Daypolitico

Позначка: ПТСР

  • Кожен третій українець має ознаки ПТСР: британські вчені розкрили психологічну ціну війни

    Кожен третій українець має ознаки ПТСР: британські вчені розкрили психологічну ціну війни

    Майже третина дорослих українців, опитаних у межах міжнародного дослідження, відповідає діагностичним критеріям посттравматичного стресового розладу (ПТСР) або його комплексної форми. Британські науковці встановили, що найбільше на психологічний стан впливають пережиті травматичні події, вимушене переселення, попередній військовий досвід та тривале життя в умовах небезпеки.

    Про це свідчать результати дослідження Королівського коледжу Лондона, опублікованого 28 вересня 2026 року в науковому журналі European Journal of Psychotraumatology.

    Дослідники проаналізували результати масштабного телефонного опитування 2504 дорослих українців, проведеного у травні 2024 року на територіях, підконтрольних уряду України.

    За результатами опитування, 25,2% респондентів відповідали критеріям ПТСР, а ще 6% — комплексного посттравматичного стресового розладу. Загалом цей показник становив 31,2%.

    Водночас науковці наголошують, що результати ґрунтуються на самооцінці симптомів, а не на клінічному обстеженні кожного учасника. Тому їх не можна автоматично прирівнювати до кількості людей з офіційно встановленим діагнозом.

    Звичайний ПТСР може проявлятися нав’язливими спогадами про травматичні події, нічними кошмарами, підвищеною тривожністю, порушеннями сну та уникненням ситуацій, які нагадують про пережите.

    Комплексний ПТСР також може супроводжуватися труднощами з регулюванням емоцій, негативним сприйняттям себе та проблемами у стосунках з іншими людьми.

    Одним із найважливіших висновків дослідження стало те, що психологічні наслідки війни не обмежуються військовослужбовцями або жителями прифронтових територій.

    Серед груп із підвищеною ймовірністю ПТСР або комплексного ПТСР вчені назвали жінок, людей старшого віку, внутрішньо переміщених осіб, людей із попереднім військовим досвідом та тих, хто пережив численні травматичні події.

    Зокрема, дослідження показало, що вплив попередніх травм може накопичуватися. Людина, яка до повномасштабного вторгнення пережила тяжку хворобу, втрату близьких або інші небезпечні події, могла зіткнутися з новими психологічними випробуваннями після початку великої війни.

    За результатами опитування, 92,9% респондентів повідомили щонайменше про одну травматичну подію в дорослому віці, а 45,2% — у дитинстві.

    Крім того, 79% опитаних повідомили про травматичний досвід після початку повномасштабного вторгнення у 2022 році. Водночас 77% переживали такі події ще до нього.

    Серед найпоширеніших травматичних ситуацій учасники називали пожежі, тяжкі людські страждання, дорожньо-транспортні пригоди, небезпечні захворювання та перебування в зоні бойових дій.

    Таким чином, дослідження демонструє, що повномасштабна війна посилила вже наявний психологічний тягар українського суспільства.

    Науковці також звернули увагу на те, що прояви ПТСР під час активної війни можуть відрізнятися від симптомів, які спостерігаються після завершення бойових дій.

    Постійна небезпека, повторні обстріли, вимушене переселення та невизначеність майбутнього створюють умови, за яких люди не завжди мають можливість психологічно відновитися після пережитого.

    Раніше «Ненька інфо» розповідала про психологічні наслідки російської окупації та труднощі повернення до мирного життя.

    Також видання аналізувало, як повномасштабна війна змінила українське суспільство та чому психологічне виснаження стає одним із викликів для соціальної згуртованості.

    Автори міжнародного дослідження наголошують на необхідності розвивати доступну систему психологічної підтримки, раннього виявлення розладів і спеціалізованої допомоги людям, які пережили тяжкі травматичні події.

    Водночас пережитий стрес не обов’язково призводить до розвитку ПТСР. У багатьох людей психологічні реакції поступово слабшають, а за наявності стійких симптомів ефективними можуть бути доказові методи психотерапії.

    Головний висновок науковців полягає в тому, що наслідки війни для психічного здоров’я українців уже становлять серйозний виклик для системи охорони здоров’я. Підтримка людей, які пережили травматичні події, потрібна не лише після завершення бойових дій, а й зараз, поки війна триває.

  • Повернення українців з-за кордону, що може змусити мільйони людей повернутися додому

    Повернення українців з-за кордону, що може змусити мільйони людей повернутися додому

    Станом на початок 2026 року за кордоном залишається понад 5,6 млн українців, з яких близько 4,37 млн перебувають під тимчасовим захистом у країнах ЄС. Це найбільше вимушене переміщення в Європі з часів Другої світової війни.

    До кінця 2025 року з-за кордону повернулося близько 1,1 млн осіб за даними IOM. З урахуванням внутрішньо переміщених осіб загальна кількість тих, хто повернувся, перевищує 4,4 млн. Однак прогнози Центру економічної стратегії (п’ята хвиля, лютий 2026) залишаються стриманими. У базовому сценарії очікується повернення близько 1,6 млн, в оптимістичному до 2,2 млн, у песимістичному лише 1,3 млн.

    Серед 1,1 млн тих, хто повернувся, більшість становлять люди, які виїжджали в перші місяці повномасштабного вторгнення і повернулися, коли лінія фронту відійшла від їхніх регіонів. Ці повернення часто носять тимчасовий характер. При новому витку обстрілів або енергетичній кризі багато хто знову виїжджає.

    Дослідження CES показує стабілізацію намірів на рівні 43% тих, хто бажає повернутися, при цьому 36% не планують або сумніваються. Ті, хто вже повернувся, здебільшого мають міцні сімейні зв’язки в Україні, виїжджали через прямі бойові дії та отримали компенсацію або відновили житло. Глибоко інтегровані за кордоном, з дітьми в місцевих школах, стабільною роботою та соціальною мережею, повертаються значно рідше.

    Зростання виїзду молодих чоловіків у 2025 році

    Рішення 2025 року про вільний виїзд чоловіків 18-22 років для навчання та роботи суттєво змінило структуру міграції. За даними CES та ZOiS Berlin, частка молодих чоловіків серед біженців зросла на 25%. Кожний четвертий у цій групі залишив країну саме після послаблення.

    Мотивація була раціональною, а не панікою. 70% молодих людей називали головною причиною постійну загрозу життю та здоров’ю. Далі йшли страх мобілізації, переривання кар’єри та болісне відчуття «втрачених років». Багато з них уже мали якісну освіту, хороше знання іноземних мов та певну фінансову подушку, що дозволяло їм відносно швидко адаптуватися за кордоном. Основні країни призначення, які вони обирали: Німеччина, Польща та Чехія.

    Рівень зайнятості в цій групі сягає 49%. Але психологічна ціна виявилася дуже високою. Майже третина молодих чоловіків зазначає серйозні проблеми з ментальним здоров’ям, що майже вдвічі перевищує середні показники. Багато хто стикається з хронічним стресом, тривожністю та відчуттям відірваності від батьківщини.

    Нова реальність для українських біженців у Європі

    Первісна солідарність Європи була справді вражаючою та безпрецедентною за своїми масштабами. Польща прийняла понад 2 млн українців за лічені тижні, а понад 90% поляків активно підтримували надання допомоги. Європейський Союз уперше в своїй історії застосував Директиву про тимчасовий захист у такому величезному масштабі, що дозволило мільйонам людей швидко отримати легальний статус, доступ до ринку праці, освіти та медичних послуг.

    Крістін Гойєр, представниця UNHCR у Польщі, у березні 2022 року заявила: «Це була величезна робота з боку людей, місцевих громад, муніципалітетів та уряду Польщі щодо прийому та розміщення новоприбулих».

    До 2026 року ситуація помітно змінилася. Під тимчасовим захистом залишаються 4,37 млн українців, основні країни прийому: Німеччина, Польща та Чехія. Рівень зайнятості серед біженців досяг 57%, а завдяки високій кваліфікації багатьох українців вдалося частково закрити хронічні кадрові дефіцити в ключових секторах економіки.

    Однак на тлі затяжної війни поступово наростає втома приймаючих суспільств. Політичний дискурс дедалі частіше акцентує увагу на «справедливості» розподілу ресурсів між власними громадянами та біженцями.

    Європейські держави починають поступово посилювати або коригувати умови перебування українських біженців. Значне фінансове навантаження на бюджети. Виплати допомоги, медична допомога та освіта вимагають великих витрат. Зростання популярності правих та антиміграційних партій змушує уряди демонструвати турботу про власних громадян в першу чергу. Також існують побоювання довгострокового «звикання» до допомоги та зниження мотивації до повернення.

    У результаті в низці країн обговорюють або вже запроваджують обмеження. Йде скорочення термінів та обсягів соціальної підтримки, жорсткіші вимоги до працевлаштування, перевірки реальної потреби та поступовий перехід від масового тимчасового захисту до індивідуальних рішень. Ці зміни посилюють відчуття невизначеності та тимчасовості статусу серед біженців. Для багатьох це створює додатковий психологічний тиск та бюрократичні бар’єри. Парадоксальним чином, чим довше триває така невизначеність, тим міцніше частина людей вбудовується в нове життя, шукає стабільну роботу, влаштовує дітей у школи та намагається мінімізувати ризики, пов’язані з поверненням. У підсумку ймовірність повернення в Україну для значної частини біженців лише знижується.

    Фактори та механізми, що стимулюють повернення

    В Україні вже впроваджено деякі корисні програми — єВідновлення (компенсації за житло), платформа «Ukraine is Home» (інформація та пробні поїздки без втрати статусу), підтримка IOM, програми визнання кваліфікацій та пільги для роботодавців. Однак цих заходів явно недостатньо, щоб повернути більшу частину українців. Вони залишаються фрагментарними, залежать від зовнішнього фінансування та слабо скоординовані з майбутнім завершенням тимчасового захисту в ЄС після березня 2027 року. Окремих інструментів не вистачає для вирішення завдання такого масштабу, потрібна повноцінна комплексна стратегія.

    Повернення визначають кілька ключових факторів. Безпека — безумовна основа, без реального покращення ППО, розмінування та стабільної енергетики масового повернення чекати не доводиться. Не менш важливо відновлення житла та інфраструктури, без видимого прогресу сім’ї з дітьми не наважаться повернутися.

    Вирішальну роль відіграють економічні стимули, якісні робочі місця, допомога з переїздом, визнання кваліфікацій та підтримка бізнесу. Емоційні заклики працюють лише за наявності реальної матеріальної перспективи. Важливою є й соціально-психологічна реінтеграція — ПТСР, моральна травма та проблеми адаптації дітей вимагають системної допомоги. Усе це має спиратися на довіру до держави та прозору комунікацію.

    Перспективи розвитку подій і необхідні кроки

    Повернення українців матиме поступовий та селективний характер. В першу чергу повернуться ті, хто зберіг міцні сімейні зв’язки, житло та можливості працевлаштування в Україні. Водночас глибоко інтегровані сім’ї та молоді спеціалісти, як правило, залишаться за кордоном або перейдуть на «човникову» модель життя між країнами.

    Головний стратегічний ризик — втрата значної частини людського капіталу, особливо покоління 2025 року. Це поглибить кадровий дефіцит у ключових галузях, посилить демографічний спад та соціальну фрагментацію суспільства. Крім того, Україна може втратити цінні європейські компетенції та досвід, які могли б суттєво прискорити післявоєнне відновлення.

    У разі реалізації продуманої стратегії повернення 1,5-2 млн осіб, навпаки, стане потужним каталізатором відродження країни. Притік кваліфікованих кадрів, підприємців та нових знань здатен дати значний імпульс економічному та соціальному розвитку.

    Для цього Україні необхідна офіційна національна стратегія повернення та реінтеграції, яка об’єднає розрізнені зусилля в єдину систему. Стратегія має передбачати комплексний пакет заходів підтримки сімей, включаючи фінансову допомогу, пріоритетне житло та працевлаштування, медичний супровід, а також чітку координацію з ЄС щодо завершення тимчасового захисту після березня 2027 року. Особливу увагу потрібно приділити прискореному відновленню житла та критичної інфраструктури в регіонах повернення, створенню масштабної системи психологічної допомоги, сімейної терапії та підтримки освіти дітей. Ключовими елементами мають стати регулярна прозора комунікація з громадянами та постійний координаційний орган, відповідальний за реалізацію та моніторинг стратегії.

    Масового автоматичного повернення не відбудеться. Лише поєднання реальної безпеки, видимого прогресу у відновленні, економічних можливостей та якісної соціально-психологічної реінтеграції здатне принципово змінити ситуацію. До березня 2027 року в України залишається обмежене вікно можливостей. Чим оперативніше та переконливіше буде запропонована стратегія, тим більше людей зроблять вибір на користь повернення. Зволікання загрожує необоротною втратою людського капіталу та суттєвим уповільненням відновлення країни на десятиліття. Успішна реалізація, навпаки, дозволить трансформувати одну з найбільших міграційних хвиль сучасності у стратегічний ресурс національного відродження.

     

  • Досвід виживання в окупації та життя після звільнення

    Досвід виживання в окупації та життя після звільнення

    Окупація — це не лише фізичне насильство, руйнування та втрата майна. Для мільйонів українців, які пережили російську окупацію після 24 лютого 2022 року (а для деяких — з 2014-го), це глибока психологічна травма, яка продовжується й після деокупації. Виживші стикаються з посттравматичним стресовим розладом (ПТСР), почуттям провини, соціальною стигмою та тиском суспільства, яке іноді звинувачує їх у «недостатньому опорі» чи колабораціонізмі. Відновлення — це довгий, багаторічний процес, що потребує системної підтримки держави, психологів і спільнот.

    Масові психічні розлади

    Війна в Україні призвела до масових психічних розладів. За даними ВООЗ та українських досліджень, близько 9,6 млн людей в Україні живуть з ризиком або вже мають психічні розлади, пов’язані з війною. Згідно з останньою оцінкою ВООЗ (2024–2025), 46% населення відзначають проблеми з психічним здоров’ям, 41% — психічні розлади, а 68% повідомляють про погіршення здоров’я порівняно з довоєнним періодом. Серед жителів окупованих територій, таких як Маріуполь, ознаки ПТСР спостерігаються у значної частки опитаних (в окремих дослідженнях — до 50% і вище).
    У 32% внутрішньо переміщених осіб (ВПО) — ПТСР, у 22% — депресія (дані більш ранніх досліджень, актуалізовані війною). Серед військових і ветеранів високий відсоток відзначає проблеми з ментальним здоров’ям (включаючи ПТСР у значної частки, з коморбідністю з депресією). Психологічні проблеми посилюються серед жінок, літніх людей, дітей і тих, хто пережив тортури чи сексуальне насильство. За даними ООН, 95–97% військовополонених і значна частка цивільних заручників зазнали тортур або жорстокого поводження.

    Соціальний тиск і стигма

    Соціальний тиск і стигма проявляються не менш гостро. Виживші часто стикаються не лише з внутрішніми травмами, а й із зовнішнім тиском: звинуваченнями в колабораціонізмі. У звільнених містах виникають підозри в недостатньому опорі чи зраді. Це призводить до соціальної ізоляції, проблем із роботою і навіть погроз. Стигма особливо сильна щодо жертв сексуального насильства — страх осуду заважає звертатися по допомогу.
    Стигма психічних розладів: в українському суспільстві (як і в багатьох пострадянських) звернення до психолога часто сприймається як слабкість. Це особливо актуально для військових: «Справжні чоловіки повинні справлятися самі». У результаті багато хто не шукає допомоги, що погіршує симптоми.
    Провина вижившого: багато хто відчуває провину за те, що вижив, поки інші загинули або залишилися в окупації. Це посилює депресію та ізоляцію. Сімейні та громадські конфлікти: повернення в суспільство часто супроводжується напругою в сім’ях, труднощами з працевлаштуванням і адаптацією ветеранів/деокупованих жителів. Дослідження показують, що стигма напряму корелює з тяжчим перебігом ПТСР і меншою ймовірністю спонтанного одужання.

    Думки експертів і шляхи відновлення

    Психологи підкреслюють, що відновлення — це не «взяти себе в руки», а біологічний і психологічний процес інтеграції травми. Євгенія Ігрунова (психолог): «Після року в окупації реабілітація займає значний час. Але це не універсально. Важливо не знецінювати травму, як це сталося після Другої світової у СРСР». Вона відзначає необхідність державних програм.
    Катерина Гайдамачук (психолог, яка працює з ВООЗ): «Серйозні довгострокові наслідки будуть далеко не в усіх, хто пережив травму. Більшість українців має потенціал до відновлення, але потрібна підтримка». Вона підкреслює індивідуальність реакцій.
    Експерти з проєктів на кшталт «Психологи на війні» (понад 30 спеціалістів) відзначають, що жителі деокупованих територій часто відчувають спустошення. Допомога включає роботу з ресурсами, повернення до «нормального» життя через рутину, творчість і підтримку спільноти. Загальні рекомендації: психотерапія (когнітивно-поведінкова, EMDR для ПТСР), медикаментозну підтримку за потреби та групи взаємодопомоги. Важливо боротися зі стигмою через освіту та приклади публічних діячів.
    Експерти попереджають: без системної допомоги (реабілітаційних центрів, навчання спеціалістів) проблема може перерости в довгострокову кризу для суспільства, що впливатиме на економіку, демографію та безпеку.
    Довгий шлях відновлення включає кілька ключових напрямів: професійну допомогу, де раннє втручання знижує ризики хронізації; соціальну підтримку через зниження стигми та інтеграцію ветеранів і деокупованих у громади; державні ініціативи, включно з Національним планом психічного здоров’я 2024–2026 та програмами МОЗ і ВООЗ; самодопомогу — сон, фізичну активність, рутину та відмову від самообвинувачень («ненависть до ворога нормальна, провина — ні»); а також розвиток спільнот — жіночі хаби, центри для ветеранів, волонтерські проєкти в містах на кшталт Чернігова чи Херсона.
    Відновлення займає роки, а іноді десятиліття. Повного «повернення до попереднього» не буває — формується нова ідентичність, що включає досвід травми. Життя після окупації — це боротьба не лише зі спогадами, а й із суспільством, яке саме травмоване. Соціальний тиск погіршує ізоляцію, але колективна емпатія та професійна допомога можуть прискорити одужання. Україна вже створює моделі підтримки, але масштабу поки недостатньо. Інвестиції в ментальне здоров’я — це інвестиції в майбутнє країни. Кожен виживший заслуговує не підозр, а поваги та ресурсів для повернення до повноцінного життя.

    Окупація 2014 року та повторна травма

    Травма окупації для багатьох українців не почалася у 2022 році. З 2014 року, після анексії Криму та початку збройного конфлікту на Донбасі, частина територій Донецької та Луганської областей перебувала під російською окупацією. Люди там прожили вісім років в умовах постійного стресу, ізоляції, пропаганди та обмеження прав. Багато хто втратив роботу, звичний уклад життя, зв’язок з рідними та можливість вільно пересуватися.
    Особливо важко тим, хто пережив окупацію двічі. Жителі окремих районів Донбасу, які в 2014–2022 роках перебували під контролем окупантів, а потім зіткнулися з повномасштабним вторгненням, отримали «подвійну дозу» травми. Для них 2022 рік став не початком, а продовженням і посиленням попередніх переживань: повторні фільтрації, евакуації, руйнування, втрата близьких та посилення почуття безвиході. Такі люди часто мають глибші та хронічніші форми ПТСР, накопичену втому та складну адаптацію навіть після деокупації.

    Перспективи відновлення та ключові напрями підтримки

    Життя після окупації — це складний, багаторічний шлях, на якому переплітаються особиста травма, соціальний тиск і необхідність будувати нову реальність. Без системного підходу проблема ризикує перерости в масштабну кризу, що впливатиме на демографію, економіку та згуртованість суспільства. Ключові шляхи вирішення включають розширення Національного плану психічного здоров’я, створення спеціалізованих реабілітаційних центрів у деокупованих регіонах, навчання тисяч спеціалістів, спрощення доступу до допомоги та інтеграцію програм для подвійної травми (2014 + 2022). Важливі широка інформаційна кампанія зі зниження стигми, історії публічних діячів, шкільні та університетські програми, розвиток ветеранських центрів, жіночих хабів, груп взаємодопомоги та волонтерських ініціатив на місцях. На індивідуальному рівні допомагають раннє звернення по допомогу, техніки саморегуляції, робота з провиною вижившого через терапію та відмова від самообвинувачень. Необхідні чесний громадський діалог замість спрощених ярликів, справедливі та прозорі фільтраційні процедури, програми працевлаштування та соціальної адаптації для деокупованих жителів і ветеранів.
    Україна вже має досвід і людей з величезним потенціалом стійкості. Головне — не залишати виживших наодинці з травмою. Кожен, хто пройшов окупацію, заслуговує не підозр, а поваги, розуміння та реальної допомоги. Інвестиції в ментальне здоров’я сьогодні — це запорука сильного та здорового суспільства завтра.

     

  • Випробування єдності: як війна змінила українське суспільство і чи можливо знову об’єднатися

    Випробування єдності: як війна змінила українське суспільство і чи можливо знову об’єднатися

    Повномасштабне вторгнення в лютому 2022 року спричинило в Україні справжній вибух національної єдності. Мільйони людей стали плечем до плеча: масове волонтерство, допомога армії, готовність до будь-яких позбавлень і взаємна підтримка стали нормою життя. У перші місяці війни суспільство демонструвало найвищий рівень згуртованості, який експерти порівнювали з національним пробудженням.

    Проте в міру затягування конфлікту, зростання втрат, економічної кризи та постійного психологічного тиску ситуація радикально змінилася. Накопичені десятиліттями внутрішні суперечності вийшли на поверхню, а втома й нерівномірний досвід війни почали роз’їдати колишню згуртованість. Соціологи Київського міжнародного інституту соціології (КМІС), Центру Разумкова та інших установ зазначають: суспільство зберігає значну стійкість, але ознаки втоми, зниження довіри до окремих інститутів і напруги між групами населення зростають.

    Соціальні відмінності та їхній вплив на суспільство

    Війна розділила українців за різними «шарами» переживань, що стало головною причиною взаємного непорозуміння. Військовослужбовці, їхні родини та мешканці прифронтових регіонів щодня живуть під обстрілами, у постійній небезпеці та з відчуттям, що кожен день — це боротьба за виживання. У відносно спокійних тилових районах люди частіше стикаються з економічними труднощами, невизначеністю та опосередкованими наслідками. Це породжує відчуття несправедливості: військові іноді відчувають, що частина суспільства продовжує жити в більш звичному ритмі, а цивільні — накопичену втому від стресу.

    За даними КМІС на початок 2026 року, лише близько 20% очікують швидкого завершення війни, але 65% заявляють про готовність терпіти стільки, скільки потрібно. Соціолог Антон Грушецький підкреслює, що багато хто морально й фізично виснажений після чотирьох років у режимі виживання. Водночас 61% українців вважають, що суспільство долає суперечності й рухається до єдності (зростання з 53% у грудні 2024 року), хоча 33% бачать заглиблення розломів.

    Особливо вразливим шаром стали внутрішньо переміщені особи (ВПО). Станом на кінець 2025 — початок 2026 року за даними МВФ та МОМ офіційно зареєстровано й оцінено близько 3,7–4,6 мільйона людей (з урахуванням незареєстрованих — значно більше). Багато хто втратив житло, роботу й звичне життя, залежить від державної допомоги, яку отримує лише близько чверті нужденних, і стикається з серйозними бар’єрами в працевлаштуванні та інтеграції в нові громади. Близько 69% ВПО відзначають негативний вплив війни на психічне здоров’я. Мешканці приймаючих регіонів іноді сприймають переселенців як додаткове навантаження на ресурси, а самі ВПО відчувають відчуження та стигму.

    Це класичний приклад взаємного нерозуміння: різні «реальності війни» призводять до претензій («чому ви не на фронті» чи «чому ви не допомагаєте більше»), навіть за збереження спільного патріотизму. Різні шари — фронтовики, ВПО, тилові жителі, ветерани, родини військових — живуть у паралельних світах із різними щоденними ризиками, втратами та очікуваннями.

    Соціально-економічні фактори та зовнішній вплив агресора

    Посилення соціальної нерівності та бідності лише поглиблює розломи. За оцінками Світового банку, рівень бідності у 2025 році становив близько 36,9%, а коефіцієнт Джині (показник нерівності) зріс з 0,41 у 2023 році до 0,50 у 2025-му — це помітне розшарування. На цьому тлі демонстративне багатство окремих представників еліт сприймається як ляпас. Корупційні скандали особливо болісно б’ють по відчуттю справедливості: люди готові терпіти позбавлення, але не цинізм тих, хто живе за іншими правилами.

    Хронічний стрес став справжнім «тихим руйнівником» згуртованості. У 2024–2025 роках 87% українців стикалися зі стресовими ситуаціями (лише 10% — ні з однією). Високий рівень втоми проявляється в дратівливості, пошуку винних усередині країни та зниженні емоційної стійкості. Негативні емоції переважають, проте водночас зміцніла горизонтальна солідарність — «любов до своїх». Перехід від початкового шоку до «рутинізації війни» має високу ціну, як зазначають дослідження Разумкова та КМІС.

    Агресор майстерно використовує ці тріщини в межах своєї гібридної стратегії. Він веде не лише військові дії, а й потужну інформаційно-психологічну кампанію, акцентуючи увагу на мобілізації, корупції, нерівності, втомі, регіональних відмінностях і «зраді тилу». Через соціальні мережі, дезінформацію, ботів і провокації пропаганда розпалює взаємні звинувачення, посилюючи відчуття, що «свої гірші за ворога». Аналітики відзначають класичний принцип «розділяй і володарюй» у цифрову епоху: ефективність висока саме тому, що спирається на реальні проблеми. Мета — підірвати мораль, знизити підтримку опору та міжнародну допомогу. Це когнітивна війна, де внутрішні розломи стають зброєю, часом ефективнішою, ніж прямі удари.

    Багато суперечностей мають довоєнне коріння, але війна зробила їх критично небезпечними. Реінтеграція ветеранів (уже понад 1,2 мільйона осіб, а в перспективі — до 5–6 мільйонів разом із сім’ями) — наступна велика перевірка. Проблеми з посттравматичним стресовим розладом, здоров’ям, працевлаштуванням (58% працюючих ветеранів, але 42% активно шукають роботу — у два рази більше, ніж серед неветеранів; багато хто стикається з бар’єрами) та відчуттям відчуження можуть створити нову лінію розлому між «теми, хто воював», і рештою суспільства. Дослідження показують, що 73% ветеранів потребують психологічної підтримки, а 30% не можуть знайти стабільну роботу.

    Уроки інших країн

    Подібні виклики добре відомі з досвіду інших держав. Після війни у В’єтнамі багато американських ветеранів зіткнулися з серйозними труднощами реінтеграції: за даними довгострокових досліджень, довічне поширення ПТСР серед чоловіків, які служили в театрі бойових дій, сягало близько 30%, а значна частина відчувала проблеми з соціальною адаптацією, сім’єю, працевлаштуванням і відчуттям відчуження від суспільства, яке не завжди розуміло їхній досвід. Це призвело до довгострокових наслідків для психічного здоров’я та соціальної згуртованості.

    Після Другої світової війни Франція та Німеччина, пройшовши через глибоку ворожнечу, змогли побудувати успішне примирення завдяки економічній інтеграції (початок з Європейського об’єднання вугілля та сталі 1951 року) та політичним крокам, таким як Єлисейський договір 1963 року. Це заклало основу європейського співробітництва й перетворило колишніх ворогів на ключових партнерів. У Північній Ірландії та Південній Африці механізми правди й примирення (Truth and Reconciliation Commission у ПАР) допомогли знизити напругу після тривалих конфліктів, хоча процес потребував часу, символічних жестів та економічних заходів. На Балканах після югославських війн примирення просувається повільно: зберігаються націоналістичні наративи, проблеми з правосуддям і довірою, що підкреслює, наскільки важливе своєчасне втручання держави та суспільства.

    Чи можливе нове об’єднання?

    Незважаючи на всі виклики, повна необоротність розладу — це не вирок. Дані соціології демонструють стійкість суспільства: довіра до Збройних Сил залишається високою (94% наприкінці 2025 року), більшість зберігає віру в спільну мету та готовність продовжувати опір. Експерти Центру Разумкова, КМІС та міжнародні аналітики сходяться на думці, що згуртуватися знову можливо — через системні зусилля: прозору боротьбу з корупцією, підтримку вразливих груп (включаючи ВПО), комплексну програму реінтеграції ветеранів, економічне відновлення та чесний діалог між різними шарами суспільства. Ключовими елементами стануть визнання різного досвіду війни при розумінні спільної відповідальності, посилення медіаграмотності для протидії пропаганді та створення відчуття справедливості.

    Історичний досвід підтверджує: суспільства, що пережили тяжкі випробування, часто виходять більш зрілими та згуртованими, якщо активно керують внутрішніми розломами. Початкове єднання 2022 року яскраво довело потенціал нації.

    Внутрішні напруження — це реальність затяжної війни. Однак здатність визнати проблеми, справедливо їх вирішувати та зберігати солідарність може стати не лише запорукою перемоги й успішного післявоєнного відновлення, а й фундаментом нової, більш стійкої України.

     

  • Співак Козловський зізнався, як ПТСР після фронту зламав йому життя

    Співак Козловський зізнався, як ПТСР після фронту зламав йому життя

    Український співак Віталій Козловський відверто розповів про те, як пережив посттравматичний стресовий розлад (ПТСР) після служби на фронті, і як спроба втекти від болю привела його до зловживання алкоголем. Про це він зізнався в ефірі телеканалу M1.

    “Коли я приїхав із Сумщини, у мене був страшний ПТСР. Я про це не розповідав. Вживати алкоголь — не допомагає, я пробував. Я вживав алкоголь, ходив опухлий, страшний урод“, — заявив артист.

    За його словами, алкоголем він намагався приглушити біль, але це лише погіршувало стан. “Емоційно мене це не витягало взагалі. Нуль”, — додав він.

    Зрештою Козловський вирішив змінити підхід — і знайшов вихід у спорті. Він найняв дієтолога, тренера і почав тренуватись двічі на день:

    “Я почав тренуватися, тому що тільки спортом почав заглушати в собі шум у голові, весь біль. І я зрозумів: коли я займаюся спортом, у мене шуму в голові немає“, — розповів він.

    Найболючішим досвідом для співака стали години обстрілів, які він пережив у бліндажі на фронті. Саме тоді, за його словами, він прощався з життям. Але повернувшись живим, він інакше почав дивитися на світ.

    “Я не можу тепер бути іншим, я можу тепер тільки кайфувати. Я ціную все те, що в мене зараз сьогодні є. І мені не потрібно щось комусь доводити кубиками преса або ще якою-небудь х**нею“, — сказав співак.

    Козловський служив у складі 22-ї окремої механізованої бригади. Його особиста історія — це не лише приклад мужності, а й приклад внутрішньої боротьби ветерана, який намагається повернути собі спокій і нормальне життя після фронту.

  • Проблеми у лікувальних закладах Міноборони: недоліки та виклики

    Проблеми у лікувальних закладах Міноборони: недоліки та виклики

    У Міністерстві оборони України визнались у наявності серйозних проблем у лікуванні бійців. На запитання щодо умов, у яких отримують медичну допомогу військовослужбовці з контузіями, директорка департаменту охорони здоров’я Міноборони, Оксана Сухорукова, відповіла, що лікарі виявляють велике самовіддання та жертовність, проте працюють у надзвичайно важких умовах.

    Загалом, за її словами, причина полягає в тому, що військова і цивільна медицина розвивалися паралельно, кожна по-своєму.

    Тому наразі спостерігається більшість проблем у навчанні та культурі, ставленні до пацієнта.

    Однак Сухорукова промовчала й інший не менш важливий факт, що після повернення з поля бою бійці потребуватимуть лікування ПТСР і протезування.

    Однак на це грошей у держави немає: замість того, щоб боротися з ПТСР, забезпечити військовослужбовців протезами та навчити компетентних лікарів, влада збільшує працівників ТЦК на вулицях і статистику щодо суїцидів.