Американський невролог Байбінг Чен проаналізував дані літніх людей з ідеальною пам’яттю і виявив, що їхній секрет — активні соціальні зв’язки. У відеоролику на TikTok доктор розповів, що фізичні вправи та правильне харчування важливі, але справжній «тренажер» для мозку — це спілкування.
За словами Чена, літні люди, які підтримують міцні соціальні стосунки, мають більш розвинену передню поясну кору мозку, відповідальну за емоції, увагу та соціальну взаємодію. Спілкування активує мережі мозку, що відповідають за пам’ять, увагу та емпатію, а також знижує рівень стресового гормону кортизолу і підвищує рівень окситоцину та дофаміну, що допомагає зберегти фізичну структуру мозку.
Доктор Чен радить не обмежуватися щоденними кросвордами чи судоку. Набагато ефективніше телефонувати друзям, зустрічатися з близькими, сміятися та залишатися соціально активними.
Ці спостереження підтверджує і «Товариство Альцгеймера», зазначаючи, що самотність може підвищувати ризик розвитку деменції на 60%. Хоча точні механізми досі вивчаються, активне спілкування залишається одним із найнадійніших способів підтримки когнітивного здоров’я.
Родинні стосунки бувають різними: одні теплі й підтримуючі, інші — такі, що після кожного спілкування хочеться вимкнути телефон. Проте не всі прагнуть повного розриву. Багато людей шукають спосіб залишатися на зв’язку, зберігаючи власний внутрішній спокій.
Сімейна та шлюбна терапевтка Сара Епштейн радить кілька стратегій, які допомагають підтримувати контакт із складними родичами без шкоди для себе.
Дбайте про приватність
Деякі родичі недбало ставляться до особистої інформації, розповідають її іншим або дають непрохані поради. Важливо визначити, які теми можуть стати небезпечними, і свідомо не ділитися ними. Тримайтеся нейтральних, безпечних тем, щоб зменшити внутрішню напругу.
Підбирайте теми під формат стосунків
Якщо людина не готова до складних розмов, не варто наполягати. Легке, нейтральне спілкування — це не зниження рівня стосунків, а реалістичне прийняття їхньої природи. Це допомагає зберегти контакт без конфліктів.
Встановіть чіткі правила зустрічей
Якщо певні моменти роблять зустрічі важкими, варто визначити правила. Наприклад, зустрічі лише в тверезому форматі, або в публічних місцях для контролю напруження та безпеки. Чіткі правила створюють передбачуваність і відчуття безпеки.
Обережно скорочуйте контакт
Не обов’язково різко обривати спілкування. Можна зменшити час розмов, робити їх коротшими та обирати приємні, нейтральні теми. Такі невеликі зміни допомагають зменшити стрес і зберегти контакт.
Створюйте емоційну дистанцію
Емоційна дистанція не означає байдужість. Це вміння брати участь у розмові, не вбираючи критику чи негатив. Психологічний буфер робить спілкування спокійнішим і передбачуваним.
Шукайте здоровий баланс
Ідеального способу взаємодії не існує. Делікатні зміни у спілкуванні здатні пом’якшити шкідливу динаміку та зберегти мінімум корисних стосунків, що важливий для вашого емоційного комфорту.
Часте й активне спілкування здатне не лише покращити настрій, а й реально подовжити життя. Такими є результати масштабного дослідження, проведеного фахівцями Гарвардської медичної школи.
Психіатр і психоаналітик Роберт Волдінгер, який досліджував вплив соціальних зв’язків на самопочуття, зазначає: головний компонент здоров’я і щастя — це якісні стосунки з іншими людьми.
За його словами, постійне відчуття самотності та соціальної ізоляції може бути настільки ж шкідливим для організму, як ожиріння чи звичка викурювати пів пачки цигарок щодня. Ба більше, навички спілкування мають властивість “атрофуватися”, якщо їх не використовувати.
Дослідники не дають чітких інструкцій, але наполягають: річ не в кількості друзів, а в глибині взаємодії. Навіть короткі щоденні розмови з кількома близькими людьми вже мають потужний терапевтичний ефект.
А ось ізоляції варто уникати. Вчені підкреслюють: активне соціальне життя — навіть у вигляді спілкування з продавцями, колегами чи сусідами — помітно покращує психічний стан і допомагає легше переносити стрес.
Аналітичний центр Gremi Personal провів масштабне дослідження серед українців, які мешкають у Польщі. Опитування охопило 1560 респондентів у великих містах країни та висвітлило рівень інтеграції, досвід дискримінації й погляди на подальше життя.
Згідно з результатами, лише 11% опитаних відчувають себе повністю інтегрованими у польське суспільство. Водночас переважна більшість — 80% — мають стабільну роботу і бачать перспективу тривалого перебування в країні.
Головною перепоною до інтеграції українці називають не мовний бар’єр, а відчуття неприйняття з боку частини польського суспільства. Половина опитаних визнали, що майже не мають соціальних контактів із поляками поза роботою. А 69% зізналися, що зазнавали неповаги або приниження.
Оцінка медіа також відображає певну напруженість: лише 18% респондентів вважають, що польські ЗМІ висвітлюють українців у позитивному світлі. Ще 32% називають медіапокриття нейтральним, а 26% – вважають його стереотипним.
Коли мова заходить про майбутнє, погляди українців розділилися. Понад 45% не мають визначеного плану щодо подальшого місця проживання. 17,9% заявили, що повернуться в Україну після завершення війни, 10,4% вказали, що перебувають у Польщі тимчасово. Лише 13,2% планують залишитися назавжди, навіть у разі настання миру.
«Українці не чекають привілеїв чи громадянства, аби називати Польщу своєю країною. Їм потрібне прийняття, стабільність і можливість бути частиною суспільства — не тільки як працівники, а й як сусіди, батьки, клієнти», — наголосив Даміан Гузман, заступник генерального директора Gremi Personal.
У Gremi Personal застерігають, що поширені стереотипи щодо мігрантів, які «відбирають робочі місця» або зловживають системою, можуть призвести до масового відтоку українських працівників. Це, у свою чергу, може викликати дефіцит кадрів, зниження конкурентоспроможності економіки та зростання вартості послуг.
Українська хореографиня та зірка шоу «Танці з зірками» Олена Шоптенко розповіла про стосунки з колишнім чоловіком Дмитром Дікусаром, який із перших днів повномасштабного вторгнення пішов захищати Україну в лавах ЗСУ.
У коментарі для «Люкс ФМ» Шоптенко зазначила, що попри розлучення вони з Дікусаром зберегли повагу одне до одного та підтримують зв’язок, хоча й не надто тісний. За словами хореографині, вони обов’язково вітають одне одного з днем народження та періодично спілкуються, коли є можливість.
«Ми досить рідко, але спілкуємося. Ми обов’язково вітаємо одне одного з днем народження. Звісно, що з певних причин я не можу цікавитися активно його життям, але я його дуже підтримую і дуже поважаю», — поділилася танцівниця.
Дмитро Дікусар після початку повномасштабної війни вступив до лав Збройних сил України і з того часу продовжує службу. Він рідко виходить на зв’язок, що зрозуміло з огляду на обставини, проте його колишня дружина не приховує захоплення мужністю та рішучістю ексчоловіка.
Нагадаємо, раніше Олена Шоптенко поділилася історією власного відновлення після серйозних травм, які отримала під час танцювальної кар’єри. Вона розповіла, як важко повертатися у форму та як важливо не втрачати внутрішню рівновагу навіть у складні періоди життя.
Сонце, море, оливкові гаї й архітектурна краса — не завжди ліки від самотності. Нове дослідження Університету Еморі, опубліковане The New York Post, показує парадокс: найбільше самотніх людей живе не в дощових мегаполісах, а в туристичних раях — Греції та на Кіпрі.
Дослідники опитали 64 тисячі людей із 29 країн світу й створили рейтинг найбільш самотніх націй. У топ-10 увійшли також Словаччина, Італія, США, Ізраїль, Чехія, Румунія, Болгарія та Латвія. Зокрема в США показники самотності серед людей середнього віку виявилися навіть вищими, ніж у пенсіонерів.
“Є поширена думка, що самотність — це проблема старості. Але насправді, у США самотнішими почуваються ті, кому за 40, ніж ті, кому за 70”, — каже професорка Робін Річардсон.
Причини — знайомі: відсутність стабільної роботи, проблеми з ментальним здоров’ям, фізичні недуги та соціальна ізоляція. Але дослідники попереджають: це глобальна тенденція, яка охоплює всі вікові категорії.
Професор Естабан Кальво додає:
“Люди середнього віку часто затиснуті між обов’язками — роботою, доглядом за літніми батьками, вихованням дітей — і страждають від хронічної відсутності підтримки”.
До цього додається й новий соціальний феномен — “синдром втраченої вигоди для дівчат”. Це поняття описує почуття жінок, які переживають, що не мають близької жіночої компанії, як у серіалі “Секс і місто”. У соціальних мережах цей страх набирає популярності серед жінок 30+, які зізнаються, що відчувають ізоляцію навіть у цифрову добу.
27-річна Еліза Беккер ділиться:
“Я звикла робити багато речей наодинці. Але є моменти, коли дуже бракує тієї самої ‘дівчачої’ групи, яка розуміє тебе з півслова”.
Звісно, технології дарують нові форми спілкування, але вони не завжди замінюють справжню близькість. Висновок дослідження однозначний: самотність — не вік і не географія. Це світова епідемія, яка вимагає уваги, турботи й переосмислення сучасних соціальних зв’язків.
Довголіття та здоров’я – дві мрії, які йдуть поруч для багатьох людей. Що ж робити, щоб прожити довше, залишаючись активним і щасливим? Відповідь на це запитання дали експерти з довголіття: доктор Френк Ліпман, доктор Андреа Майєр, Валтер Лонго та дослідник Ден Бюттнер.
Більшість експертів одностайні: режим харчування має велике значення. Одним із найефективніших підходів вони вважають періодичне голодування, яке полягає у вживанні їжі протягом восьмигодинного вікна та голодуванні в інші 12–16 годин.
Доктор Андреа Майєр зауважує:
“Я часто пропускаю сніданок і починаю їсти о другій-третій годині дня. Іноді мій перший прийом їжі відбувається ввечері, і я в порядку”.
Валтер Лонго, який багато років досліджує довголіття, розробив спеціальну дієту, що імітує голодування. Вона включає продукти з високим вмістом ненасичених жирів, але обмеження калорій, білків та вуглеводів.
Цей підхід, згідно з дослідженням у журналі Nature Communications, знижує ризик діабету, серцевих захворювань і навіть раку.
Попри суворі дієтичні принципи, експерти допускають собі відступи від правил. Наприклад, доктор Майєр зізнається, що інколи п’є дієтичну колу. Валтер Лонго дозволяє собі пізні вечері, а Ден Бюттнер визнає, що вечірки з друзями рідко бувають ідеальними для здорового харчування.
“Важко харчуватися дійсно здорово, коли ви виходите на вулицю, незалежно від того, куди ви йдете”, – додає Бюттнер.
Згідно з Гарвардським дослідженням про щастя, якісні стосунки – ще один фактор довголіття. Спілкування з родиною та друзями допомагає зберігати душевний спокій і психологічне здоров’я.
Доктор Ліпман вбачає у цьому особисту радість:
“Мій онук – моя головна мета соціальної пристосованості. Йому скоро виповниться п’ять, і я насолоджуюся кожною хвилиною з ним”.
Секрети довгого життя прості: здорове харчування, соціальна активність і невеликі радощі. Дослухайтесь до порад експертів, щоб зробити своє життя тривалішим, здоровішим і щасливішим.
Насичена, глибока розмова – це чудово, але у повсякденному житті трапляється доволі рідко. Натомість часто ми помічаємо, що у розмовах – чи то з партнером, сім’єю чи колегою – ми ненавмисно вступаємо у безглузді суперечки, не розуміючи один одного.
Як уникнути цих пасток? Щоб дізнатися про це, науковий письменник Девід Робсон поспілкувався з письменником Чарльзом Дахіггом про його нову книгу “Суперкомунікатори: як розблокувати секретну мову зв’язку”.
Як ви визначаєте суперкомунікатора?
У мене є зустрічне питання. Якщо у вас був поганий день, і ви хочете зателефонувати другу, бо знаєте, що від розмови з цією людиною вам стане легше – хто вам спадає на думку?
Я відразу думаю про одну з моїх найкращих подруг.
Отже, для вас вона суперкомунікатор, і ви, мабуть, є суперкомунікатором для неї. Ви обоє вмієте слухати один одного так, щоб справді чути, що говорить інша людина. І ви знаєте, як показати, що ви слухаєте. Ви знаєте, як поставити правильні запитання, які дійсно змушують вас зрозуміти щось про себе, і вона демонструє вам, що хоче бути поруч з вами.
Деякі люди роблять це постійно. Вони можуть спілкуватися майже з будь-ким. І ці люди є послідовними суперкомунікаторами. Коли я починав цю книгу, я подумав, що ці люди мають бути дуже харизматичними або екстравертами. Але виявляється, що це – лише набір навичок чи інструментів, який може опанувати кожен.
Що про секрети хорошого спілкування говорить нам нейронаука?
Коли люди спілкуються між собою, їхні тіла та мозок залучаються до цього процесу. Зіниці очей починають розширюватися практично з однаковою швидкістю, ритм дихання починає збігатися. А головне – дедалі більш схожою стає нервова діяльність, оскільки вони починають думати однаково.
Суть спілкування полягає в тому, що я можу описати відчуття емоції або переживання ідеї, а ви відчуєте певну версію цього. Наші мізки стають дедалі більш схожими.
У своїй книзі ви цитуєте чудове дослідження нейробіолога Бо Сіверса, яке показує, як суперкомунікатори змінюють динаміку у групі.
Це справді захоплює. Він зібрав людей у групи й попросив їх обговорити кілька відеофрагментів, які збивали з пантелику. Він виявив, що в деяких групах люди об’єдналися та утворили зв’язки один з одним, і їхні відповіді були набагато кращими.
У кожній з цих груп була принаймні одна людина, яка була суперкомунікатором. Вони ставили у 10-20 разів більше запитань, ніж звичайна людина. Деякі з їхніх запитань запрошували інших людей до діалогу, а інші дозволяли їм розкрити щось значуще про себе. Ці учасники також уловлювали веселість чи серйозності інших людей.
АВТОР ФОТО,GETTY IMAGES
Найважливіше те, що вони усвідомили, що існують різні види розмов. Більшість із нас вважає, що дискусія стосується одного предмету – наприклад, ми говоримо про мій день на роботі або про оцінки моєї дитини.
Але насправді кожне обговорення складається з різних видів розмов, і більшість із них належить до однієї з трьох груп.
Є практичні розмови, де ми будуємо плани чи розв’язуємо проблеми. Бувають емоційні розмови, де я кажу вам, що я відчуваю, і хочу, щоб ви слухали і співпереживали. І ще є соціальні розмови, які демонструють наші соціальні ідентичності та те, як ми ставимося один до одного.
Сіверс виявив, що суперкомунікатори настільки ефективні, тому що вони звертають увагу на те, яка саме розмова відбувається. А потім вони роблять так, щоб усі вели однакову розмову одночасно.
Це нагадує мені дослідження психологині Аніти Вільямс Вуллі щодо колективного інтелекту, яке виявило, що те, наскільки добре члени команди вміють разом розв’язувати проблеми, визначає їхня індивідуальна соціальна чутливість.
Абсолютно. Соціальна чутливість, або емпатія, насправді означає, що ви просто звертаєте увагу на те, що каже вам інша людина, що їй потрібно зараз, і яку розмову вона хоче вести.
Ви стверджуєте, що ми маємо ставити більш “глибокі” запитання. Чому?
Глибокі запитання питають людину про її цінності, переконання чи досвід. Коли ми говоримо про ці речі, ми говоримо про те, ким ми є насправді. І такі питання поставити дуже легко, чи не так?
Якщо ви розмовляєте з лікарем, ви можете запитати: “Чому ви вирішили вступити до медичного вишу?” або “Що вам подобається в медичній практиці?”
І це глибокі запитання, оскільки вони пропонують іншій людині розповісти щось справжнє та значуще про себе. І після такого запитання нам легше розповісти у відповідь, чому ми самі обрали свою роботу.
Що ж, тоді я хочу поставити вам глибоке запитання. Який особистий досвід спонукав вас написати “Суперкомунікаторів”?
Я тоді працював менеджером – і менеджер із мене був жахливий. Мені добре вдавалася стратегічна частина та логістика, але не комунікація.
І це також впливало на моє спілкування з дружиною, коли я повертався додому після довгого робочого дня й починав скаржитися на свого боса та своїх колег.
І вона цілком розумно пропонувала щось на кшталт: “Чому б тобі не запросити боса на обід, щоб ви могли більше дізнатися один про одного?”
А я, замість того, щоб почути її, ще більше засмучувався. І це, своєю чергою, засмучувало її – бо я раптом кричав на неї лише за те, що вона дала мені пораду.
Коли я розповів про це дослідникам, вони сказали, що я намагався вести емоційну розмову, а моя дружина натомість – практичну. І якщо не вести однакову розмову одночасно, ви не почуєте один одного і між вами не утвориться зв’язок.
У психології це називають принципом узгодження: справжнє спілкування вимагає від вас ведення однакового типу розмову.
Яка роль невербального спілкування?
Ми знаємо, що близько 50% того, як ми надсилаємо сигнали та отримуємо інформацію під час розмови, пов’язано не зі змістом слів, а з усім, що його оточує: тон голосу, швидкість мовлення, мова тіла, вираз обличчя. Наш мозок має здатність визначати почуття людей, звертаючи увагу на дві речі: їхню енергію та настрій.
Малюки можуть вловити настрій батьків ще до того, як навчаться говорити або розуміти слова. Але коли ми стаємо старшими, слова нас настільки захоплюють, несуть в собі так багато інформації, що ми перестаємо звертати увагу на все інше, й іноді нам доводиться нагадувати собі про це.
У своїй книзі ви проілюстрували це ситкомом “Теорія великого вибуху”.
“Теорія великого вибуху” спочатку була повним провалом, і причина її успіху полягала в тому, що сценаристи придумали, як змусити героїв виражати свої почуття без слів.
Його герої – фізики, які дуже погано вміють передавати свої емоції чи почуття. Ось у чому гумор – вони такі незграбні, що аж смішно. Але проблема в тому, як написати ситком, коли ваші головні герої не можуть передати, що вони відчувають або думають?
АВТОР ФОТО,GETTY IMAGES Підпис до фото, Кадр із серіалу “Теорія великого вибуху”
Після провального пілотного епізоду сценаристи придумали новий рецепт, у якому кожен із героїв показує, що відчуває, через свій настрій та енергію. Тож у новому пілоті є сцена, де двоє фізиків вперше зустрічають красиву жінку Пенні, і все, що вони можуть сказати, це “Привіт”, “привіт”, “привіт”.
Але кожного разу, коли вони говорять “привіт”, вони говорять його по-іншому. Вони змінюють настрій, вони змінюють енергію, і раптом ви точно знаєте, що вони відчувають. Спочатку вони схвильовані, потім відчувають справжнє збентеження, а потім – що їм потрібно відпочити, хоча слово залишається тим самим.
Саме тому, що їхній настрій і енергія змінюються, ми, як глядачі, знаємо, що вони думають і відчувають. І те ж саме стосується будь-якої розмови у реальному житті.
Як написання книги про суперкомунікацію змінило ваше життя?
Зараз, практично на початку кожної розмови, ми з дружиною вирішуємо, яку саме розмову ми хочемо мати. Ліз скаже щось на кшталт: “Ти хочеш, щоб я допомогла тобі вирішити цю проблему? Або тобі просто потрібно висловитися і викинути це з себе?” І я роблю те саме. А потім ми показуємо одне одному, що ми справді слухаємо: ставимо додаткові запитання або повторюємо те, що сказав інший.
Найголовніше, ми просто показуємо і говоримо одне одному, що хочемо, щоб між нами виник зв’язок. Адже коли ми дізнаємося, що хтось хоче створити з нами зв’язок, ми починаємо хотіти цього у відповідь.
