Daypolitico

Позначка: післявоєнні вибори

  • Ветерани як нова політична сила, чи змінять військові українську владу після війни

    Ветерани як нова політична сила, чи змінять військові українську владу після війни

    У лютому 2025 року Оксана Коляда, ексміністр у справах ветеранів і керівниця ГО «Простір можливостей», публічно говорила про понад 1,2 млн ветеранів за даними реєстру. Станом на 1 квітня 2026 року Єдиний державний реєстр ветеранів війни вже фіксував 1 777 382 особи, з яких статус учасника бойових дій мали 1 462 323. До 1 травня 2026-го цифра перевищила два мільйони та продовжує зростати. Після завершення активної фази війни експерти та саме Міністерство у справах ветеранів говорять про 5–6 млн осіб (включаючи сім’ї загиблих), тобто про 15–20% населення країни. Це вже не соціальна категорія, а демографічний та електоральний факт. У регіонах із високою концентрацією ветеранів будь-який кандидат чи партія, які ігнорують їх запити, ризикують втратити вирішальні відсотки.

    Державний реєстр громадських об’єднань ветеранів містить десятки всеукраїнських організацій. Більшість із них побудовані за відомчим принципом: окремо асоціації ветеранів внутрішніх військ МВС, кримінально-виконавчої служби, учасників АТО. Це не єдина інфраструктура, а мозаїка лобістських груп, успадкована ще з довоєнних часів і так і не консолідована. Паралельно з 2015 року виросли низові структури іншого типу — «Побратими», ветеранські простори за підтримки IREX і Держдепартаменту США, український ветеранський фонд, що розподіляє державні гранти. Усі вони займаються реінтеграцією та психосоціальною підтримкою, а не електоральною мобілізацією. Однак саме з такої інфраструктури в інших країнах з часом виростали структури впливу, здатні розмовляти з владою на рівних.

    У 2026 році при Міністерстві у справах ветеранів розпочала роботу Рада ветеранів війни за незалежність України — постійний консультативно-дорадчий колегіальний орган, покликаний залучати ветеранів до формування та реалізації державної ветеранської політики. До її складу увійшли 27 представників — по одному від кожної області України, Автономної Республіки Крим, Києва та Севастополя, обраних самими ветеранами через регіональні збори. За прозорістю процесу стежив громадський рух «ЧЕСНО». Склад затверджено наказами міністерства 14 та 16 липня 2026 року, перше засідання відбулося 18 липня. Формально це дорадчий орган без владних повноважень. За архітектурою — регіональна виборність, легітимність через голосування всередині самої групи, постійний канал комунікації з державою — це структура, яка в інших обставинах перетворюється на партійний з’їзд.

    Є й прямий фінансовий контур. Видатки державного бюджету на «ветеранську політику» зросли з 12,6 млрд грн у 2025 році до 18,9 млрд грн у бюджеті-2026 — майже на 50% за один рік. Житло для ветеранів з інвалідністю I–II групи (5,7 млрд грн), облаштування Національного військового меморіального кладовища (4 млрд грн), підтримка адаптації до цивільного життя (8,2 млрд грн) — це вже не просто соціальні виплати. Це формований бюджетний комплекс, навколо розподілу якого неминуче вибудується боротьба інтересів — із підрядниками, фондами-посередниками та лобістськими групами.

    Від спільного фронту до різних політичних інтересів

    Ключова помилка в розмові про «ветеранську партію» — уявлення, ніби у двох мільйонів людей є єдиний інтерес, який просто чекає організаційного оформлення. На практиці всередині цієї групи вже чітко видно лінії розлому за право говорити від її імені.

    Кадрові офіцери, які командували підрозділами, мають досвід прийняття рішень і природну ієрархічну легітимність. Саме з цього середовища виходять фігури рівня Залужного. Рядові мобілізовані, які пройшли важкі ротації без командних повноважень, мають інший набір вимог — передусім до справедливості самої системи призову та ротації. Ветерани-підприємці, які отримали гранти через Український ветеранський фонд і збудували бізнес, структурно ближчі до дерегуляційної повістки, ніж до патерналістської. Ветерани з інвалідністю — окрема категорія з юридично закріпленими вимогами (пріоритет у житлових компенсаціях, протезування, реабілітація), які не збігаються автоматично з вимогами працездатних побратимів. Нарешті, сім’ї загиблих — юридично окрема категорія зі своєю системою виплат, розшуку, ДНК-ідентифікації та визнання статусу. Вони мають, можливо, найсильніший моральний капітал з усіх перелічених груп, але фізично не мають власного бойового досвіду, щоб говорити від імені «фронту» в буквальному сенсі.

    Ці групи не ворогують. Але у них різні пріоритети, різна швидкість організації та різний тип легітимності. Саме тому реалістичний сценарій виглядає не як поява однієї великої ветеранської партії, а як боротьба кількох центрів за право говорити від імені всіх: відомчі асоціації з радянською за походженням організаційною культурою, нові низові НКО із західним грантовим фінансуванням і прозорими процедурами, персональні бренди відомих командирів і потенційно — представники сімей загиблих, чия моральна позиція в публічних дебатах про ціну та умови завершення війни може виявитися політично вагомішою, ніж позиція живих ветеранів.

    З цього випливає контрінтуїтивний висновок, що найбільш імовірний сценарій — не партія ветеранів, яка захопить владу, а ветерани, розчинені одразу в усіх великих партіях. Не єдина структура, що вимагає своєї частки влади, а десятки людей із військовим минулим у кожній партійній команді. Політична трансформація відбувається практично непомітно, без оголошення про створення ветеранської партії, але з поступовим зростанням частки людей зі спільним військовим досвідом серед тих, хто ухвалює рішення.

    Межі політичного впливу на прикладі попереднього досвіду

    Після парламентських виборів 2014 року до Верховної Ради увійшли близько двох десятків бойових командирів. Андрій Білецький пройшов як самовисуванець, Семен Семенченко — за списком «Самопомочі», Андрій Тетерук і Юрій Береза — через «Народний фронт», Дмитро Ярош — по мажоритарному округу. У парламенті опинилися люди з реальним фронтовим досвідом і високим на той момент політичним капіталом.

    Це виглядало як поява нового політичного суб’єкта. Ветеранський статус давав швидку легітимність. Частина комбатів намагалася зберегти організаційний зв’язок із бойовими структурами або створити на їх основі політичні проекти. Однак уже через кілька років стало очевидно, що перша хвиля не сформувала самостійного політичного класу. Більшість розчинилася в існуючих партіях. Спроби йти окремим шляхом виявилися обмеженими.

    Проєкт, пов’язаний з Андрієм Білецьким у 2016 році, так і не зміг перетворитися на загальнонаціонального політичного гравця. На виборах 2019 року окремі ветеранські та фронтові політичні бренди не змогли вийти за межі вузької аудиторії й залишилися на периферії великої політики. Причини цього провалу були глибшими, ніж просто низька електоральна підтримка. У 2014 році ветерани мали політичний капітал і помітних лідерів, але не мали масової організаційної бази. Масштаб АТО залишався порівняно невеликим, суспільство сприймало війну як локальний конфлікт, а ветеранська спільнота була занадто вузькою і фрагментованою, щоб перетворити окремі імена на стійку політичну силу. Лідери були, масштабу не було.

    Після 2022 року ситуація обернулася. Тепер є потенційно масова база — мільйони людей, для яких війна стала частиною біографії. Але поки немає єдиного політичного центру, здатного цей масштаб конвертувати. Перша хвиля мала лідерів без масштабу. Нинішня має масштаб без організації, яка могла б його політично оформити.

    Від масової армії до політичної еліти, два різні шляхи США та Ізраїлю

    Порівняння США та Ізраїлю цікаве тим, який механізм відтворення еліти стоїть за цим рухом і чому в одному випадку він вичерпався, а в іншому працює вже майже вісімдесят років.

    У Конгресі США частка ветеранів була історично колосальною, у 1971 році військовий досвід мали 73% членів Конгресу, при тому що серед населення ветерани становили менш як 15%. Це була пряма проєкція загального призову Другої світової війни на політичний клас. Військовий досвід був масовим, і перші постпризовні покоління політиків масово несли його в органи влади, не створюючи окремої «партії фронтовиків» — вони просто заповнили існуючі Демократичну та Республіканську партії. Механізм працював через сам факт того, що майже кожен чоловік політично активного віку пройшов через армію. Коли у 1973 році США перейшли до професійної армії, цей вбудований механізм зупинився. Частка ветеранів методично знижувалася: 62% у 1981-му, 48% у 1991-му, 30% у 2001-му, близько однієї шостої у складі Конгресу 2025 року.

    Показово, що про якість відтворення дбає не Конгрес сам по собі, а зовнішній інститут заснований у 1919 році «Американський легіон» — формально позапартійна лобістська організація, яка протягом століття домагалася конкретних законів, але ніколи не намагалася стати кадровим конвеєром до органів влади.

    Ізраїль влаштований інакше саме в частині механізму відтворення. Майже загальний військовий обов’язок діє безперервно вже майже вісім десятиліть, і перехід із Генерального штабу до уряду залишається рутинним маршрутом для кожного нового покоління командувачів. Колишні начальники Генштабу не просто йшли в уряд — Іцхак Рабін та Ехуд Барак ставали прем’єр-міністрами, а десятки інших генералів отримували міністерські посади. У 2018–2019 роках цей процес пішов ще далі: троє колишніх начальників Генштабу — Бені Ганц, Габі Ашкеназі та Моше Яалон — опинилися в одній політичній конструкції «Кахоль Лаван» разом із цивільним політиком Яїром Лапідом. Військовий досвід тут перетворився не просто на особистий політичний капітал, а на окремий політичний бренд.

    Механізм працює тому, що сама армія є постійним, а не тимчасовим інститутом соціалізації майбутньої еліти, а низький прохідний бар’єр у Кнесеті структурно полегшує вхід нових списків. Звідси питання, чи залишиться українська армія після війни інститутом, що безперервно виробляє політичну еліту, — чи, як у США після 1973 року, військова служба повернеться до статусу вузької професії, і нинішня хвиля довіри до військових виявиться історичним сплеском одного покоління.

    Демобілізація і початок нової політичної боротьби

    Поки йде війна, досвід фронту працює як спільний код. Він згладжує розбіжності між людьми, які в мирному житті ніколи б не опинилися в одній кімнаті. Коли цей код перестане бути універсальним, суспільство раптом виявиться розколотим по лінії. Саме в цей момент політичний капітал військових перестане бути абстрактним рейтингом довіри і перетвориться на конкретну силу, здатну або стабілізувати систему, або розхитати її.

    Досвід уже є, у липні 2025 року перші масштабні антиурядові виступи з початку повномасштабного вторгнення — ті, що пізніше назвали «картонковим Майданом» — почалися з публічного заклику одного ветерана. Дмитро Козятинський написав у соцмережах кілька речень, і люди вийшли до театру Франка. Серед демонстрантів були і чинні військові, і демобілізовані. Вони кричали не про пільги, а про інституції. Це був сигнал, що бойовий досвід уже вміє конвертуватися в політичну дію без партійних структур і без дозволу згори.

    Держава на такі сигнали реагує подвійно. З одного боку — спроби кооптації. Найрейтинговіших командирів намагаються втягнути в адміністративну орбіту, запропонувати посади, зробити частиною системи. З іншого — дедалі відкритіше формулюється страх. На форумі «Ветерани як новий політичний суб’єкт» у грудні 2025-го Валерій Залужний прямо сказав те, що багато хто вважав за краще не проговорювати: чиновники й політики вже сьогодні починають дивитися на армію як на загрозу — саме через політичну конкуренцію. Він описав механіку ризику без емоцій. Коли після демобілізації людина з бойовим досвідом і доступом до зброї опиняється без роботи, житла й можливості реалізувати себе, вона стає вразливою до провокацій і «спокуси легких грошей».

    Історичні паралелі, які він навів, — Друга світова і афганські «лихі дев’яності» — не були риторичним прийомом. Це був перелік відомих сценаріїв, у яких повернення великих контингентів без системної реінтеграції закінчувалося зростанням злочинності, вуличного насильства і, в крайніх випадках, політичною дестабілізацією аж до громадянського конфлікту.

    Другий Майдан у класичному сенсі — масовий цивільний штурм влади виглядає малоймовірним. Але «ветеранський» варіант може бути іншим. Він не обов’язково виллється в намети на майдані. Він може початися з серії локальних конфліктів, з політичних списків, побудованих на наративі «зрадженої війни», з ситуацій, коли частина фронтовиків сприйме будь-яке компромісне врегулювання як особисту зраду. Експерти вже описують «ідеальний шторм»: одночасне поєднання мирної угоди з територіальними поступками, масової демобілізації і перших повоєнних виборів у горизонті року-півтора. У такій конфігурації приховані лінії розколу між тими, хто воював, і тими, хто ухилявся, між тими, хто втратив, і тими, хто «відсидівся» — виходять на поверхню майже одночасно. Воєнна єдність розчиняється за кілька місяців.

    Досвід інших країн показує, що коли військовий досвід перестає бути спільним, він або інституціоналізується через партії, місцеве самоврядування, державні посади або йде в тінь і починає шукати інші канали впливу. В Україні вже видно, що на місцевому рівні ветерани активніше включаються в громадські рішення, ніж середнє населення. На загальнонаціональному рівні процес іще не оформлений. Саме в цій щілині між локальною активністю і відсутністю системного політичного представництва і криється головна небезпека.

    Держава може відповісти кооптацією найяскравіших постатей і ігноруванням решти. Може спробувати створити реальні кар’єрні ліфти. Або може продовжувати дивитися на військових як на потенційну політичну загрозу. Третій варіант уже зараз звучить у публічних виступах найавторитетніших командирів. І якщо він переможе, то питання «чи будуть бунти» перестане бути гіпотетичним. Воно стане питанням термінів і масштабів.

     

  • Вибори в умовах невизначеності, як провести чесне голосування при мільйонах біженців і зруйнованій інфраструктурі та чи визнає світ його результати

    Вибори в умовах невизначеності, як провести чесне голосування при мільйонах біженців і зруйнованій інфраструктурі та чи визнає світ його результати

    Масштаб виклику добре ілюструють цифри. Державний реєстр виборців і досі містить близько 34 млн виборців, із яких близько 32,66 млн мають виборчу адресу. Водночас ці дані значною мірою відображають довоєнну юридичну реальність, а не фактичне розташування громадян у 2026 році.

    За даними УВКБ ООН, за межами України перебуває приблизно 5,7–5,9 мільйона українських біженців. Усередині країни, відповідно до звіту Міжнародної організації з міграції за червень 2026 року, залишаються близько 3,9 мільйона внутрішньо переміщених осіб. Це означає, що значна частина потенційних виборців більше не перебуває за місцем своєї офіційної реєстрації або проживає там, де звична виборча інфраструктура зруйнована чи недоступна.

    Ключовою проблемою післявоєнних виборів стає не дата їх проведення, а можливість забезпечити право голосу для кожного громадянина незалежно від того, де він перебуває. Голова Центральної виборчої комісії Олег Діденко неодноразовонаголошував, що довоєнні процедури в нових умовах не працюватимуть. «Доцільніше прийняти окремий закон, який регулюватиме особливості проведення повоєнних виборів», — зазначав він.

    У Центральній виборчій комісії пропонують передбачити щонайменше шестимісячний перехідний період після припинення або скасування воєнного стану. За цей час необхідно оновити Державний реєстр виборців, перевірити стан виборчої інфраструктури, оцінити безпекову ситуацію в регіонах і створити умови, за яких результати голосування не викликатимуть сумнівів ні в українському суспільстві, ні серед міжнародних партнерів.

    Питання післявоєнного голосування вже давно виходить за межі суто внутрішньої політики. Від того, наскільки прозорими та інклюзивними будуть перші вибори після війни, залежатиме не лише внутрішня довіра до нової влади, а й міжнародне визнання їхніх результатів, подальший рух України до Європейського Союзу та готовність партнерів і надалі підтримувати країну.

    Міжнародний контроль і зовнішній контур легітимності

    Важливо розуміти, що Європейський Союз не має повноважень контролювати українські вибори чи впливати на їхні результати. Його роль полягає в іншому: підтримувати реформи, допомагати вдосконалювати виборче законодавство, надавати експертну й фінансову допомогу, а також здійснювати незалежне міжнародне спостереження. Така модель уже багато років застосовується щодо країн, які проходять шлях до членства в ЄС.

    Одним із головних документів у цьому процесі залишається Дорожня карта з питань функціонування демократичних інституцій. Вона прямо пов’язує готовність України до проведення демократичних виборів із виконанням рекомендацій місій ОБСЄ/БДІПЛ та прогресом у кластері «Основи», який є одним із базових напрямів переговорів про вступ до Європейського Союзу.

    Практична підготовка до цього процесу вже триває. У грудні 2025 року Центральна виборча комісія провела відкритий діалог за участю представників уряду, Верховної Ради, політичних партій, громадянського суспільства та міжнародних партнерів, присвячений виконанню рекомендацій ОБСЄ/БДІПЛ. Під час цієї зустрічі глава співробітництва Представництва ЄС в Україні Штефан Шлойнінг наголосив: «Інклюзивні та прозорі вибори є наріжним каменем демократичної та стійкої повоєнної України. Тому ЄС відданий підтримці електоральної готовності України та ключових інституцій для проведення вільних, чесних і безпечних виборів».

    Підтримка вже має не лише політичний, а й практичний вимір. Європейський Союз фінансує низку проєктів, які реалізуються спільно з IFES, International IDEA, Громадянською мережею «Опора» та Естонською академією електронного урядування. На ці програми виділено майже 3 млн євро. Їхня мета — модернізація Державного реєстру виборців, пошук рішень для забезпечення виборчих прав внутрішньо переміщених осіб і військовослужбовців, а також підготовка виборчої системи до роботи в нових післявоєнних умовах.

    Окремим напрямом роботи став проєкт INSPIRE UA, який зосереджений на підготовці механізмів голосування українців за кордоном. Починаючи з вересня 2025 року делегації Центральної виборчої комісії та Міністерства закордонних справ здійснюють робочі візити до країн Європейського Союзу, де проживають найбільші українські громади. Під час цих поїздок вивчаються можливості відкриття додаткових виборчих дільниць, особливості місцевого законодавства, логістика, питання безпеки та моделі співпраці з країнами перебування. Одночасно громадянське суспільство та міжнародні партнери наполягають на проведенні незалежного аудиту безпекової ситуації в громадах ще до початку виборчого процесу.

    Якщо Україна офіційно запросить Європейський Союз до спостереження за виборами, буде сформована повноцінна Election Observation Mission. Такі місії працюють за єдиною методологією, яка базується на принципах незалежності, політичної неупередженості та невтручання у виборчий процес. До їхнього складу входить Core Team — група міжнародних експертів із виборчого права, адміністрування виборів, прав людини, медіа, гендерної політики, цифрового середовища та безпеки, а очолює місію депутат Європейського парламенту.

    Робота місії не обмежується днем голосування. Довгострокові спостерігачі прибувають до країни за кілька тижнів до виборів і аналізують увесь виборчий процес: правову базу, реєстрацію виборців і кандидатів, фінансування кампаній, інформаційне середовище, умови ведення агітації та підготовку виборчих комісій. Безпосередньо в день голосування до них приєднуються короткострокові спостерігачі, які працюють на дільницях і оцінюють процедуру голосування, підрахунок бюлетенів та передачу результатів. Уже через 48 годин після закриття виборчих дільниць місія публікує попередню оцінку, а приблизно через два місяці — фінальний звіт із детальними висновками та рекомендаціями.

    Висновки місії Європейського Союзу та ОБСЄ/БДІПЛ враховуються під час щорічних звітів Європейської комісії щодо прогресу України на шляху до членства в ЄС. Тому якість організації післявоєнних виборів безпосередньо впливатиме не лише на їхнє міжнародне сприйняття, а й на темпи подальшої європейської інтеграції країни.

    Позиція Сполучених Штатів дещо відрізняється. Якщо Європейський Союз робить акцент передусім на дотриманні процедур і демократичних стандартів, то американський підхід значно сильніше пов’язує проведення виборів із загальним процесом мирного врегулювання. Адміністрація Дональда Трампа неодноразово заявляла про бажаність проведення президентських і парламентських виборів у відносно короткі строки після можливого припинення вогню. Окремі спеціальні посланці США навіть називали орієнтовний часовий горизонт у кілька місяців після завершення активних бойових дій.

    Водночас Президент України Володимир Зеленський неодноразово наголошував, що вибори можливі лише за умови забезпечення належного рівня безпеки. Офіційний Вашингтон також відкидає російські пропозиції щодо створення тимчасової міжнародної адміністрації для організації голосування, підкреслюючи, що вибори повинні проходити виключно під контролем українських конституційних органів. Паралельно американські інститути NDI та IRI продовжують співпрацю з українськими партнерами у сфері розвитку демократичних інституцій, виборчого законодавства та підтримки виборчих процесів.

    Успішні та невдалі приклади післявоєнного голосування

    Досвід останніх років показує, що післявоєнні та посткризові вибори рідко провалюються через саму процедуру голосування. Набагато частіше їхню легітимність визначають три фактори: готовність політичних сил визнати результат, можливість для всіх ключових груп населення взяти участь у виборах і незалежне міжнародне спостереження.

    Приклади успішних переходів демонструють, що навіть після глибоких політичних потрясінь вибори можуть зміцнити довіру до державних інститутів. У Бангладеш у лютому 2026 року перехідний уряд під керівництвом Мухаммада Юнуса організував перші вибори після повалення Шейх Хасіни. Попри недопуск партії колишньої прем’єр-міністерки, основні політичні сили взяли участь у голосуванні, а його результати загалом були прийняті.

    Схожу тенденцію продемонстрував і Непал. Після масштабних протестів молоді та відставки уряду К. П. Шарми Олі дострокові вибори в березні 2026 року пройшли мирно, із високою явкою молодих виборців, а перемогу здобула партія репера та колишнього мера Катманду Балендри Шаха. В Арменії після втрати Нагірного Карабаху влада також пройшла через складний політичний тест: у червні 2026 року партія Нікола Пашиняна зберегла більшість, а ОБСЄ/БДІПЛ позитивно оцінили організацію виборів.

    Не менш показовими стали приклади Ботсвани та Гани у 2024 році. В обох країнах чинна влада програла вибори, однак поразка була визнана ще до офіційного завершення підрахунку голосів. Президент Ботсвани Мокгвеетсі Масісі визнав перемогу коаліції Думи Боко, а віце-президент Гани Махамуду Бавумія публічно привітав із перемогою Джона Махаму. Саме готовність переможених прийняти волевиявлення громадян стала одним із головних чинників суспільної довіри до результатів.

    Протилежні приклади свідчать, що навіть формально проведене голосування не гарантує легітимності. У Венесуелі в 2024 році оголошення Ніколаса Мадуро переможцем супроводжувалося масштабними звинуваченнями у фальсифікаціях, а значна частина міжнародної спільноти, включно зі США, відмовилася визнавати результати виборів. Опозиція наполягала, що реальним переможцем був Едмундо Гонсалес Уррутіа. Подібні питання виникали і під час виборів у Центральноафриканській Республіці, де опозиція заявляла про нерівні умови участі, а також в Ефіопії, де виборчий процес проходив на тлі триваючого внутрішнього конфлікту.

    Ставка для України значно вища, ніж проста зміна влади. Перші післявоєнні вибори стануть тестом на здатність держави повернутися до нормального демократичного циклу після найбільшої війни в Європі XXI століття.

    Нові стратегічні активи післявоєнних виборів

    Післявоєнні вибори відрізнятимуться від усіх попередніх не лише масштабом організаційних проблем. Першим фактором залишається безпека. За оцінками Національної платформи протимінної діяльності, близько 132–133 тис. квадратних кілометрів, або майже чверть території України, потенційно забруднені мінами та вибухонебезпечними залишками війни. Водночас аудити Громадянської мережі «Опора»показали, що жодна з перевірених громад поки не має стовідсоткового забезпечення виборчих дільниць укриттями в радіусі 500 метрів.

    Не меншою зміною стало масове переміщення населення. Майже третина українців уже не проживає за адресою своєї реєстрації, а серед тих, хто залишив домівку після лютого 2022 року, цей показник сягає 76%. Якщо додати до цього 5–6 млн громадян за кордоном і майже мільйон військовослужбовців, стає очевидно: значна частина потенційного електорату більше не вписується у довоєнну модель організації виборів.

    Окремою політичною силою після війни можуть стати ветерани. За різними оцінками, у складі Сил оборони України перебувають близько 880–990 тис. осіб. Для них потрібно не лише створити механізм голосування, а й забезпечити реальне політичне представництво. Питання реабілітації, житла, медицини, працевлаштування та соціальних гарантій майже напевно стануть одними з центральних тем післявоєнної кампанії.

    Ще один виклик пов’язаний із самою виборчою системою. Уже зараз обговорюються різні варіанти організації голосування українців за кордоном — від створення окремого закордонного округу до прив’язки закордонних дільниць до українських округів. Не менш дискусійними залишаються й вимоги до кандидатів щодо постійного проживання в Україні, адже війна змусила мільйони громадян роками жити за межами країни.

    Водночас змінилося й інформаційне середовище. Якщо до повномасштабної війни значна частина політичної боротьби точилася на телебаченні, то сьогодні вона дедалі більше переходить у Telegram та інші цифрові платформи. За соціологічними дослідженнями, серед українців віком 18–34 років Telegram є джерелом новин для 84–87% опитаних. Це означає, що майбутня виборча кампанія значною мірою проходитиме в цифровому просторі, де вирішальне значення матимуть швидкість поширення інформації, довіра до окремих каналів і здатність держави протидіяти дезінформації.

    У результаті перші післявоєнні вибори будуть боротьбою не лише між політичними програмами. Не менш важливим стане питання, чи зможе держава забезпечити участь тих українців, чиє життя війна змінила найбільше.

    Масштаб викликів і робочі механізми

    Центральна виборча комісія пропонує ухвалити окремий закон, який визначить особливості проведення перших післявоєнних виборів. Серед рішень, що сьогодні розглядаються, — відкриття додаткових виборчих дільниць за межами дипломатичних установ у країнах, де проживають найбільші українські громади. Електронне та поштове голосування наразі не розглядаються як реалістичні варіанти через високі ризики для безпеки та довіри до результатів. Натомість одним із можливих механізмів називають активну попередню реєстрацію виборців через «Дію» або інший державний цифровий сервіс.

    Для внутрішньо переміщених осіб пропонується максимально спростити процедуру зміни виборчої адреси та створити додаткові виборчі дільниці в місцях їхнього компактного проживання. Для військовослужбовців розглядаються спеціальні виборчі дільниці при військових частинах або мобільні виборчі групи із забезпеченням політичної нейтральності Збройних сил. Водночас проведення голосування на тимчасово окупованих територіях залишається неможливим до моменту відновлення Україною ефективного контролю над ними. Так само не розглядається можливість організації виборів на території Росії та Білорусі.

    Дискусії точаться і навколо строків проведення голосування. У грудні 2025 року Президент Володимир Зеленський заявляв про готовність провести вибори через 60–90 днів після створення необхідних безпекових гарантій.

    Від того, наскільки успішно вдасться забезпечити участь українців за кордоном, внутрішньо переміщених осіб і військовослужбовців, залежатиме легітимність майбутніх виборів. Низька явка або відсутність реального доступу до голосування для значної частини громадян можуть стати підставою для інформаційних атак і поставити під сумнів результати виборів. Росія, найімовірніше, не визнає їх незалежно від процедури, однак позиція міжнародних партнерів значною мірою визначатиметься тим, наскільки відкритим, прозорим і таким, що відповідає демократичним стандартам, буде сам виборчий процес. Тому головним завданням післявоєнної виборчої реформи стає недопущення ситуації, за якої мільйони українських громадян фактично втратять можливість реалізувати своє конституційне право голосу.