Daypolitico

Позначка: радянські репресії

  • Рада офіційно визнала злочинами радянські репресії на Закарпатті у 1944–1946 роках

    Рада офіційно визнала злочинами радянські репресії на Закарпатті у 1944–1946 роках

    Верховна Рада 3 вересня ухвалила заяву про офіційне визнання та засудження злочинів, скоєних радянською військовою адміністрацією на Закарпатті у 1944–1946 роках. Йдеться про масові репресії, позасудові страти, депортації цивільного населення та переслідування людей за національною, релігійною і соціальною ознаками.

    За проєкт постанови №16005 у цілому проголосував 261 народний депутат, голосів проти та тих, хто утримався, не було. Ще 49 депутатів не голосували. Перед цим 260 парламентарів підтримали включення документа до порядку денного.

    У заяві Верховна Рада окремо наголошує на діях органів НКВС і СМЕРШ. Репресії, позасудові страти та депортації цивільного населення Закарпаття у цей період парламент визнав злочинами комуністичного тоталітарного режиму.

    Окремим блоком документ стосується переслідування угорського та німецького населення краю. Зокрема, йдеться про примусове вивезення людей на роботи, відоме під назвою «малєнькій робот». Це словосполучення походить від угорського сприйняття російського вислову «маленькая работа»: людей нерідко забирали нібито на нетривалі роботи, однак фактично вони потрапляли до радянської системи примусової праці та таборів.

    У післявоєнний період першими цілями радянських каральних органів на Закарпатті стали, зокрема, мешканці угорського та німецького походження. Згодом репресії торкнулися значно ширшого кола людей — представників релігійних громад, тих, хто виступав проти радянізації та колективізації, українського національного середовища, а також людей, яких радянська влада вважала політично нелояльними. Історики, які працюють з архівами колишніх радянських спецслужб, говорять про десятки тисяч постраждалих у післявоєнні роки.

    Окремо Український інститут національної пам’яті зазначає, що угорці Закарпаття після завершення Другої світової фактично зазнали колективного покарання за союз Угорщини з нацистською Німеччиною. Репресивні заходи щодо них не завершилися 1946 роком і в окремих формах тривали до 1950-х років. Формальним приводом радянська влада могла називати не національність людини, а її громадянство або зв’язок із державою, яку СРСР вважав ворожою.

    Історичний контекст цих подій пов’язаний із переходом Закарпаття під контроль Радянського Союзу наприкінці Другої світової війни. Радянські війська вийшли до Закарпаття восени 1944 року. За даними Українського інституту національної пам’яті, остаточно німецькі та союзні їм війська залишили територію сучасної Закарпатської області лише 25–26 листопада 1944-го. Улітку 1945 року Чехословаччина за міждержавним договором передала Закарпаття Радянському Союзу, після чого край увійшов до складу Української РСР.

    Однак ще до формального оформлення зміни державної належності на території краю вже діяла радянська військова адміністрація та силові органи. Саме період 1944–1946 років став предметом нинішньої заяви Верховної Ради.

    Проєкт постанови №16005 був зареєстрований у парламенті 1 вересня 2026 року. Уже наступного дня Комітет Верховної Ради з питань гуманітарної та інформаційної політики розглянув документ і підтримав його. Комітет називав постанову частиною роботи з відновлення історичної правди та надання оцінки злочинам минулого.

    До порядку денного Верховної Ради документ внесли для включення та ухвалення рішення. Доповідачем був голова парламенту Руслан Стефанчук, співдоповідачем — голова гуманітарного комітету Микита Потураєв.

    Ухвалена заява передбачає не лише політичне та історичне засудження репресій. Йдеться також про збереження пам’яті про їхніх жертв, подальші історичні дослідження, освітні заходи, встановлення пам’ятних знаків та відкриття архівних матеріалів.

    Доступ до архівів у цьому випадку має особливе значення. Значна частина інформації про репресії десятиліттями містилася в документах радянських спецслужб. Після відкриття в Україні архівів КДБ дослідники отримали можливість працювати з тисячами справ репресованих мешканців регіону. Наприклад, дослідники історії чехословаків у радянських таборах повідомляли про понад 1700 справ із архіву СБУ в Ужгороді, понад 400 документальних справ із Державного архіву Закарпатської області та тисячі матеріалів з інших українських архівів.

    Ці документи показують, що після встановлення радянського контролю репресивна політика не обмежувалася однією етнічною групою. Під переслідування потрапляли угорці, німці, чехи, словаки, українці та представники інших спільнот, а причинами могли стати походження, попереднє громадянство, політична позиція, релігійна діяльність або просто підозра в нелояльності до нового режиму.

    Частину затриманих мешканців Закарпаття відправляли далеко за межі України. Архівні дослідження засвідчують випадки направлення людей до таборів у Норильську, Магадані та інших регіонах СРСР. Для багатьох родин наслідками репресій стали роки примусової праці, втрата майна, роз’єднання сімей та смерть родичів у таборах.

    Важливим є й формулювання самої парламентської заяви. Верховна Рада не просто констатує факт репресій, а офіційно визначає їх як злочини комуністичного тоталітарного режиму. Це означає, що держава включає події на Закарпатті 1944–1946 років до ширшої політики засудження радянських репресій та відновлення пам’яті про їхніх жертв.

    При цьому ухвалена постанова є насамперед політико-правовою та меморіальною оцінкою історичних подій. В оприлюдненій інформації немає даних про автоматичне запровадження нових індивідуальних компенсацій або окремого механізму виплат нащадкам репресованих. Тому такі наслідки не варто приписувати постанові без ухвалення додаткових нормативних рішень.

    Рішення Верховної Ради також має міжнародний вимір, адже значна частина жертв була пов’язана з угорською, німецькою та чехословацькою спільнотами Закарпаття. Історія регіону у XX столітті кілька разів змінювалася разом із державними кордонами, тому документи про репресії зберігаються не лише в Україні, а й у Чехії, Словаччині, Угорщині та інших країнах.

    Водночас нинішнє рішення парламенту стосується саме відповідальності радянської військової адміністрації та комуністичного тоталітарного режиму. Воно не змінює історичної оцінки злочинів нацистської Німеччини та її союзників, які передували встановленню радянського контролю над Закарпаттям. Зокрема, під час Голокосту у 1944 році єврейське населення Закарпаття масово депортували до Аушвіца, де більшість вивезених була вбита.

    Таким чином, постановою №16005 Україна на державному рівні зафіксувала окрему сторінку післявоєнної історії Закарпаття: масові репресії, депортації та позасудове насильство радянської адміністрації у 1944–1946 роках відтепер офіційно засуджені Верховною Радою як злочини комуністичного тоталітарного режиму.

    Після десятиліть, протягом яких значна частина цієї історії залишалася замовчуваною або подавалася виключно через радянську версію подій, парламентське рішення має закріпити іншу державну політику — з відкриттям архівів, дослідженням конкретних історій жертв і збереженням пам’яті про людей, які постраждали від репресивної системи.

  • Тіна Кароль разом із Держархівом повертає забуті голоси України

    Тіна Кароль разом із Держархівом повертає забуті голоси України

    Тіна Кароль розпочала співпрацю з Державною архівною службою України у межах культурно-історичного проєкту «Дім звукозапису», присвяченого українським митцям, які зазнали репресій та цензури за радянських часів. Ініціатива має на меті повернення в український культурний простір забутих пісень, імен та архівних матеріалів, пов’язаних із творчістю репресованих артистів.

    Про початок співпраці повідомив голова Державної архівної служби України Анатолій Хромов. За його словами, команда Тіни Кароль працює над масштабним проєктом, який поєднує музику, історію та архівну спадщину.

    Анатолій Хромов і Тіна Кароль. Фото: Facebook Анатолія Хромова

    «Ми допомагаємо знаходити архівні документи, що показують, у яких несприятливих умовах з боку Кремля творили українські артисти свої шедеври. Повернення цих забутих творів — це також питання повернення справедливості та поширення правди», — заявив Хромов у коментарі «Інтерфакс-Україна».

    У межах співпраці архівісти допомагають шукати документи, які висвітлюють переслідування українських співаків, композиторів, поетів та інших діячів культури в радянський період. Йдеться не лише про офіційні матеріали, а й про особисті справи, заборони, цензурні рішення та документи спецслужб.

    Проєкт отримав символічну назву «Дім звукозапису». Його головна ідея — популяризація української музичної спадщини та переосмислення творчості митців, яких десятиліттями намагалася знищити або замовчати радянська система.

    У Держархіві наголошують, що така ініціатива є частиною ширшої стратегії зі збереження національної пам’яті та документальної спадщини України.

    «Для Державної архівної служби це важливо в межах реалізації стратегії захисту національної документальної спадщини як запоруки збереження національної ідентичності та державності», — підкреслив Хромов.

    За його словами, архівна служба останніми роками активно працює над популяризацією історичних документів та відкриттям архівів для суспільства. Особливо це стосується матеріалів, пов’язаних із репресіями проти української культури у ХХ столітті.

    Тема репресованих митців залишається надзвичайно болючою для України. У радянські часи сотні українських письменників, композиторів, акторів і співаків були знищені, ув’язнені або змушені замовкнути через політику русифікації та боротьбу з українською ідентичністю. Багато творів роками залишалися недоступними або були фактично викреслені з культурного простору.

    На тлі повномасштабної війни Росії проти України інтерес до відновлення української культурної пам’яті лише посилився. Дедалі більше митців, істориків та культурних інституцій працюють над поверненням імен та творів, які десятиліттями замовчувалися.

    Для Тіни Кароль це не перший культурний чи історичний проєкт. Артистка неодноразово брала участь у благодійних, патріотичних та просвітницьких ініціативах, а після початку повномасштабного вторгнення активно підтримує українську культуру та міжнародні кампанії на підтримку України.

    У соцмережах співпраця співачки з Держархівом уже викликала позитивну реакцію. Користувачі пишуть, що подібні проєкти допомагають не лише популяризувати українську музику, а й нагадують про масштабні злочини радянського режиму проти української культури.

    Очікується, що у межах «Дому звукозапису» можуть бути представлені архівні записи, відновлені композиції, документальні матеріали та нові музичні інтерпретації творів репресованих українських митців.

  • НБУ випустив монети на честь «Розстріляного відродження»

    НБУ випустив монети на честь «Розстріляного відродження»

    Національний банк України ввів в обіг дві нові пам’ятні монети, присвячені представникам «Розстріляного відродження» — покоління українських митців і інтелектуалів 1920–1930-х років, яке стало одним із найяскравіших культурних явищ свого часу та водночас символом масштабних репресій радянського тоталітарного режиму. Нові монети продовжують тематичну серію, що покликана зберігати пам’ять про діячів української культури, чия творчість була насильно перервана, але залишила глибокий слід в історії мистецтва, літератури та національної ідентичності.

    Про це повідомили в Національному банку України.

    До обігу офіційно введено дві пам’ятні монети: «Розстріляне відродження. Іван Падалка» та «Розстріляне відродження. Майк Йогансен». Обидві присвячені знаковим постатям українського культурного авангарду першої третини ХХ століття, які зробили вагомий внесок у розвиток національного мистецтва, літератури, мовознавства та інтелектуального життя.

    У НБУ наголошують, що цей випуск є частиною послідовної політики вшанування «Розстріляного відродження» як феномену, який поєднав надзвичайний творчий підйом із трагічним зламом епохи. У 1920-х роках українська культура переживала період активного розвитку, модернізації та експериментів, однак уже на початку 1930-х років значна частина цієї інтелектуальної еліти була репресована, арештована або знищена.

    Іван Падалка був художником-монументалістом, графіком і педагогом, представником школи монументального мистецтва, пов’язаного з іменем Михайла Бойчука. Його творчість стала важливою складовою формування українського візуального мистецтва модерного періоду. Падалка працював у напрямі оновлення художньої мови, поєднуючи національні традиції з новими європейськими мистецькими течіями, а також займався викладацькою діяльністю, формуючи нове покоління українських митців.

    Майк Йогансен — одна з найяскравіших постатей українського літературного авангарду. Він був поетом, прозаїком, перекладачем, лінгвістом, сценаристом і літературним критиком. Його творчість вирізнялася сміливими експериментами з формою, мовою та жанрами, а також прагненням оновити українську літературу, зробити її більш динамічною та європейською. Йогансен належав до кола митців, які активно формували інтелектуальний клімат свого часу, однак згодом стали жертвами політичних репресій.

    Особливим елементом нових пам’ятних монет є їхній художній задум. Вони мають спільний символічний аверс із написом «СЛОВО» — відсиланням до легендарного харківського будинку письменників, який став одним із головних центрів українського культурного життя 1920–1930-х років. Саме в цьому будинку жили та працювали представники творчої еліти, формувалися літературні течії, обговорювалися нові мистецькі ідеї та напрями розвитку культури.

    Водночас будинок «Слово» сьогодні сприймається і як символ трагічної долі покоління, значна частина якого зазнала репресій. Саме ця подвійність — творчий злет і подальше знищення — стала ключовою ідеєю художнього оформлення монет.

    У дизайні використано низку символічних деталей. Зокрема, у структурі літер простежується образ паростків озимої пшениці, що символізують молоде покоління митців, їхній потенціал та незавершені творчі шляхи. Водночас стилізована «прострелена» літера «О» підкреслює трагізм епохи та втрату цілого культурного пласта, який міг би визначити розвиток українського мистецтва на десятиліття вперед.

    Монети виготовлені з нейзильберу, мають номінал 5 гривень і доповнені кольоровим друком, що дозволяє детальніше передати художні елементи дизайну. Тираж кожної монети становить до 75 тисяч штук у сувенірному пакованні.

    У Національному банку України підкреслили, що подібні випуски мають не лише нумізматичну цінність, а й виконують важливу культурну та просвітницьку функцію. Вони спрямовані на збереження історичної пам’яті, популяризацію української культурної спадщини та нагадування про долі митців, які стали частиною національної історії попри спроби їхнього знищення.

  • Загадкова смерть автора “Червоної рути”: як виглядає могила Володимира Івасюка у Львові

    Загадкова смерть автора “Червоної рути”: як виглядає могила Володимира Івасюка у Львові

    Володимир Івасюк — один із найвідоміших українських композиторів ХХ століття, автор легендарних пісень «Червона рута» та «Водограй», чия творчість стала символом української естради й культурного спротиву радянській системі. 24 квітня 1979 року він вийшов із дому у Львові й зник безвісти, а майже через місяць його тіло знайшли у Брюховицькому лісі під Львовом. Радянське слідство наполягало на версії самогубства, однак рідні, друзі та багато дослідників від самого початку не вірили в таке пояснення. У 2019 році судова експертиза, проведена після відновлення розслідування, встановила, що Івасюк фізично не міг самостійно вчинити самогубство за тих обставин, які описувалися у справі.

    Володимир Івасюк народився 4 березня 1949 року в Кіцмані Чернівецької області в родині педагогів. Його батько Михайло Івасюк був письменником і науковцем, мати Софія — вчителькою. З дитинства майбутній композитор виявляв неабиякі музичні здібності: грав на скрипці, фортепіано, віолончелі та гітарі. Уже в юності він почав писати пісні, а згодом створив понад сотню вокальних творів і десятки інструментальних композицій. У біографічних довідках Івасюка називають композитором, поетом, мультиінструменталістом і одним із засновників української естрадної музики.

    Справжній всенародний успіх прийшов до нього у 1970 році, коли прозвучали «Червона рута» та «Водограй». Ці пісні швидко стали популярними не лише в Україні, а й далеко за її межами. «Червона рута» згодом перетворилася на культурний код кількох поколінь українців, а ім’я Івасюка стало нерозривно пов’язаним із відродженням української пісні в радянський період. Його творчість вирізнялася тим, що поєднувала сучасне естрадне звучання з українською мелодикою, фольклорними мотивами та поетичною глибиною. Саме це зробило його музику близькою для мільйонів людей.

    Попри успіх, життя Івасюка обірвалося надто рано — у 30 років. У квітні 1979 року він повернувся до Львова після участі в роботі журі республіканського конкурсу артистів естради в Хмельницькому. Вранці 24 квітня композитор вийшов із дому і більше не повернувся. Його шукали кілька тижнів, а 18 травня тіло знайшли у Брюховицькому лісі. Офіційна радянська версія наполягала на самогубстві, зокрема посилаючись на те, що митець раніше проходив лікування у психіатричній лікарні. Однак близькі композитора відкидали цю версію, вказуючи на обставини, які не вкладалися в офіційну картину подій.

    Уже в незалежній Україні справа Івасюка неодноразово поверталася в публічний простір. Найвагомішим став висновок Київського науково-дослідного інституту судових експертиз 2019 року. Після слідчого експерименту експерти дійшли висновку, що композитор не міг самостійно залізти на дерево, зав’язати вузол і здійснити дії, які радянське слідство описувало як самогубство. За словами фахівців, навіть фізично сильна людина не змогла б виконати це без сторонньої допомоги в тих умовах.

    Похорон Володимира Івасюка відбувся 22 травня 1979 року у Львові та перетворився на масову акцію пам’яті й протесту. Попри тиск радянської влади, тисячі людей прийшли провести композитора в останню путь. Після похорону багато учасників зазнавали переслідувань: когось звільняли з роботи, студентів могли відраховувати, а біля могили, за свідченнями очевидців, тривалий час чергували співробітники КДБ. Місцем поховання композитора став Личаківський цвинтар у Львові — один із найвідоміших українських некрополів, де спочивають видатні діячі культури, науки, політики та визвольного руху.

    Сьогодні могила Володимира Івасюка на Личаківському цвинтарі є одним із важливих місць пам’яті української культури. На ній встановлено пам’ятник із бронзовою постаттю молодого композитора біля рояля. Однак цей монумент з’явився не одразу: за радянських часів влада довго не дозволяла встановити повноцінний пам’ятник. Раніше на могилі стояв дерев’яний хрест, який, за свідченнями, неодноразово нищили вандали. Лише через роки після смерті митця на місці поховання з’явився нинішній меморіал, який став символом не лише пам’яті про Івасюка, а й незнищенності української культури. Опис пам’ятника на Личаківському цвинтарі також міститься у відкритих довідкових джерелах і фотоматеріалах.

    Пам’ять про Володимира Івасюка живе не лише у Львові чи Чернівцях, а й у всій Україні. Його пісні досі виконують артисти різних поколінь, а «Червона рута» залишається однією з найвпізнаваніших українських композицій у світі. У 2009 році Івасюку посмертно присвоїли звання Героя України, що стало офіційним визнанням його внеску в національну культуру. Та попри державні нагороди й численні вшанування, головна таємниця його життя — обставини смерті — досі остаточно не розкрита.

    Історія Івасюка залишається болючою не лише через ранню смерть талановитого митця, а й через те, що вона стала символом тиску радянської системи на українську культуру. Його творчість була надто українською, надто популярною і надто живою, щоб не викликати тривоги у влади, яка прагнула контролювати будь-який прояв національної самобутності. Саме тому могила Володимира Івасюка сьогодні — це не просто місце поховання композитора. Це місце пам’яті про людину, яка змінила українську музику, і про покоління митців, які творили українське навіть тоді, коли це було небезпечно.