках?
“А які докази? Ви уявляєте, що там було після війни?” – відповів Закс.
У відповідь на висновки експертів колекціонер сказав, що історію колекції записала його мама, “чесна людина”, і додав: “Ну кому я маю вірити – невідомим мені людям чи своїй мамі?”.
Також Закса здивували суми, які батьки Беатріс заплатили за роботи з його колекції. Він стверджував, що його роботи не могли коштувати сотні тисяч швейцарських франків – і називав такі суми маренням.
“Я таких грошей від галереї Орландо в очі ніколи не бачив”, – говорив він.
Закса також образило, що Антон Успенський сказав ВВС, що не бачив картин і не брав участі в їхньому продажу.
“Успенський бував у галереї Орландо, і неодноразово, до речі. І він бачив, що то за галерея, як вона працює. Він знав, що це комерційна галерея на кшталт магазину”, – наполягав Закс.
Наприкінці розмови ми запитали Закса, чи не хоче він перепросити перед Беатріс.
“Я просити вибачення не можу, а поспівчувати я можу. Нема за що перепрошувати”, – відповів він.
“Хвиля підробок затопила весь світ”
Ошукані колекціонери дорогих полотен рідко викликають співчуття. Зрештою, це багаті люди із зайвими грошима.
Але у разі Малевича, Лисицького, Екстер, Попової, Гончарової та інших майстрів авангарду, це вже давно не просто питання втрат приватних покупців – а загроза всій їхній спадщині.
“Підробок значно більше, ніж справжніх речей”, – каже Андрій Васильєв.
Історія колекції Закса показує, як легко сумнівні картини з придуманою історією можуть потрапити до провідних світових музеїв. Там їх бачать сотні тисяч людей, вони потрапляють на сторінки підручників, і на них навчається нове покоління мистецтвознавців.
Саме засилля фальшивок змусило Акіншу, Васильєва та Баттервіка боротися з підробками. Але часом навіть вони впадають у відчай – і припускають, що результат цієї битви вже відомий.
“За допомогою численних істориків мистецтва, які вважають себе академічними вченими і водночас щедро виписують сертифікати на підтвердження справжності сумнівних творів, авангард перетворився на гігантську кімнату кривих дзеркал, населену жахливими близнюками”, – писав Акінша в одній із своїх статей.
З багатьма втратами, творчість радикальних експериментаторів тієї епохи – українських, російських, єврейських художників – все ж таки змогла пережити гоніння радянської влади, Другу світову війну та залізну завісу.
Але десятиліття ринкового буму та викликана ними хвиля підробок загрожують поховати їхню спадщину під горами поганих копій.
