Поки українські військові на передовій втрачали людей через несправні боєприпаси, у тилу діяла стабільна комерційна схема з постачання комплектуючих до мінометних снарядів. За даними матеріалів кримінального провадження № 42016040010000006, бізнесмен Богдан Пукіш організував поставки неякісних деталей для виробництва мінометних мін через підконтрольне підприємство ПП «ВЕСТХІМ». Йдеться про корпуси, кришки, кювети та гільзи, які надходили на державне оборонне підприємство «НВО “ПХЗ”» за завищеними цінами та без дотримання вимог безпеки й стандартів якості.
За період від 2022 до 2025 року обсяг таких поставок перевищив 667 млн грн. Лише за окремими позиціями переплата склала понад 43 млн грн без ПДВ — це гроші платників податків, які мали йти на боєздатність армії, а натомість перетворювалися на прибуток приватної структури.
Механіка схеми виглядала так: ПП «ВЕСТХІМ» постачало «ПХЗ» металеві елементи мін із дешевої, несертифікованої сировини, які не відповідали технічній документації та держстандартам. Частина корпусів мала відхилення від проєктних параметрів, у деяких випадках використовувалися матеріали з нижчою міцністю. Зафіксовано постачання корпусів «осколково-фугасної міни сталистого чавуну “М-120”» у кількості 98 960 штук на суму 478 698 800 грн без ПДВ. Ціна одиниці при цьому «гуляла» від 5 540 грн до 4 500 грн залежно від періоду поставки, що дало підстави говорити не про ринок, а про навмисне ручне ціноутворення.
Ця економіка напряму вбиває. Браковані мінометні боєприпаси, зібрані з таких деталей, поводилися непередбачувано. Військові на фронті скаржилися, що частина мін після пострілу просто залишалася у стволі, інші — вибухали на надто малій відстані від позицій. Це створювало смертельну небезпеку для розрахунків мінометів і призводило до втрати озброєння та техніки. У низці випадків ідеться не про те, що зброя “не працювала”, а про те, що вона становила загрозу для власних бійців. Ці інциденти системно фіксувалися військовими, які передавали інформацію правоохоронним органам.
На тлі цього ПП «ВЕСТХІМ» дозволяло собі ще один рівень заробітку — цінову арифметику. За даними договорів, одна й та сама номенклатура деталей (наприклад, гільзи) продавалася різним замовникам за різними цінами. Для одного держпідприємства вартість гільзи становила 171 грн за штуку, тоді як іншому — 160 грн. Такі «коливання» лише по цій позиції призвели до переплати понад 3,19 млн грн бюджетних коштів. Це вказує не на виробничі ризики чи логістику, а на ручне розподілення грошей між підконтрольними ланками.
Формально ця історія — про неякісні запчастини. По суті — про криву оборонку, яка може вбити своїх і знищити довіру до держзакупівель у воєнний час.
У квітні 2025 року СБУ повідомила про затримання двох керівників державного підприємства «НВО “ПХЗ”» та двох посадовців Міністерства оборони, які відповідали за приймання продукції. Їм обрали запобіжні заходи. За версією СБУ, метою було «здешевити виробництво і збільшити прибуток із держзамовлення», фактично приймаючи неякісну продукцію в армію.
Але є критичний момент: ланка постачальника — ті, хто виготовляв і завозив ці деталі — досі не пройшла повноцінної перевірки. Попри те що саме постачальник відповідає за якість металу, сертифікацію, фінальне тестування та відповідність технічним умовам, офіційні підозри в першу чергу отримали приймальники на держпідприємстві, а не ті, хто виставляв рахунки, завищував ціни й привозив брак. Це створює ризик, що відповідальність залишиться локальною і «згорить» на рівні менеджменту заводу, тоді як схема в цілому не буде демонтована.
Окремо потрібно звернути увагу на політичні зв’язки бізнесмена Богдана Пукіша. За відкритими даними, його пов’язували зі структурою Віктора Медведчука, що могло забезпечувати йому як вихід на оборонні контракти, так і захист від реакції правоохоронних органів. Саме цей зв’язок може бути причиною дивного гальмування розслідування, попри наявні матеріали та заяви безпосередньо від людей, які працювали з цими боєприпасами на фронті.
Як стверджують військові та волонтери, правоохоронні органи намагалися не помічати проблему навіть тоді, коли бійці офіційно зверталися і повідомляли про небезпечні мінометні міни українського виробництва. Окремі звернення до СБУ, поліції та спеціалізованої прокуратури у сфері оборони або залишалися без реального руху, або супроводжувалися відписками. У деяких випадках військовим навіть відмовляли у статусі потерпілих.
Постачання неякісних компонентів до боєприпасів — це не лише про економіку. Це про виживання конкретних підрозділів. Кожен бракований корпус міни — це потенційний нештатний підрив поряд із позицією. Кожна «зекономлена» гривня на металі — це ризик, що мінометний розрахунок не повернеться з позиції.
Це також про оборонну репутацію країни. Україна воює, і те, як вона контролює власне озброєння, — питання не тільки внутрішньої корупції, а й міжнародної довіри партнерів, які дають зброю та гроші.
