Daypolitico

Позначка: післявоєнне відновлення

  • Корупційні ризики післявоєнної реконструкції та історичні уроки контролю над допомогою після війн

    Корупційні ризики післявоєнної реконструкції та історичні уроки контролю над допомогою після війн

    Після війни Україна зіткнеться з викликом, який визначить її майбутнє набагато сильніше, ніж обсяг отриманих репарацій. Йдеться не тільки про покарання тих, хто наживався на державних коштах під час відбудови. Найсерйозніша загроза — поява нової групи впливових людей, які зможуть побудувати свої статки саме на відновленні країни, використовуючи мільярди, що надійдуть від міжнародних партнерів і заморожених російських активів.

    Міжнародний досвід післяконфліктного відновлення — від Іраку до Афганістану — показує, що слабкі інституції, недостатній контроль і корупція можуть призводити до масштабних втрат міжнародної допомоги та істотно знижувати ефективність відбудови. Для України ці ризики особливо високі, адже потреби у відновленні, за оцінкою Світового банку, вже сягають 524 млрд доларів. Величезні гроші, порівнянні з кількома повноцінними державними бюджетами.

    Перемогою стане не кількість гучних арештів і кримінальних справ. Справжнім успіхом буде створення такої системи управління, де чесна робота та прозорі рішення даватимуть більший результат, ніж будь-які схеми. Потрібно зробити так, щоб красти стало важко, ризиковано і економічно невигідно. Без цього навіть масштабна міжнародна допомога ризикує перетворитися на черговий ресурс для збагачення вузького кола осіб.

    Обумовленість міжнародної допомоги та конкретні орієнтири реформ Ukraine Facility

    Мільярди євро міжнародної допомоги надходять уже сьогодні, однак без чіткої прив’язки до результатів реформ існує ризик, що ці кошти будуть використані неефективно, а самі реформи втратять темп після отримання чергових траншів.

    Саме на цьому принципі побудована програма Ukraine Facility обсягом 50 млрд євро на 2024–2027 роки. Її фінансування здійснюється за принципом «гроші в обмін на реформи»: кожен транш залежить від виконання погоджених індикаторів і реформаторських кроків. У своїх оцінках Європейська комісія відзначає прогрес України у впровадженні реформ, водночас наголошуючи на необхідності подальшого зміцнення антикорупційної політики, фінансового контролю, системи державних закупівель і механізмів захисту фінансових інтересів Європейського Союзу. Серед пріоритетів також — розроблення та ухвалення нової Антикорупційної стратегії і Державної антикорупційної програми на 2026–2030 роки.

    Цей підхід суттєво відрізняється від більшості історичних програм післявоєнної допомоги. Якщо План Маршалла чи міжнародні програми відновлення Боснії переважно пов’язували фінансування з макроекономічною стабільністю або загальними інституційними реформами, то Ukraine Facility використовує значно точніший механізм. Виділення коштів напряму залежить від виконання конкретних реформ у сферах боротьби з корупцією, управління державними фінансами та верховенства права. Причому цей механізм працює не після завершення війни, а вже під час повномасштабного конфлікту.

    Попри відчутний прогрес, залишаються й суттєві обмеження. Частина законодавчих змін, необхідних для посилення аудиту використання коштів ЄС та захисту фінансових інтересів Європейського Союзу, досі перебуває на етапі впровадження. Виконання цих реформ залишається важливою умовою подальшої реалізації механізму Ukraine Facility та зміцнення довіри міжнародних партнерів. Європейська комісія наголошує, що Україна має продовжувати системне зміцнення антикорупційної політики та інституцій.

    Для України принцип умовності міжнародної допомоги є не обмеженням, а інструментом прискорення реформ. Саме він стимулює ухвалення рішень, які роками відкладалися: посилення антикорупційної політики, розширення повноважень органів фінансового контролю, зміцнення незалежності антикорупційних інституцій та підвищення прозорості державного управління. А відкритий звіт про виконання кожного індикатора стає не лише умовою отримання коштів, а й механізмом підзвітності перед українським суспільством і міжнародними партнерами.

    Кейси воєнної корупції, які показали межі та можливості системи

    Лише за першу половину 2025 року НАБУ зареєструвало 370 нових кримінальних проваджень, повідомило про підозру 115 особам та забезпечило скерування до суду 69 обвинувальних актів. Але за цією статистикою стоять конкретні історії, які демонструють як можливості, так і обмеження антикорупційної системи України.

    Одним із найрезонансніших епізодів стала справа про розкрадання коштів під час закупівель продуктів харчування для Збройних сил. Слідство встановило схему, за якою окремі постачальники маніпулювали цінами на продукти в межах каталогу, завищуючи вартість найбільш затребуваних позицій і занижуючи ціни на товари, які майже не закуповувалися. Скандал навколо так званих «яєць по 17 гривень» став символом того, наскільки швидко війна може створювати можливості для зловживань навіть у критично важливих закупівлях. Після початку розслідування та суспільного резонансу Міністерство оборони змінило порядок закупівель і запровадило окремі пілотні проєкти.

    Інший показовий кейс стосувався закупівель комплектуючих для динамічного захисту бронетехніки ЗСУ. За даними НАБУ і САП, у 2022 році посадовці державного підприємства організували закупівлю через підконтрольні компанії за майже втричі завищеними цінами. За версією слідства, це завдало державі збитків на понад 102 млн грн. Учасникам схеми повідомили про підозру.

    Не менш показовою стала справа в «Енергоатомі», де детективи НАБУ і прокурори САП викрили схему заволодіння коштами під час закупівлі обладнання для АТ «НАЕК «Енергоатом». За версією слідства, збитки державному підприємству перевищили 170 млн грн. Енергетика залишається одним із найризикованіших секторів не лише через великі бюджети, а й через стратегічне значення для країни. Саме тому будь-які корупційні схеми тут безпосередньо впливають на стійкість держави.

    Ще один напрямок — оборонні закупівлі. У 2025 році міжнародний центр журналістських розслідувань OCCRP оприлюднив матеріали про схему, пов’язану із закупівлями для армії приблизно на 17 млн доларів. Розслідування показало, що навіть під час повномасштабної війни міжнародні журналістські розслідування залишаються одним із важливих інструментів виявлення корупційних ризиків.

    Саме тут проявляється головна відмінність сучасної України від більшості післявоєнних держав XX століття. У Боснії чи Іраку значна частина масштабних схем ставала відомою лише через роки після завершення конфлікту. В Україні ж дедалі більше проваджень відкриваються ще під час війни.

    Втім, головна проблема залишається незмінною. Відкриття кримінального провадження ще не означає вирок. Найскладнішими залишаються саме справи, пов’язані з обороною, енергетикою та майбутньою відбудовою — там, де ставки найвищі, а політичний і фінансовий тиск найбільший. Для міжнародних партнерів це теж принципове питання. Європейський Союз дедалі частіше оцінює не кількість відкритих справ, а те, скільки з них завершуються реальними рішеннями суду та поверненням коштів державі.

    Реформи, які змінили долю цілих країн

    У більшості країн після війни корупція не зникає автоматично. Навпаки, саме період відновлення часто стає моментом, коли формуються нові групи впливу, які отримують контроль над державними коштами, землею та великими інфраструктурними проєктами. Але історія знає і протилежні приклади. Деякі держави використали післякризовий момент не просто для відбудови, а для демонтажу старої системи управління.

    Один із найвідоміших прикладів — Сінгапур. У 1960–1970-х роках країна, яка щойно отримала незалежність, мала типові для багатьох молодих держав проблеми: слабкі інституції, корупцію в держапараті, низькі доходи та залежність від зовнішньої торгівлі. Перший прем’єр-міністр Lee Kuan Yew зробив боротьбу з корупцією не окремою реформою, а фундаментом державної моделі.

    Його підхід був жорстким: чиновник мав отримувати достатньо, щоб держава могла вимагати від нього професійності, але водночас будь-яке зловживання мало каратися незалежно від посади. Лі Куан Ю пояснював цю логіку так: «Якщо ви хочете перемогти корупцію, ви повинні бути готові посадити своїх друзів і родичів». Сенс цієї політики полягав у тому, що антикорупція мала бути не інструментом боротьби з політичними опонентами, а правилом, яке працює проти власної системи.

    Ключову роль отримало Corrupt Practices Investigation Bureau — агентство, яке отримало широкі повноваження щодо розслідувань навіть проти високопоставлених чиновників. Важливо, що Сінгапур не обмежився покараннями. Він змінив саму мотивацію державного апарату: поступово зробив оплату праці державних службовців конкурентною із приватним сектором, де корупція стала не способом заробітку, а ризиком втратити все.

    Схожий процес відбувся і в Південній Кореї. Після Корейської війни країна була однією з найбідніших у світі. На початку 1960-х років її ВВП на душу населення становив менш як 100 доларів США, однак уже за кілька десятиліть Південна Корея перетворилася на одну з провідних технологічних економік світу.

    Колишній президент Південної Кореї Кім Йон Сам після приходу до влади у 1993 році розпочав масштабні реформи державного управління та боротьби з корупцією. Його уряд запровадив систему обов’язкового декларування майна високопосадовців, а також реформу фінансової системи, яка ліквідувала можливість використання анонімних банківських рахунків. Ці кроки суттєво підвищили прозорість державного управління та ускладнили приховування незаконних доходів.

    Досвід Сінгапуру показує, що перемогти корупцію неможливо лише через переслідування окремих людей, потрібно зробити саму систему такою, де корупційна модель перестає бути вигідною. Досвід Південної Кореї показує інше, навіть країна з глибоко вкоріненими зв’язками між політикою і бізнесом може змінитися, якщо реформи стають частиною довгострокової державної стратегії.

    Система контролю за коштами відбудови в режимі реального часу

    Жодна антикорупційна система не працює лише завдяки законам, цифровим платформам чи роботі правоохоронних органів. Навіть найкращі інструменти не здатні самостійно закрити всі ризики. Саме тому країни, які змогли суттєво знизити рівень корупції після криз, будували багаторівневу систему контролю, де державні інституції, громадянське суспільство та міжнародні партнери працювали одночасно.

    В Україні така модель вже формується. Громадська платформа Dozorro здійснює громадський моніторинг закупівель через систему ProZorro, допомагаючи виявляти ризики та порушення у державних тендерах. Transparency International Ukraine, міжнародна мережа журналістів-розслідувачів OCCRP та українські розслідувальні медіа регулярно аналізують закупівлі у сфері оборони та відбудови, тоді як Європейський Союз і міжнародні донори паралельно контролюють використання коштів через механізм Ukraine Facility.

    Попри це, українська система поки що залишається нерівномірною. У сфері оборони значна частина інформації закономірно залишається закритою з міркувань безпеки. Частина законодавчих змін, необхідних для повноцінної взаємодії з OLAF та захисту фінансових інтересів Європейського Союзу, досі не завершена, а далеко не всі резонансні справи швидко доходять до вироків. Контроль за відбудовою дедалі більше перетворюється не на роботу окремого органу, а на систему взаємної перевірки, де державні інституції, громадськість і міжнародні партнери постійно контролюють один одного.

    Колишній Генеральний секретар НАТО Єнс Столтенберг неодноразово наголошував:«Ці реформи є необхідними для забезпечення безпеки й добробуту всіх українців, а також для наближення України до НАТО».

    Практична співпраця Альянсу також демонструє цей підхід. Через програму Building Integrity НАТО безпосередньо пов’язує ефективність підтримки з прозорістю управління оборонним сектором.

    Система контролю над грошима відновлення формується прямо зараз. І від того, чи буде вона побудована на прозорості, конкуренції та реальній відповідальності, залежить не тільки ефективність мільярдів, а й геополітична траєкторія України.

  • Понад 2 мільйони ветеранів: чи готовий український бізнес до наймасштабнішої трансформації ринку праці

    Понад 2 мільйони ветеранів: чи готовий український бізнес до наймасштабнішої трансформації ринку праці

    Україна вже сьогодні переживає одну з найбільших соціальних трансформацій за час незалежності. За офіційними оцінками, статус ветерана мають понад два мільйони українців, і ця цифра продовжує зростати. Після завершення військової служби сотні тисяч захисників повертатимуться до цивільного життя, а значна їх частина — на ринок праці. Це означає, що питання адаптації ветеранів поступово стає не лише державною політикою, а й одним із ключових викликів для українського бізнесу.

    Саме цьому присвячена авторська колонка генеральної директорки Фонду Ріната Ахметова Ксенії Сухової, видання Delo.ua, у якій вона аналізує, як війна змінює професійні пріоритети військових, чому традиційних програм працевлаштування вже недостатньо та яку роль можуть відіграти роботодавці у поверненні ветеранів до цивільного життя.

    Ветеранський ринок праці вже формується

    За даними Міністерства у справах ветеранів, кількість українців, які отримали статус ветерана війни, перевищила два мільйони. Після завершення активної фази бойових дій ця цифра може зрости ще більше, що зробить ветеранів однією з найбільших соціальних груп країни.

    Відповідно, роботодавці вже зараз стикаються з необхідністю адаптувати свої кадрові політики. Йдеться не лише про створення нових робочих місць, а й про формування умов, у яких люди після фронту зможуть повернутися до професійної діяльності.

    За даними проєкту «Серце Азовсталі», близько 70% ветеранів планують працювати у цивільному секторі після завершення служби. При цьому приблизно половина не хоче повертатися до професії, яку мала до війни.

    Причини такого вибору, як зазначає авторка, пов’язані не зі зміною рівня доходів чи умов праці. Війна суттєво змінює світогляд людини, її життєві пріоритети, мотивацію та уявлення про майбутнє. Багато ветеранів після пережитого вперше переосмислюють власну професійну реалізацію та прагнуть розпочати новий етап життя.

    Посттравматичне зростання як новий підхід

    Ключовим поняттям матеріалу є посттравматичне зростання (Post-Traumatic Growth, PTG) — концепція, яка виникла у психології ще у 1990-х роках і описує позитивні зміни, що можуть відбутися після пережитої травми.

    Йдеться не про заперечення наслідків війни чи спробу «забути» пережите. Навпаки, посттравматичне зростання передбачає прийняття травматичного досвіду та пошук нових життєвих сенсів, цілей і можливостей.

    За словами Ксенії Сухової, саме цей підхід сьогодні впроваджується у програмах підтримки захисників Маріуполя в межах проєкту «Серце Азовсталі». Основою стали методики американської організації Boulder Crest, яка багато років працює з ветеранами збройних сил США та їхніми родинами.

    Українська команда адаптувала ці практики до реалій повномасштабної війни та інтегрувала їх у власні програми підтримки військових.

    Відновлення починається ще до повернення

    Авторка наголошує, що повернення ветерана до цивільного життя не починається після працевлаштування.

    Перший етап — підтримка родини ще під час перебування військового у полоні або на службі.

    Після звільнення людина отримує комплексний супровід:

    • медичну допомогу;
    • психологічну підтримку;
    • консультації кар’єрних радників;
    • допомогу із житлом;
    • професійну перепідготовку;
    • підтримку під час пошуку роботи.

    Особливу роль у цьому процесі відіграє принцип «рівний — рівному».

    У програмі тренерами виступають колишні військовополонені, які вже пройшли власний шлях відновлення. Саме вони працюють із ветеранами одразу після повернення, часто ще у госпіталях.

    На думку авторки, такий формат забезпечує найвищий рівень довіри, адже людина спілкується з тим, хто вже пережив подібний досвід.

    Чому це має цікавити бізнес

    У колонці наголошується, що головне питання для роботодавців полягає не в тому, як створити вакансії для ветеранів.

    Набагато важливіше — сформувати таке робоче середовище, куди ветерани захочуть повернутися.

    За останні два роки програми, побудовані на принципах посттравматичного зростання, реалізовувалися спільно з великими українськими компаніями, зокрема групою «Метінвест» та «Нафтогазом».

    Учасники проходили спеціальні ветеранські кемпи, програми декомпресії та психологічної адаптації, які допомагали інтегрувати бойовий досвід у мирне життя, зміцнювати сімейні стосунки та визначатися з подальшим професійним розвитком.

    За словами авторки, одним із найважливіших результатів стало формування всередині компаній ветеранських спільнот, де працівники підтримують один одного та допомагають адаптуватися новим колегам.

    Бізнесу доведеться змінювати корпоративну культуру

    Експерти дедалі частіше наголошують, що повернення ветеранів стане не лише кадровим, а й управлінським викликом.

    Компаніям необхідно навчати керівників працювати з працівниками, які мають бойовий досвід, переглядати HR-політики, розвивати програми психологічної підтримки та формувати культуру взаємної поваги.

    Йдеться не про особливе ставлення чи зниження професійних вимог, а про розуміння того, що військовий досвід часто змінює стиль комунікації, мотивацію та підходи до роботи.

    Саме тому адаптація ветеранів дедалі частіше розглядається не як благодійність чи корпоративна соціальна відповідальність, а як повноцінний бізнес-процес.

    Найбільший виклик — змінити ставлення

    На завершення авторка звертає увагу на поширену помилку роботодавців.

    На її думку, ветеранів не варто сприймати виключно як людей, яким необхідно допомагати. Натомість вони є фахівцями, які отримали унікальний досвід відповідальності, командної роботи, прийняття рішень у кризових ситуаціях та лідерства.

    Саме тому головним завданням українського бізнесу стає не лише створення робочих місць, а й готовність побачити у ветеранах потенціал для розвитку компаній. В умовах, коли країна поступово готується до післявоєнного відновлення, питання інтеграції мільйонів ветеранів у цивільне життя стає одним із ключових факторів майбутнього економічного розвитку України.

  • Повернення українців з-за кордону, що може змусити мільйони людей повернутися додому

    Повернення українців з-за кордону, що може змусити мільйони людей повернутися додому

    Станом на початок 2026 року за кордоном залишається понад 5,6 млн українців, з яких близько 4,37 млн перебувають під тимчасовим захистом у країнах ЄС. Це найбільше вимушене переміщення в Європі з часів Другої світової війни.

    До кінця 2025 року з-за кордону повернулося близько 1,1 млн осіб за даними IOM. З урахуванням внутрішньо переміщених осіб загальна кількість тих, хто повернувся, перевищує 4,4 млн. Однак прогнози Центру економічної стратегії (п’ята хвиля, лютий 2026) залишаються стриманими. У базовому сценарії очікується повернення близько 1,6 млн, в оптимістичному до 2,2 млн, у песимістичному лише 1,3 млн.

    Серед 1,1 млн тих, хто повернувся, більшість становлять люди, які виїжджали в перші місяці повномасштабного вторгнення і повернулися, коли лінія фронту відійшла від їхніх регіонів. Ці повернення часто носять тимчасовий характер. При новому витку обстрілів або енергетичній кризі багато хто знову виїжджає.

    Дослідження CES показує стабілізацію намірів на рівні 43% тих, хто бажає повернутися, при цьому 36% не планують або сумніваються. Ті, хто вже повернувся, здебільшого мають міцні сімейні зв’язки в Україні, виїжджали через прямі бойові дії та отримали компенсацію або відновили житло. Глибоко інтегровані за кордоном, з дітьми в місцевих школах, стабільною роботою та соціальною мережею, повертаються значно рідше.

    Зростання виїзду молодих чоловіків у 2025 році

    Рішення 2025 року про вільний виїзд чоловіків 18-22 років для навчання та роботи суттєво змінило структуру міграції. За даними CES та ZOiS Berlin, частка молодих чоловіків серед біженців зросла на 25%. Кожний четвертий у цій групі залишив країну саме після послаблення.

    Мотивація була раціональною, а не панікою. 70% молодих людей називали головною причиною постійну загрозу життю та здоров’ю. Далі йшли страх мобілізації, переривання кар’єри та болісне відчуття «втрачених років». Багато з них уже мали якісну освіту, хороше знання іноземних мов та певну фінансову подушку, що дозволяло їм відносно швидко адаптуватися за кордоном. Основні країни призначення, які вони обирали: Німеччина, Польща та Чехія.

    Рівень зайнятості в цій групі сягає 49%. Але психологічна ціна виявилася дуже високою. Майже третина молодих чоловіків зазначає серйозні проблеми з ментальним здоров’ям, що майже вдвічі перевищує середні показники. Багато хто стикається з хронічним стресом, тривожністю та відчуттям відірваності від батьківщини.

    Нова реальність для українських біженців у Європі

    Первісна солідарність Європи була справді вражаючою та безпрецедентною за своїми масштабами. Польща прийняла понад 2 млн українців за лічені тижні, а понад 90% поляків активно підтримували надання допомоги. Європейський Союз уперше в своїй історії застосував Директиву про тимчасовий захист у такому величезному масштабі, що дозволило мільйонам людей швидко отримати легальний статус, доступ до ринку праці, освіти та медичних послуг.

    Крістін Гойєр, представниця UNHCR у Польщі, у березні 2022 року заявила: «Це була величезна робота з боку людей, місцевих громад, муніципалітетів та уряду Польщі щодо прийому та розміщення новоприбулих».

    До 2026 року ситуація помітно змінилася. Під тимчасовим захистом залишаються 4,37 млн українців, основні країни прийому: Німеччина, Польща та Чехія. Рівень зайнятості серед біженців досяг 57%, а завдяки високій кваліфікації багатьох українців вдалося частково закрити хронічні кадрові дефіцити в ключових секторах економіки.

    Однак на тлі затяжної війни поступово наростає втома приймаючих суспільств. Політичний дискурс дедалі частіше акцентує увагу на «справедливості» розподілу ресурсів між власними громадянами та біженцями.

    Європейські держави починають поступово посилювати або коригувати умови перебування українських біженців. Значне фінансове навантаження на бюджети. Виплати допомоги, медична допомога та освіта вимагають великих витрат. Зростання популярності правих та антиміграційних партій змушує уряди демонструвати турботу про власних громадян в першу чергу. Також існують побоювання довгострокового «звикання» до допомоги та зниження мотивації до повернення.

    У результаті в низці країн обговорюють або вже запроваджують обмеження. Йде скорочення термінів та обсягів соціальної підтримки, жорсткіші вимоги до працевлаштування, перевірки реальної потреби та поступовий перехід від масового тимчасового захисту до індивідуальних рішень. Ці зміни посилюють відчуття невизначеності та тимчасовості статусу серед біженців. Для багатьох це створює додатковий психологічний тиск та бюрократичні бар’єри. Парадоксальним чином, чим довше триває така невизначеність, тим міцніше частина людей вбудовується в нове життя, шукає стабільну роботу, влаштовує дітей у школи та намагається мінімізувати ризики, пов’язані з поверненням. У підсумку ймовірність повернення в Україну для значної частини біженців лише знижується.

    Фактори та механізми, що стимулюють повернення

    В Україні вже впроваджено деякі корисні програми — єВідновлення (компенсації за житло), платформа «Ukraine is Home» (інформація та пробні поїздки без втрати статусу), підтримка IOM, програми визнання кваліфікацій та пільги для роботодавців. Однак цих заходів явно недостатньо, щоб повернути більшу частину українців. Вони залишаються фрагментарними, залежать від зовнішнього фінансування та слабо скоординовані з майбутнім завершенням тимчасового захисту в ЄС після березня 2027 року. Окремих інструментів не вистачає для вирішення завдання такого масштабу, потрібна повноцінна комплексна стратегія.

    Повернення визначають кілька ключових факторів. Безпека — безумовна основа, без реального покращення ППО, розмінування та стабільної енергетики масового повернення чекати не доводиться. Не менш важливо відновлення житла та інфраструктури, без видимого прогресу сім’ї з дітьми не наважаться повернутися.

    Вирішальну роль відіграють економічні стимули, якісні робочі місця, допомога з переїздом, визнання кваліфікацій та підтримка бізнесу. Емоційні заклики працюють лише за наявності реальної матеріальної перспективи. Важливою є й соціально-психологічна реінтеграція — ПТСР, моральна травма та проблеми адаптації дітей вимагають системної допомоги. Усе це має спиратися на довіру до держави та прозору комунікацію.

    Перспективи розвитку подій і необхідні кроки

    Повернення українців матиме поступовий та селективний характер. В першу чергу повернуться ті, хто зберіг міцні сімейні зв’язки, житло та можливості працевлаштування в Україні. Водночас глибоко інтегровані сім’ї та молоді спеціалісти, як правило, залишаться за кордоном або перейдуть на «човникову» модель життя між країнами.

    Головний стратегічний ризик — втрата значної частини людського капіталу, особливо покоління 2025 року. Це поглибить кадровий дефіцит у ключових галузях, посилить демографічний спад та соціальну фрагментацію суспільства. Крім того, Україна може втратити цінні європейські компетенції та досвід, які могли б суттєво прискорити післявоєнне відновлення.

    У разі реалізації продуманої стратегії повернення 1,5-2 млн осіб, навпаки, стане потужним каталізатором відродження країни. Притік кваліфікованих кадрів, підприємців та нових знань здатен дати значний імпульс економічному та соціальному розвитку.

    Для цього Україні необхідна офіційна національна стратегія повернення та реінтеграції, яка об’єднає розрізнені зусилля в єдину систему. Стратегія має передбачати комплексний пакет заходів підтримки сімей, включаючи фінансову допомогу, пріоритетне житло та працевлаштування, медичний супровід, а також чітку координацію з ЄС щодо завершення тимчасового захисту після березня 2027 року. Особливу увагу потрібно приділити прискореному відновленню житла та критичної інфраструктури в регіонах повернення, створенню масштабної системи психологічної допомоги, сімейної терапії та підтримки освіти дітей. Ключовими елементами мають стати регулярна прозора комунікація з громадянами та постійний координаційний орган, відповідальний за реалізацію та моніторинг стратегії.

    Масового автоматичного повернення не відбудеться. Лише поєднання реальної безпеки, видимого прогресу у відновленні, економічних можливостей та якісної соціально-психологічної реінтеграції здатне принципово змінити ситуацію. До березня 2027 року в України залишається обмежене вікно можливостей. Чим оперативніше та переконливіше буде запропонована стратегія, тим більше людей зроблять вибір на користь повернення. Зволікання загрожує необоротною втратою людського капіталу та суттєвим уповільненням відновлення країни на десятиліття. Успішна реалізація, навпаки, дозволить трансформувати одну з найбільших міграційних хвиль сучасності у стратегічний ресурс національного відродження.

     

  • «Реконструкція під обстрілами, скільки часу потрібно Україні, щоб відродити ключові сектори економіки»

    «Реконструкція під обстрілами, скільки часу потрібно Україні, щоб відродити ключові сектори економіки»

    Чотири з половиною роки війни поставили перед Україною завдання безпрецедентного масштабу. Світовий банк, Європейська комісія, ООН та уряд у спільному звіті RDNA5 (лютий 2026) оцінили прямі збитки в 195,1 млрд доларів, а загальні економічні втрати — у 666,7 млрд. Щоб повернутися до нормального життя і вийти на новий рівень, країні потрібно залучити 587,7–588 млрд доларів протягом 2026–2035 років. Це майже трирічний ВВП за довоєнними прогнозами.

    Найважчі ділянки — транспорт (96 млрд), енергетика (91 млрд) і житло (90 млрд доларів). Саме вони стали пріоритетом перших відновлювальних проєктів. Уже зараз, попри постійні ризики, бригади відновлюють пошкоджені об’єкти, запускають тимчасові схеми енергопостачання та розпочинають компенсаційні програми для людей, які втратили домівки. Понад три мільйони домогосподарств (14% житлового фонду) чекають на допомогу, а руйнування найбільше вдарили по прифронтових регіонах.

    Фахівці впевнені: критичну інфраструктуру (енергетику, ключові дороги, порти) можна суттєво відновити за 3–7 років, якщо активно застосовувати принцип «будувати краще, ніж було». Житлове будівництво розтягнеться на 5–10 років і більше. Розмінування ж потребує десятиліть. Головні перешкоди — брак робочих рук через еміграцію та демографічні проблеми, зростання вартості матеріалів і загроза корупції. Але є й оптимізм: приватний бізнес за правильних умов готовий взяти на себе до 40% робіт.

    Порівняння з післявоєнною Німеччиною та Японією показує, що швидкість відновлення залежить не тільки від грошей, а й від реформ, політичної стабільності та суспільної єдності. Якщо все скластися вдало, вже через 5–7 років після закінчення активних бойових дій Україна зможе запустити повноцінне економічне зростання. Це буде справжнім тестом на спроможність країни перетворити руїни на фундамент нового майбутнього.

    Як повідомлялося раніше, експерти також наголошують, що відновлення України не обмежуватиметься реконструкцією зруйнованих міст і доріг. Не менш важливими викликами залишаються подолання демографічної кризи, реінтеграція ветеранів, розвиток сучасної системи психічного здоров’я та проведення глибоких реформ. За сприятливого сценарію країна зможе досягти стійкого економічного зростання, інтегруватися до європейського ринку та суттєво модернізувати економіку, однак реалізація такого сценарію залежатиме від гарантій безпеки, ефективності державного управління та збереження міжнародної підтримки.

  • Відродження України після війни

    Відродження України після війни

    Чотири з лишком роки повномасштабної війни завдали Україні безпрецедентної шкоди. За даними п’ятого спільного звіту Rapid Damage and Needs Assessment (RDNA5) Світового банку, Європейської комісії, ООН та уряду України (лютий 2026 року, станом на кінець грудня 2025-го), прямий фізичний збиток інфраструктурі та активам оцінюється в 195,1 млрд доларів. Загальні економічні втрати сягнули 666,7 млрд доларів. Потреби у відновленні та відбудові економіки на горизонті 2026–2035 років становлять 587,7–588 млрд доларів. Це майже втричі більше за прогнозований номінальний ВВП України на 2025 рік.

    Це не абстрактні цифри. Пошкоджено або знищено житло понад 3 млн домогосподарств (14% житлового фонду). Серйозно постраждали енергетика, транспорт, промисловість, освіта та охорона здоров’я. Концентрація руйнувань припадає на прифронтові області (Донецька, Харківська, Запорізька та інші).

    Однак за цими цифрами стоїть історія неймовірної людської стійкості. Українці продовжують працювати, навчати дітей, відновлювати те, що можна, навіть під обстрілами.

    Масштаб руйнувань і поточні потреби

    Згідно з RDNA5, найбільші потреби припадають на транспорт — близько 96 млрд доларів, енергетику — близько 91 млрд доларів, житло — близько 90 млрд доларів. Ці три сектори формують основу для всього іншого. Без надійної енергії та логістики неможливе повноцінне відновлення промисловості, сільського господарства та соціальної сфери. Розмінування потребує десятків мільярдів і десятиліть роботи — це окреме, надзвичайно складне завдання.

    Важливо розуміти: звіти RDNA оцінюють потреби на 10-річний горизонт за умови, що активні бойові дії поступово зменшуються або припиняються. Поки війна триває, потреби продовжують зростати (у 2025 році вони зросли на 12%+ порівняно з попередньою оцінкою).

    Приклади післявоєнного відновлення в інших країнах

    Історичний досвід інших країн показує, що терміни відновлення залежать не лише від масштабу руйнувань, а й від політичної волі, якості реформ, обсягу та ефективності міжнародної допомоги, а також від спроможності суспільства об’єднатися навколо спільної мети.

    Німеччина у 1945 році була повністю зруйнована. Промисловість працювала на 20–30% від довоєнного рівня, міста лежали в руїнах, мільйони людей були бездомними. Базову інфраструктуру (дороги, мости, енергетику, залізниці) відновили за 3–5 років. Ключову роль зіграв план Маршалла (1948–1952), за яким Західна Німеччина отримала близько 1,45 млрд доларів (у цінах того часу — величезна сума). Однак гроші працювали лише тому, що одночасно провели валютну реформу 1948 року та впровадили модель соціальної ринкової економіки Людвіга Ерхарда. Держава мінімізувала втручання в економіку, але створила умови для приватної ініціативи. Вже до середини 1950-х років Західна Німеччина демонструвала темпи зростання 8–10% на рік. Повноцінне повернення до високих стандартів життя та статусу однієї з провідних економік світу зайняло близько 10–15 років.

    Японія втратила до 40% національного багатства. Міста були знищені бомбардуваннями, промисловість — паралізована. Американська окупація провела радикальні реформи: земельну реформу, розпуск великих промислових конгломератів (дзайбацу), демократизацію та акцент на освіту. Країна обрала експортно-орієнтовану модель розвитку з сильною роллю держави в промисловій політиці. Вже в 1950-ті роки почалося швидке зростання, а в 1960-ті Японія здійснила «економічне диво». До 1968 року вона стала другою економікою світу після США. Повне відновлення та перетворення на технологічного лідера зайняло приблизно 15–20 років, але базову інфраструктуру та промисловість відновили значно швидше — за 7–10 років.

    У Боснії та Косово міжнародна допомога була дуже значною (у перерахунку на душу населення — одна з найбільших в історії). Однак відновлення йшло помітно повільніше, ніж у Німеччині чи Японії. Причини — глибокі етнічні розбіжності, політична нестабільність, корупція та слабкі інститути. Житло та базову інфраструктуру в більшості районів відновили за 5–10 років, але економічне зростання залишалося низьким, безробіття високим, а багато регіонів так і не повернулися до довоєнного рівня розвитку. Повне «загоєння» суспільства та економіки розтягнулося на десятиліття і досі не завершено повністю.

    Ці приклади показують важливий урок: гроші та допомога важливі, але без глибоких внутрішніх реформ, політичної стабільності та суспільного консенсусу відновлення може сильно затягнутися або залишитися неповним.

    Скільки часу знадобиться на відновлення інфраструктури

    Відновлення критичної інфраструктури (енергетика, основні дороги, порти, водопостачання) може показати суттєвий прогрес протягом 3–7 років. Вже зараз Україна відновлює пошкоджені об’єкти енергетики, попри атаки. Підхід «build back better» дозволить створити якіснішу та стійкішу інфраструктуру, хоча й вимагатиме додаткового часу.

    Масове відновлення та будівництво житла потребуватиме 5–10 років і більше. Програми компенсацій уже працюють, але масштаби руйнувань величезні. Розмінування критичних територій займе 5–10 років інтенсивної роботи, а повне очищення всіх забруднених земель — десятиліття. Відновлення соціальної інфраструктури (школи, лікарні, дитячі садки) йтиме паралельно з житлом, з акцентом на сучасні стандарти безпеки та енергоефективності.

    Головні фактори, що впливають на терміни: дефіцит робочої сили через демографічну кризу та міграцію, зростання цін на матеріали, координація проєктів і ризик корупції. За сприятливих умов приватний сектор здатний покрити до 40% потреб. Базове відновлення критичної інфраструктури та запуск економіки можливі за 5–7 років після закінчення активної фази, а повноцінна модернізація країни — за 10–15 років і більше.

    Економічне відновлення

    Станом на 2025 рік реальний ВВП України все ще приблизно на 21% нижчий за рівень 2021 року. Після падіння на 29–30% у 2022-му почалося поступове зростання, але війна суттєво обмежує потенціал.

    Після припинення активних бойових дій більшість прогнозів (ЄБРР, МВФ, Світовий банк) очікують масштабного реконструкційного буму з темпами зростання ВВП 4–6% і вище в перші роки. Україна зберігає сильні позиції в ІТ, аграрному секторі та високотехнологічних напрямах.

    Ключові фактори зростання: модернізація агропромислового комплексу, розвиток експорту з високою доданою вартістю, зелена енергетика та водневі технології, зміцнення оборонно-промислового комплексу, перетворення країни на регіональний логістичний хаб, а також цифрова економіка та креативні індустрії.

    Серйозні ризики залишаються: демографічна криза, відтік населення, залежність від зовнішнього фінансування та необхідність глибоких реформ (боротьба з корупцією, верховенство права, дерегуляція). Європейська інтеграція залишається одним із найважливіших факторів довгострокового розвитку, забезпечуючи доступ до ринків і чітку програму реформ.

    Психологічне та соціальне відновлення

    Не менш важливим залишається психологічний та соціальний вимір наслідків війни. Конфлікт залишив глибокі травми. Значно зріс рівень тривожності, депресії, хронічного стресу та ПТСР — особливо серед жителів зон бойових дій, окупації, переселенців, військових і дітей.

    Психологи та міжнародні організації (включаючи MSF, ВООЗ та українських фахівців) відзначають стійке зростання потреби в допомозі. Застосовуються доказові методи: EMDR, травмофокусована когнітивно-поведінкова терапія та наративна експозиційна терапія. Важлива не лише індивідуальна терапія, а й психосоціальна підтримка на рівні громад, шкіл і сімей.

    Психологічне відновлення має вирішальне значення: невирішені травми знижують продуктивність, впливають на сімейні стосунки та суспільну згуртованість. Особливої уваги потребує реінтеграція ветеранів, запобігання міжпоколінній передачі травми та боротьба з суспільною втомою від війни. Це не додаткова послуга, а фундаментальна інвестиція в людський капітал.

    Україна має шанс створити сучасну систему охорони психічного здоров’я, спираючись на найкращі світові практики та власний досвід стійкості. Високий рівень взаємодопомоги та волонтерства залишається важливим надбанням.

    Сценарії розвитку через десять років

    Майбутнє України не визначене. Експерти розглядають кілька сценаріїв на 2035–2036 роки. Український ренесанс (найбільш сприятливий): повноправне членство або близькість до ЄС, надійні гарантії безпеки, високі темпи зростання економіки (5–7%+), сучасна інфраструктура за принципом «build back better», повернення значної частини мігрантів, успішна реінтеграція ветеранів і розвинена система психологічної допомоги. Україна посідає лідируючі позиції в зеленій енергетиці, агротехнологіях, обороні та цифровій економіці.

    Нерівномірний підйом (базовий, найбільш імовірний): завершення активної фази війни за збереження окремих загроз. Зростання ВВП 3–5% в середньому, нерівномірний розвиток регіонів, поступова інтеграція в ЄС, активна участь приватного сектору. Демографічні проблеми частково пом’якшуються, але зберігаються регіональні та соціальні відмінності.

    Песимістичний сценарій: затяжний конфлікт, зниження міжнародної підтримки, низькі темпи зростання або стагнація, фрагментарне відновлення, посилення корупційних ризиків і психологічних наслідків.

    Вибір шляху залежить від гарантій безпеки, якості державного управління, реформ, залучення інвестицій, демографічної політики та суспільної згуртованості.

    Відновлення України — це марафон, а не спринт. Десять років — реалістичний термін для відновлення критичної інфраструктури та запуску стійкого зростання. Однак повноцінна трансформація суспільства, економіки та свідомості потребуватиме значно більшого часу — щонайменше життя одного покоління. Україна вже довела виняткову стійкість. Головний ресурс країни — люди, їхнє здоров’я, знання та віра в майбутнє. Саме інвестиції в психологічне відновлення, освіту та підтримку ветеранів і сімей визначать, якою стане Україна через десять років.

  • Випробування єдності: як війна змінила українське суспільство і чи можливо знову об’єднатися

    Випробування єдності: як війна змінила українське суспільство і чи можливо знову об’єднатися

    Повномасштабне вторгнення в лютому 2022 року спричинило в Україні справжній вибух національної єдності. Мільйони людей стали плечем до плеча: масове волонтерство, допомога армії, готовність до будь-яких позбавлень і взаємна підтримка стали нормою життя. У перші місяці війни суспільство демонструвало найвищий рівень згуртованості, який експерти порівнювали з національним пробудженням.

    Проте в міру затягування конфлікту, зростання втрат, економічної кризи та постійного психологічного тиску ситуація радикально змінилася. Накопичені десятиліттями внутрішні суперечності вийшли на поверхню, а втома й нерівномірний досвід війни почали роз’їдати колишню згуртованість. Соціологи Київського міжнародного інституту соціології (КМІС), Центру Разумкова та інших установ зазначають: суспільство зберігає значну стійкість, але ознаки втоми, зниження довіри до окремих інститутів і напруги між групами населення зростають.

    Соціальні відмінності та їхній вплив на суспільство

    Війна розділила українців за різними «шарами» переживань, що стало головною причиною взаємного непорозуміння. Військовослужбовці, їхні родини та мешканці прифронтових регіонів щодня живуть під обстрілами, у постійній небезпеці та з відчуттям, що кожен день — це боротьба за виживання. У відносно спокійних тилових районах люди частіше стикаються з економічними труднощами, невизначеністю та опосередкованими наслідками. Це породжує відчуття несправедливості: військові іноді відчувають, що частина суспільства продовжує жити в більш звичному ритмі, а цивільні — накопичену втому від стресу.

    За даними КМІС на початок 2026 року, лише близько 20% очікують швидкого завершення війни, але 65% заявляють про готовність терпіти стільки, скільки потрібно. Соціолог Антон Грушецький підкреслює, що багато хто морально й фізично виснажений після чотирьох років у режимі виживання. Водночас 61% українців вважають, що суспільство долає суперечності й рухається до єдності (зростання з 53% у грудні 2024 року), хоча 33% бачать заглиблення розломів.

    Особливо вразливим шаром стали внутрішньо переміщені особи (ВПО). Станом на кінець 2025 — початок 2026 року за даними МВФ та МОМ офіційно зареєстровано й оцінено близько 3,7–4,6 мільйона людей (з урахуванням незареєстрованих — значно більше). Багато хто втратив житло, роботу й звичне життя, залежить від державної допомоги, яку отримує лише близько чверті нужденних, і стикається з серйозними бар’єрами в працевлаштуванні та інтеграції в нові громади. Близько 69% ВПО відзначають негативний вплив війни на психічне здоров’я. Мешканці приймаючих регіонів іноді сприймають переселенців як додаткове навантаження на ресурси, а самі ВПО відчувають відчуження та стигму.

    Це класичний приклад взаємного нерозуміння: різні «реальності війни» призводять до претензій («чому ви не на фронті» чи «чому ви не допомагаєте більше»), навіть за збереження спільного патріотизму. Різні шари — фронтовики, ВПО, тилові жителі, ветерани, родини військових — живуть у паралельних світах із різними щоденними ризиками, втратами та очікуваннями.

    Соціально-економічні фактори та зовнішній вплив агресора

    Посилення соціальної нерівності та бідності лише поглиблює розломи. За оцінками Світового банку, рівень бідності у 2025 році становив близько 36,9%, а коефіцієнт Джині (показник нерівності) зріс з 0,41 у 2023 році до 0,50 у 2025-му — це помітне розшарування. На цьому тлі демонстративне багатство окремих представників еліт сприймається як ляпас. Корупційні скандали особливо болісно б’ють по відчуттю справедливості: люди готові терпіти позбавлення, але не цинізм тих, хто живе за іншими правилами.

    Хронічний стрес став справжнім «тихим руйнівником» згуртованості. У 2024–2025 роках 87% українців стикалися зі стресовими ситуаціями (лише 10% — ні з однією). Високий рівень втоми проявляється в дратівливості, пошуку винних усередині країни та зниженні емоційної стійкості. Негативні емоції переважають, проте водночас зміцніла горизонтальна солідарність — «любов до своїх». Перехід від початкового шоку до «рутинізації війни» має високу ціну, як зазначають дослідження Разумкова та КМІС.

    Агресор майстерно використовує ці тріщини в межах своєї гібридної стратегії. Він веде не лише військові дії, а й потужну інформаційно-психологічну кампанію, акцентуючи увагу на мобілізації, корупції, нерівності, втомі, регіональних відмінностях і «зраді тилу». Через соціальні мережі, дезінформацію, ботів і провокації пропаганда розпалює взаємні звинувачення, посилюючи відчуття, що «свої гірші за ворога». Аналітики відзначають класичний принцип «розділяй і володарюй» у цифрову епоху: ефективність висока саме тому, що спирається на реальні проблеми. Мета — підірвати мораль, знизити підтримку опору та міжнародну допомогу. Це когнітивна війна, де внутрішні розломи стають зброєю, часом ефективнішою, ніж прямі удари.

    Багато суперечностей мають довоєнне коріння, але війна зробила їх критично небезпечними. Реінтеграція ветеранів (уже понад 1,2 мільйона осіб, а в перспективі — до 5–6 мільйонів разом із сім’ями) — наступна велика перевірка. Проблеми з посттравматичним стресовим розладом, здоров’ям, працевлаштуванням (58% працюючих ветеранів, але 42% активно шукають роботу — у два рази більше, ніж серед неветеранів; багато хто стикається з бар’єрами) та відчуттям відчуження можуть створити нову лінію розлому між «теми, хто воював», і рештою суспільства. Дослідження показують, що 73% ветеранів потребують психологічної підтримки, а 30% не можуть знайти стабільну роботу.

    Уроки інших країн

    Подібні виклики добре відомі з досвіду інших держав. Після війни у В’єтнамі багато американських ветеранів зіткнулися з серйозними труднощами реінтеграції: за даними довгострокових досліджень, довічне поширення ПТСР серед чоловіків, які служили в театрі бойових дій, сягало близько 30%, а значна частина відчувала проблеми з соціальною адаптацією, сім’єю, працевлаштуванням і відчуттям відчуження від суспільства, яке не завжди розуміло їхній досвід. Це призвело до довгострокових наслідків для психічного здоров’я та соціальної згуртованості.

    Після Другої світової війни Франція та Німеччина, пройшовши через глибоку ворожнечу, змогли побудувати успішне примирення завдяки економічній інтеграції (початок з Європейського об’єднання вугілля та сталі 1951 року) та політичним крокам, таким як Єлисейський договір 1963 року. Це заклало основу європейського співробітництва й перетворило колишніх ворогів на ключових партнерів. У Північній Ірландії та Південній Африці механізми правди й примирення (Truth and Reconciliation Commission у ПАР) допомогли знизити напругу після тривалих конфліктів, хоча процес потребував часу, символічних жестів та економічних заходів. На Балканах після югославських війн примирення просувається повільно: зберігаються націоналістичні наративи, проблеми з правосуддям і довірою, що підкреслює, наскільки важливе своєчасне втручання держави та суспільства.

    Чи можливе нове об’єднання?

    Незважаючи на всі виклики, повна необоротність розладу — це не вирок. Дані соціології демонструють стійкість суспільства: довіра до Збройних Сил залишається високою (94% наприкінці 2025 року), більшість зберігає віру в спільну мету та готовність продовжувати опір. Експерти Центру Разумкова, КМІС та міжнародні аналітики сходяться на думці, що згуртуватися знову можливо — через системні зусилля: прозору боротьбу з корупцією, підтримку вразливих груп (включаючи ВПО), комплексну програму реінтеграції ветеранів, економічне відновлення та чесний діалог між різними шарами суспільства. Ключовими елементами стануть визнання різного досвіду війни при розумінні спільної відповідальності, посилення медіаграмотності для протидії пропаганді та створення відчуття справедливості.

    Історичний досвід підтверджує: суспільства, що пережили тяжкі випробування, часто виходять більш зрілими та згуртованими, якщо активно керують внутрішніми розломами. Початкове єднання 2022 року яскраво довело потенціал нації.

    Внутрішні напруження — це реальність затяжної війни. Однак здатність визнати проблеми, справедливо їх вирішувати та зберігати солідарність може стати не лише запорукою перемоги й успішного післявоєнного відновлення, а й фундаментом нової, більш стійкої України.