Daypolitico

Позначка: національна пам’ять

  • Зеленський підписав закон про Український національний пантеон: кого там поховають і як обиратимуть героїв

    Зеленський підписав закон про Український національний пантеон: кого там поховають і як обиратимуть героїв

    В Україні офіційно запускають створення Українського національного пантеону — загальнонаціонального меморіального комплексу в Києві, де вшановуватимуть найвидатніших діячів української історії від часів Русі до сучасності. Президент Володимир Зеленський підписав відповідний закон 22 серпня, напередодні Дня Незалежності. Пантеон передбачатиме почесні перепоховання, символічні могили-кенотафи, музейні та церемоніальні простори, а рішення про те, чиє ім’я має бути представлене в комплексі, ухвалюватиме спеціальний колегіальний орган.

    Йдеться про законопроєкт №15360 «Про Український національний пантеон», який Зеленський сам вніс до Верховної Ради 28 червня 2026 року — у День Конституції України. Документ був визначений президентом як невідкладний, а вже 1 липня парламент ухвалив його за основу та в цілому. За закон проголосували 287 народних депутатів.

    Хоча повідомлення про підписання документа широко з’явилися у ЗМІ 23 серпня, Український інститут національної пам’яті уточнює, що Зеленський підписав закон саме 22 серпня 2026 року. Документ набирає чинності наступного дня після його офіційного опублікування.

    Український національний пантеон має стати не просто кладовищем для відомих державних діячів. Закон визначає його як загальнонаціональне місце пам’яті Українського народу та простір ушанування тих, хто зробив винятковий і історично значущий внесок у здобуття або відновлення незалежності України, державотворення, захист суверенітету та територіальної цілісності, розвиток українського війська, культури, мистецтва, науки, спорту, літературної мови, громадянського суспільства або релігії.

    Фактично йдеться про спробу створити єдину символічну лінію української державності — від Русі та Руського королівства через козацьку державу, Українську Народну Республіку, Західноукраїнську Народну Республіку, Українську Державу та Карпатську Україну до сучасної незалежної України. Верховна Рада під час ухвалення закону окремо наголошувала, що комплекс має демонструвати безперервність української державницької традиції.

    Закон окреслює кілька категорій людей, яких потенційно можуть вшанувати у Пантеоні. Серед них — глави українських держав або особи, прирівняні до них у різні історичні періоди, президенти незалежної України, за винятком усунутих з посади в порядку імпічменту, головнокомандувачі та головні командири українських армій різних епох. До переліку також можуть потрапити люди, які зробили винятковий внесок у державність, військо, культуру, науку, спорт, українську мову, громадянське суспільство чи релігійне життя.

    Окремою категорією визначені лауреати Нобелівської премії з науки чи літератури та діячі світового масштабу, які були громадянами України, народилися або жили на українській території чи чия діяльність була безпосередньо пов’язана з Україною. Це означає, що концепція Пантеону не обмежуватиметься виключно політиками та військовими.

    Водночас закон встановлює важливе обмеження: перепоховувати у Пантеоні можна буде людину лише після того, як від дня її смерті минуло щонайменше 20 років. У такому правилі автори бачать запобіжник від політичної кон’юнктури та емоційних рішень одразу після смерті відомої особи.

    При цьому не кожного видатного українця, представленого в Пантеоні, перепоховуватимуть фізично. Якщо могила людини вже розташована в Україні та навколо неї сформувалася усталена традиція вшанування, переносити останки не планують. Це стосується, наприклад, історичних постатей, чиї місця поховання самі давно стали національними пам’ятками.

    Народний депутат та колишній керівник Українського інституту національної пам’яті Володимир В’ятрович раніше пояснював, що Пантеон не має перетворитися на величезне кладовище. За його оцінкою, йтиметься лише про кілька десятків найвизначніших діячів. Частину з них можуть перепоховати, насамперед якщо їхні останки перебувають за кордоном і могили потребують захисту або належного державного вшанування. Значну частину Пантеону можуть становити кенотафи — символічні могили без останків.

    Зокрема, не йдеться про перенесення останків Тараса Шевченка, Івана Франка чи Михайла Грушевського лише заради концентрації всіх відомих імен в одному місці. Їхні нинішні могили вже є самостійними місцями національної пам’яті.

    Закон також містить чіткі заборони. У Пантеоні не можуть вшановувати людей, щодо яких є обвинувальні вироки за злочини проти основ національної безпеки України, миру, безпеки людства та міжнародного правопорядку. Також виключені особи, на яких поширюються українські закони про засудження комуністичного і нацистського тоталітарних режимів, російської імперської політики та російського нацистського тоталітарного режиму держави-агресора.

    Хто саме вирішуватиме, які імена з’являться у Пантеоні, також визначено законодавчо. Для цього мають створити постійний колегіальний дорадчий орган, сформований на конкурсній основі. Його склад затверджуватиме Кабінет Міністрів. До органу мають увійти представники Українського інституту національної пам’яті, наукових установ, історики та фахівці з національної пам’яті, освіти, меморіалізації, мистецтва, науки, спорту, українського мовознавства, громадянського суспільства та релігії.

    При цьому Зеленський під час попередніх заяв наголошував на принципі, за яким саме українське суспільство має визначати власних героїв. Вносячи законопроєкт до парламенту, президент заявляв, що імена людей різних століть, які боролися за Україну та надихали її, мають бути об’єднані в одному просторі історичної пам’яті.

    Сам Пантеон планують створити в Києві. Під час розгляду законопроєкту у Верховній Раді звучала концепція розміщення комплексу на території Національного заповідника «Києво-Печерська лавра». Водночас остаточне архітектурне рішення має пройти конкурс і широке громадське обговорення.

    Український інститут національної пам’яті вже сформував робочу групу, яка має забезпечити науково-методичний супровід проєкту, визначення способів меморіалізації та проведення експертних і публічних обговорень. Відповідні кроки передбачені постановою Кабміну №871 від 1 липня 2026 року.

    Майбутній комплекс планують зробити відкритим громадським простором. Окрім почесних поховань та кенотафів, там мають з’явитися площа для державних церемоній, монументальні об’єкти, які пояснюватимуть історію українського державотворення, а також музейні та виставкові площі. Пантеон використовуватимуть і для заходів державного протоколу та церемоніалу.

    Він матиме позаконфесійний статус, хоча проведення релігійних обрядів не заборонятиметься. Автори концепції визначають для комплексу одразу кілька функцій — меморіальну, просвітницьку, виховну, церемоніальну, представницьку та консолідаційну.

    Закон також закріплює принципово важливий майновий статус об’єкта. Український національний пантеон буде державною власністю й не зможе бути приватизований або переданий в оренду. Управління ним здійснюватиме юридична особа, яку створить або визначить Кабінет Міністрів.

    Таким чином, підпис Зеленського запускає не просто будівництво ще одного меморіального комплексу, а формування окремої державної інституції пам’яті. Її завданням має стати створення єдиного простору, де історія української державності, культури, науки та боротьби за незалежність буде представлена як безперервний процес — від княжих часів до нинішньої війни.

  • Україна визначила місце для Національного пантеону: що вирішив Кабмін

    Україна визначила місце для Національного пантеону: що вирішив Кабмін

    Кабінет міністрів України ухвалив постанову, яка визначає місце для створення Українського національного пантеону. Меморіальний комплекс, покликаний стати головним місцем вшанування борців за незалежність України, визначних державних діячів, військових, науковців, митців та інших видатних українців, планують розмістити на території Національного заповідника “Києво-Печерська лавра” у самому центрі столиці. Таким чином уряд розпочав практичну реалізацію одного з наймасштабніших державних проєктів у сфері політики національної пам’яті за роки незалежності України.

    Про це повідомляє Український інститут національної пам’яті.

    Ухвалена постанова закладає основу для створення Пантеону та визначає подальші кроки державних органів щодо його реалізації. Документ був підготовлений Українським інститутом національної пам’яті та передбачає розробку повноцінної концепції майбутнього меморіального комплексу, його структури, принципів функціонування та порядку вшанування осіб, які зробили визначний внесок у боротьбу за незалежність і розвиток української держави.

    В Інституті національної пам’яті наголошують, що Український національний пантеон має стати не лише місцем поховання визначних українців, а й масштабним символічним простором, який відображатиме історію боротьби українського народу за власну державність упродовж багатьох століть. За задумом авторів проєкту, це буде комплекс, який поєднає меморіальну, культурну, просвітницьку та наукову функції.

    Очікується, що Пантеон стане місцем загальнонаціонального вшанування українських діячів різних історичних епох — від борців за незалежність часів Української Народної Республіки та визвольних змагань ХХ століття до сучасних захисників України, які віддали життя під час російсько-української війни.

    Одним із головних напрямків реалізації проєкту стане розробка державної концепції меморіалізації. Саме вона визначить, хто саме може бути похований у Пантеоні, за якими критеріями ухвалюватимуться відповідні рішення, як здійснюватиметься перепоховання та якими будуть архітектурні й символічні елементи майбутнього комплексу.

    Окремий блок роботи стосуватиметься проведення широких експертних та громадських консультацій. До обговорення планують залучити істориків, археологів, архітекторів, мистецтвознавців, представників громадських організацій, духовенства, науковців, діячів культури та міжнародних експертів. Влада наголошує, що створення такого меморіального комплексу повинно відбуватися максимально відкрито із врахуванням думки професійної спільноти та суспільства.

    Важливою складовою майбутньої роботи стане верифікація кандидатур осіб, яких можуть перепоховати до Українського національного пантеону. Це завдання уряд поклав на Український інститут національної пам’яті та Міністерство закордонних справ України.

    Відомства мають провести комплексне дослідження щодо українських діячів, які сьогодні поховані за межами держави. Насамперед йдеться про борців за незалежність України, політичних діячів, військових командирів, представників української еміграції, діячів науки, культури, мистецтва та духовенства, які зробили визначний внесок у становлення української державності, однак були поховані в інших країнах через історичні обставини.

    Уряд також допускає можливість перепоховання окремих членів родин таких діячів, якщо це відповідатиме встановленим критеріям та рішенням спеціально створених експертних комісій.

    Окрему роль у реалізації проєкту відіграватиме Міністерство культури та стратегічних комунікацій. Саме воно має визначити конкретну земельну ділянку в межах території Національного заповідника “Києво-Печерська лавра”, де буде розташований майбутній Пантеон.

    Під час вибору місця враховуватиметься низка важливих факторів. Насамперед ідеться про статус Києво-Печерської лаври як пам’ятки національного значення та об’єкта Світової спадщини ЮНЕСКО. Саме тому будь-які роботи повинні здійснюватися відповідно до українського законодавства про охорону культурної спадщини, міжнародних конвенцій та вимог щодо збереження історичного середовища.

    Крім того, Міністерство культури має організувати міжнародний архітектурний конкурс, під час якого буде обрано найкращий проєкт майбутнього Пантеону. До участі в ньому планують запросити провідних українських та іноземних архітекторів, містобудівників, реставраторів, дизайнерів і спеціалістів із меморіальної архітектури.

    До конкурсної комісії також планують залучити представників органів державної влади, місцевого самоврядування, громадських організацій, міжнародних інституцій, істориків, мистецтвознавців, релігійних громад та інших фахівців. Очікується, що такий підхід дозволить створити сучасний меморіальний комплекс, який гармонійно поєднається з історичним середовищем Києво-Печерської лаври та відповідатиме найкращим світовим практикам.

    Створення Пантеону фінансуватиметься за рахунок державного бюджету України. Водночас законодавство дозволяє використовувати й інші джерела фінансування, які не заборонені законом, зокрема благодійні внески, гранти міжнародних організацій та кошти меценатів.

    Правову основу для створення Українського національного пантеону Верховна Рада заклала 1 липня, коли ухвалила законопроєкт №15360. Документ підтримали 287 народних депутатів, що забезпечило його впевнене прийняття парламентом.

    У пояснювальній записці до законопроєкту зазначалося, що Україна досі не мала єдиного державного місця, де на найвищому рівні вшановувалися б видатні діячі української історії. Автори документа наголошували, що більшість європейських держав уже давно мають власні національні пантеони або меморіальні комплекси, які стали символами державності, історичної пам’яті та національної єдності.

    На думку ініціаторів створення Пантеону, поява такого комплексу дозволить не лише належним чином увічнити пам’ять про визначних українців, а й стане важливим елементом формування сучасної української історичної політики, розвитку національної ідентичності та патріотичного виховання майбутніх поколінь.

    Водночас ініціатива ще до її остаточного ухвалення викликала міжнародний резонанс. Найбільш критично на законопроєкт відреагували у Польщі. У Канцелярії президента Кароля Навроцького заявили, що внесення документа президентом України Володимиром Зеленським стало черговим кроком, який, на думку Варшави, може ускладнити українсько-польський історичний діалог.

    Польська сторона пов’язала появу законопроєкту із рішенням української влади надати одному з військових підрозділів назву на честь героїв Української повстанської армії. У Варшаві заявили, що такі рішення можуть призвести до подальшого загострення історичних суперечностей між двома державами.

    Попри це українська влада наголошує, що створення Українського національного пантеону є суверенним рішенням держави та частиною політики відновлення історичної справедливості. У Києві підкреслюють, що головною метою проєкту є гідне вшанування тих, хто у різні історичні періоди віддав життя або зробив визначний внесок у боротьбу за свободу, незалежність і розвиток України.

    Очікується, що після завершення розробки концепції, проведення архітектурного конкурсу та погодження всіх необхідних процедур розпочнеться безпосереднє створення меморіального комплексу. У перспективі Український національний пантеон має стати одним із головних символів сучасної української державності, місцем проведення офіційних церемоній, державних заходів і вшанування пам’яті людей, які творили історію незалежної України.

  • Андрія Мельника та його дружину перепоховали на НВМК в Києві

    Андрія Мельника та його дружину перепоховали на НВМК в Києві

    Очільника Організації українських націоналістів (ОУН) Андрія Мельника та його дружину Софію Федак-Мельник перепоховали на території Національне військове меморіальне кладовище. Це перше почесне перепоховання борців за незалежність України ХХ століття на території нового військового меморіалу. Про це повідомляє Інтерфакс-Україна.

    Церемонія відбулася 25 травня після перенесення з попередньої дати через масований російський обстріл Києва 24 травня. Подію організували у форматі військового поховального ритуалу за участі почесної варти, державних і військових представників та духовенства.

    У заході взяли участь керівництво держави, зокрема президент Володимир Зеленський та прем’єр-міністерка Юлія Свириденко, а також військові, представники громадськості та релігійних організацій.

    Окремим етапом церемонії стали заупокійні богослужіння, які напередодні провели у Патріаршому соборі Воскресіння Христового в Києві. Після цього домовини з прахом доправили до місця перепоховання на НВМК.

    За словами заступниці керівника Офісу президента Ірина Верещук, під час організації церемонії було дотримано волі самого Андрія Мельника, викладеної у його заповіті. Вона також повідомила, що до місця перепоховання символічно внесли землю з його попереднього місця поховання на міському цвинтарі Бонвуа в Люксембурзі.

    Ексгумацію останків Мельника та його дружини було проведено 19 травня. Після цього прах доправили до України, де 22–23 травня у Києві відбулися заупокійні богослужіння.

    Під час церемонії президент України наголосив на символічному значенні повернення діяча визвольного руху в сучасну Україну, яка продовжує боротьбу за незалежність.

    Пряма мова Володимира Зеленського:
    “Полковник Андрій Мельник повернувся в іншу Україну — не ту, яку змушений був залишити, а ту, про яку мріяв…”

    Президент також підкреслив, що сучасна Україна є “сильною, вільною та єдиною державою”, яка здатна протистояти зовнішній агресії та зберігати свою ідентичність.

    У владі зазначають, що перепоховання Мельника є частиною формування Національного військового меморіалу як майбутнього пантеону пам’яті борців за незалежність України. У червні 2025 року Кабінет міністрів затвердив порядок перепоховань визначних діячів українського визвольного руху ХХ століття на території НВМК.

    Окремо повідомляється, що готується наступний етап — можливе перепоховання праху першого провідника ОУН Євгена Коновальця. За словами посадовців, влада Роттердама вже надала дозвіл на ексгумацію, що відкриває шлях до повернення його праху в Україну.

    Ініціатива перепоховань викликає широкий суспільний резонанс і розглядається як частина державної політики історичної пам’яті та формування національного пантеону. Водночас експерти відзначають, що такі церемонії мають не лише меморіальний, а й символічний характер — як відображення тяглості української державності та визвольної боротьби у різні історичні періоди.

    НВМК у перспективі має стати центральним місцем вшанування військових і визначних діячів України, поєднуючи історичну пам’ять із сучасною військовою традицією.

  • Загадкова смерть автора “Червоної рути”: як виглядає могила Володимира Івасюка у Львові

    Загадкова смерть автора “Червоної рути”: як виглядає могила Володимира Івасюка у Львові

    Володимир Івасюк — один із найвідоміших українських композиторів ХХ століття, автор легендарних пісень «Червона рута» та «Водограй», чия творчість стала символом української естради й культурного спротиву радянській системі. 24 квітня 1979 року він вийшов із дому у Львові й зник безвісти, а майже через місяць його тіло знайшли у Брюховицькому лісі під Львовом. Радянське слідство наполягало на версії самогубства, однак рідні, друзі та багато дослідників від самого початку не вірили в таке пояснення. У 2019 році судова експертиза, проведена після відновлення розслідування, встановила, що Івасюк фізично не міг самостійно вчинити самогубство за тих обставин, які описувалися у справі.

    Володимир Івасюк народився 4 березня 1949 року в Кіцмані Чернівецької області в родині педагогів. Його батько Михайло Івасюк був письменником і науковцем, мати Софія — вчителькою. З дитинства майбутній композитор виявляв неабиякі музичні здібності: грав на скрипці, фортепіано, віолончелі та гітарі. Уже в юності він почав писати пісні, а згодом створив понад сотню вокальних творів і десятки інструментальних композицій. У біографічних довідках Івасюка називають композитором, поетом, мультиінструменталістом і одним із засновників української естрадної музики.

    Справжній всенародний успіх прийшов до нього у 1970 році, коли прозвучали «Червона рута» та «Водограй». Ці пісні швидко стали популярними не лише в Україні, а й далеко за її межами. «Червона рута» згодом перетворилася на культурний код кількох поколінь українців, а ім’я Івасюка стало нерозривно пов’язаним із відродженням української пісні в радянський період. Його творчість вирізнялася тим, що поєднувала сучасне естрадне звучання з українською мелодикою, фольклорними мотивами та поетичною глибиною. Саме це зробило його музику близькою для мільйонів людей.

    Попри успіх, життя Івасюка обірвалося надто рано — у 30 років. У квітні 1979 року він повернувся до Львова після участі в роботі журі республіканського конкурсу артистів естради в Хмельницькому. Вранці 24 квітня композитор вийшов із дому і більше не повернувся. Його шукали кілька тижнів, а 18 травня тіло знайшли у Брюховицькому лісі. Офіційна радянська версія наполягала на самогубстві, зокрема посилаючись на те, що митець раніше проходив лікування у психіатричній лікарні. Однак близькі композитора відкидали цю версію, вказуючи на обставини, які не вкладалися в офіційну картину подій.

    Уже в незалежній Україні справа Івасюка неодноразово поверталася в публічний простір. Найвагомішим став висновок Київського науково-дослідного інституту судових експертиз 2019 року. Після слідчого експерименту експерти дійшли висновку, що композитор не міг самостійно залізти на дерево, зав’язати вузол і здійснити дії, які радянське слідство описувало як самогубство. За словами фахівців, навіть фізично сильна людина не змогла б виконати це без сторонньої допомоги в тих умовах.

    Похорон Володимира Івасюка відбувся 22 травня 1979 року у Львові та перетворився на масову акцію пам’яті й протесту. Попри тиск радянської влади, тисячі людей прийшли провести композитора в останню путь. Після похорону багато учасників зазнавали переслідувань: когось звільняли з роботи, студентів могли відраховувати, а біля могили, за свідченнями очевидців, тривалий час чергували співробітники КДБ. Місцем поховання композитора став Личаківський цвинтар у Львові — один із найвідоміших українських некрополів, де спочивають видатні діячі культури, науки, політики та визвольного руху.

    Сьогодні могила Володимира Івасюка на Личаківському цвинтарі є одним із важливих місць пам’яті української культури. На ній встановлено пам’ятник із бронзовою постаттю молодого композитора біля рояля. Однак цей монумент з’явився не одразу: за радянських часів влада довго не дозволяла встановити повноцінний пам’ятник. Раніше на могилі стояв дерев’яний хрест, який, за свідченнями, неодноразово нищили вандали. Лише через роки після смерті митця на місці поховання з’явився нинішній меморіал, який став символом не лише пам’яті про Івасюка, а й незнищенності української культури. Опис пам’ятника на Личаківському цвинтарі також міститься у відкритих довідкових джерелах і фотоматеріалах.

    Пам’ять про Володимира Івасюка живе не лише у Львові чи Чернівцях, а й у всій Україні. Його пісні досі виконують артисти різних поколінь, а «Червона рута» залишається однією з найвпізнаваніших українських композицій у світі. У 2009 році Івасюку посмертно присвоїли звання Героя України, що стало офіційним визнанням його внеску в національну культуру. Та попри державні нагороди й численні вшанування, головна таємниця його життя — обставини смерті — досі остаточно не розкрита.

    Історія Івасюка залишається болючою не лише через ранню смерть талановитого митця, а й через те, що вона стала символом тиску радянської системи на українську культуру. Його творчість була надто українською, надто популярною і надто живою, щоб не викликати тривоги у влади, яка прагнула контролювати будь-який прояв національної самобутності. Саме тому могила Володимира Івасюка сьогодні — це не просто місце поховання композитора. Це місце пам’яті про людину, яка змінила українську музику, і про покоління митців, які творили українське навіть тоді, коли це було небезпечно.