Daypolitico

Позначка: література

  • «Не лише скорбота, а й спротив»: як українські митці перетворюють лють на мистецтво

    «Не лише скорбота, а й спротив»: як українські митці перетворюють лють на мистецтво

    Війна змушує українське мистецтво працювати з почуттями, які у мирному житті часто намагаються приховати або приборкати. Лють, ненависть, біль через загиблих і бажання справедливості стають матеріалом для поезії, літератури, музики та візуального мистецтва. Головна культурна оглядачка The Guardian Шарлотта Гіґґінс вважає, що для українських митців осмислення гніву стало необхідністю: він може одночасно бути реквіємом за загиблими та формою спротиву.

    У своїй колонці, опублікованій 4 вересня, Гіґґінс розмірковує про те, що відбувається з людиною та культурою, коли гнів перестає бути короткочасною реакцією і стає частиною багаторічного досвіду війни. Вона проводить паралель між сучасною Україною та класичною літературою, насамперед гомерівськими епосами, де лють здатна давати герою силу, але водночас загрожує поглинути його самого.

    Для України ця тема вже давно перестала бути абстрактною. Після початку повномасштабного російського вторгнення митці опинилися перед необхідністю говорити про речі, для яких звичайної мови часто недостатньо: смерть близьких, знищені міста, страх, ненависть до агресора, життя під обстрілами та пам’ять про людей, яких більше немає.

    Саме тому особливе місце у воєнній українській культурі посіла поезія. В іншій своїй колонці Гіґґінс уже звертала увагу на те, що після початку великої війни вірші стали одним із найоперативніших способів зафіксувати пережите. Їх можна писати у сховищі, окопі чи лікарні, а коротка форма дозволяє схопити емоцію в момент, коли складніша літературна конструкція просто неможлива.

    Показовою є історія письменниці Вікторії Амеліної. Після повномасштабного вторгнення вона відійшла від написання романів і звернулася до поезії. У 2023 році Амеліна загинула внаслідок російського ракетного удару по Краматорську. Гіґґінс згадує її творчість як приклад того, як сама структура мови змінюється під тиском війни: звичні правила оповіді виявляються недостатніми для реальності, у якій людина живе поруч зі смертю.

    Інший приклад — письменник і військовослужбовець Артур Дронь. Його воєнна поезія, зазначає Гіґґінс, не концентрується на пафосі чи демонстрації героїзму. Натомість вона зберігає маленькі епізоди та пам’ять про загиблих побратимів — те, що легко могло б загубитися серед щоденних зведень із фронту.

    Таке мистецтво фактично виконує функцію емоційного архіву війни. Дати, карти бойових дій і статистика залишаться в історичних документах. Але вони не здатні повністю передати, що означало для конкретної людини прокидатися від повітряної тривоги, чекати повідомлення від близького на фронті або продовжувати буденне життя після чергового удару.

    Гіґґінс звертає увагу на слова української військової та поетки Ярини Чорногуз, яка характеризувала свою роботу як своєрідне документування почуттів. У цьому й полягає одна з особливостей мистецтва воєнного часу: воно фіксує не лише те, що сталося, а й те, як це відчувалося.

    При цьому українське мистецтво не обмежується скорботою. Поруч із плачем за загиблими існують гнів, сарказм, чорний гумор, прокльони, бажання помсти та демонстративна відмова підкоритися страху. Саме тому культура стає не тільки способом переживання трагедії, а й формою спротиву.

    У цьому контексті лють має подвійне значення. Вона може мобілізувати, давати сили діяти та відмовлятися від пасивності. Водночас тривалий гнів виснажує людину, а тому постає питання: що відбувається з ним через роки війни? Саме цю суперечність Гіґґінс ставить у центр своєї колонки — гнів здатний одночасно підтримувати опір і руйнувати того, хто змушений жити з ним надто довго.

    Авторка бачить паралелі з античною літературою. У Гомера гнів — не другорядне почуття, а одна з рушійних сил історії. Людина, яка пережила втрату, може перетворити біль на дію, але водночас ризикує втратити межу між справедливістю та всепоглинаючою жагою відплати. Для Гіґґінс ця давня тема несподівано перегукується з тим, як сучасне мистецтво намагається говорити про війну.

    Водночас культура не здатна фізично захистити від ракети чи дрона. Українська поетка Галина Крук ще у 2022 році наголошувала, що метафора не може протистояти людині з автоматом, а вірш не зупинить танк. Проте поезія почала з’являтися практично одразу після вторгнення — саме тому, що людям було необхідно бодай якимось способом повернути сенс реальності, яка раптом його втратила.

    Гіґґінс, яка регулярно працює в Україні з 2022 року, описувала й іншу сторону цього процесу — дивне співіснування катастрофи та звичайного життя. Повітряні тривоги можуть сусідити зі сніданком, повідомлення про загиблих — із купівлею квітів, а страх — із жартами та повсякденними турботами. Саме такі несумісні на перший погляд речі, на її думку, часто найточніше передають досвід життя у країні, що воює.

    Тому українське мистецтво воєнного часу дедалі більше стає не лише реакцією на події, а способом формування майбутньої пам’яті про них. Коли війна завершиться, саме література, музика, фотографія, кіно та образотворче мистецтво допомагатимуть наступним поколінням зрозуміти не тільки хронологію російського вторгнення, а й внутрішній стан суспільства, яке через нього пройшло.

    І в цьому сенсі формула «реквієм і спротив» дуже точно описує одну з головних функцій сучасної української культури. Вона одночасно оплакує тих, кого забрала війна, фіксує пережите і відмовляється дозволити насильству мати останнє слово. Лють у цьому мистецтві не завжди красива чи зручна, але саме тому вона й важлива: вона залишається свідченням того, що за сухими цифрами війни стоять живі люди та їхні почуття.

  • Українське слово на берегах Середземномор’я: Україна втретє представить національний стенд на престижній книжковій ярмарці в Іспанії

    Українське слово на берегах Середземномор’я: Україна втретє представить національний стенд на престижній книжковій ярмарці в Іспанії

    Україна втретє візьме участь у Міжнародній книжковій ярмарці Liber, яка відбудеться з 29 вересня по 1 жовтня 2026 року у виставковому центрі Fira Barcelona Gran Via в Барселоні. Свою книжкову продукцію на національному стенді презентують 17 вітчизняних видавництв. Організатором українського представництва виступає Український інститут книги.

    Міжнародна кооперація та нові ринки

    Участь у масштабній події надає українським видавцям унікальну можливість продемонструвати нові видання міжнародній професійній спільноті, налагодити прямі контакти із закордонними колегами та провідними літературними агентами. У межах ярмарки заплановано серію ділових B2B-зустрічей, спрямованих на пошук іноземних партнерів та укладання договорів про передачу прав на переклад українських літературних творів. Особливе значення захід має для розширення присутності української книги на ринках Південної та Центральної Америки, адже Іспанія традиційно виступає головною професійною платформою для такого діалогу.

    Серед учасників національного стенда свої добірки книг презентують такі відомі видавництва, як «Вільний вітер», «Жорж», «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА», «Ранок», «Каламар», «Рада» та інші українські видавничі договори.

    Професійні дискусії та культурна дипломатія

    Окрім роботи виставкового простору, на 30 вересня заплановано проведення двох спеціальних професійних заходів. Вони будуть присвячені актуальному стану української літератури, особливостям її інтеграції в іспаномовний простір та перспективам подальшого міжнародного співробітництва. Події проходять за активної підтримки Centro Cultural Ucraniano.

    Нагадаємо, що минулого року міжнародна книжкова ярмарка LIBER об’єднала понад 350 провідних видавництв із 63 країн світу, демонструючи високий інтерес глобальної спільноти до якісної літератури та видавничих інновацій.

  • Шевченківська премія: оголошено номінантів цього року

    Шевченківська премія: оголошено номінантів цього року

    Комітет з національної премії України імені Тараса Шевченка оприлюднив список культурних діячів, номінованих у восьми категоріях, що пройшли до третього туру конкурсу. Підбиття підсумків відбудеться у березні, коли з цих кандидатів буде обрано переможців, які отримають найвищу державну нагороду за вагомий внесок у розвиток культури й мистецтва.

    Зміни в номінаціях та нові правила

    2024 рік приніс кілька нововведень, зокрема додавання нової категорії – “Декоративно-прикладне мистецтво”, що стало логічним кроком у відображенні ширшого спектру культурної діяльності в Україні. Проте, не обійшлося й без змін у вже існуючих номінаціях. Так, в категорії “Театральне мистецтво” з переліку претендентів були виключені дві вистави: опера “Діалоги кармеліток” Василя Вовкуна та вистава “Червона рута” Максима Голенка. Причина виключення “Діалогів кармеліток” пов’язана з порушенням термінів подачі заявок – прем’єра відбулася після встановленого граничного терміну.

    Номінанти Шевченківської премії 2024

    У категорії “Література” до третього туру потрапили роботи таких авторів, як Юрій Іздрик, Світлана Поваляєва, Мар’яна Савка та інші. Їхні твори охоплюють різноманітні жанри та теми, від поезії до прози, що дозволяє чітко відобразити широту літературного процесу в Україні.

    В категорії “Літературознавство та мистецтвознавство” презентовано видання, що присвячені історії української літератури та її зв’язкам з іншими культурними традиціями, зокрема, робота Валерія Бітаєва, Владислава Корнієнка та Юрія Мосенкіса, яка розкриває багатовікову літературну спадщину України.

    Публіцистика та журналістика представлена роботами Олександра Зінченка та Павла Казаріна, що висвітлюють важливі історичні та соціальні процеси, важливі для сучасного розвитку країни.

    У сфері “Музичного мистецтва” цього року на премію подані такі знакові колективи та особистості, як гурт “Пиріг і Батіг” з альбомом “Зелений” та композитори Богдана Півненко і Олексій Шимко, чия музика залишає глибокий слід у культурному житті України.

    Візуальні мистецтва традиційно привертають увагу вітчизняних та міжнародних глядачів своїми унікальними та емоційно насиченими творами. Виставка Віри Баринової “Крик мовчання” та інші роботи українських художників відображають складні соціальні та політичні теми, актуальні для нашого часу.

    Кіномистецтво в цьому році відзначається повнометражним фільмом “Довбуш” Олександра Саніна, який уже став знаковим явищем у українському кінематографі.

    Переможці будуть оголошені в березні

    Усі ці талановиті митці продовжують рухатися до перемоги в одній з найпрестижніших національних премій, яка визнана не лише в Україні, але й за кордоном. Вручення Шевченківської премії традиційно відбудеться до 9 березня – Дня народження великого українця Тараса Шевченка.

    Кандидати, які дійшли до цього етапу, вже здобули значну підтримку серед культурної спільноти та громадськості. Премія є важливою відзнакою, що підкреслює не лише майстерність митців, але й їхній внесок у збереження та розвиток національної ідентичності та культури України.

  • Музей Булгакова в Києві відповів на рішення “Інституту національної пам’яті”, який вніс письменника до списку “українофобів”

    Музей Булгакова в Києві відповів на рішення “Інституту національної пам’яті”, який вніс письменника до списку “українофобів”

    Вісім із дев’яти підписантів експертизи, заявляють у музеї, не фахівці з літературознавства, тому не можуть давати компетентні оцінки Булгакову та його творчості.

    Музей пише, що експерти, будучи непрофільними фахівцями, просто приписали Булгакову погляди його персонажів.

    “Автори приписують висловлювання літературних персонажів творів Булгакова йому самому і його сім’ї в категоричній, емоційно і негативно забарвленій формі”, – пише музей.

    Він нагадує, що герої Булгакова не тільки критикують петлюрівців, а й говорять також і про “банди червоних”, “офіцерів-москалів” та “ненависть” до Керенського.

    Також експерти ІНП проігнорували історичний контекст, у якому писав Булгаков. І натомість “персона Булгакова прямо об’єднується з сучасними агресивними ідеологами і пропагандистами Росії” (у своїй експертизі “Інститут” пише, що низка творів Булгакова “повністю резонує з наративами нинішніх кремлівських пропагандистів Дугіна, Соловйова, Скабєєвої”).

    Співробітників музею – головних фахівців з письменника в Україні – до складання експертизи не запросили.

    Далі музей спростовує низку висновків про Булгакова, які зробив “Інститут нацпам’яті”.

    Зокрема, ІНП пише, що письменник дезертирував з армії УНР, куди його мобілізували, і вступив до лав “білої” Добровольчої армії через “відданість монархізму”.

    Музей заявляє, що це брехня, і в Добровольчу армію Булгаков був так само насильно мобілізований. Крім того, дані про його “відданість монархізму” жодними документами не підтверджуються.

    Також “Інститут” стверджує, що сім’я Булгакова приїхала до Києва з Росії “для колоніальної діяльності”. Музей відкидає це і пише, що батько письменника Опанас Булгаков приїхав до Києва навчатися в Київській духовній академії. А сім’ю він створив уже після переїзду, і всі діти Булгакових народилися в Києві.

    Фейком музей вважає і твердження ІНП, що Булгакова та його родину “дратувала” українська мова. Його сестра Олена обрала україномовне навчання в педагогічному інституті, а хрещеним батьком письменника був історик української літератури Микола Петров. Сам Булгаков регулярно використовував у приватному листуванні українські слова і вирази, причому в позитивному контексті.

    Також музей відкидає “симпатії до більшовиків”, які приписали Булгакову в ІНП. “Булгаков настільки “симпатизував” більшовикам, що його твори перестали друкувати і вилучили з публічних бібліотек ще 1929 року”, – заявили в музеї.

    “Булгаков ні в Російській імперії, ні в СРСР не був співробітником уповноважених органів з реалізації російської імперської колоніальної політики, не був членом політичних партій, громадських рухів або організацій, що сповідували цю політику, не здійснював таку діяльність особисто”, – пише музей, оскаржуючи тезу, що письменник підпадає під українські заборонні норми.

    Музей також нагадує, що Михайло Булгаков – найбільш упізнаваний киянин у всьому світі, і 28 років свого життя прожив в українській столиці.