Daypolitico

Позначка: українські полонені

  • Українські військовополонені у сучасній війні, між міжнародним правом, обмінами та цифровим пошуком

    Українські військовополонені у сучасній війні, між міжнародним правом, обмінами та цифровим пошуком

    Женевські конвенції будувалися на простій послідовності. Військовослужбовець потрапляє до рук противника, отримує статус військовополоненого, його реєструють, перевозять до місця утримання, до нього допускають Міжнародний комітет Червоного Хреста. Держава, що утримує, відповідає за життя, здоров’я і умови. Полонений не має ставати об’єктом помсти, джерелом інформації чи публічним трофеєм.

    У цій війні цей ланцюг може перериватися вже в перші години. Між захопленням і появою людини в офіційній системі можуть минути дні, місяці, іноді більше року. Його передають між підрозділами, допитують, перевозять через кілька пунктів — і лише потім поміщають до установи кримінально-виконавчої системи. Для родини в цей період він зникає: підтвердження немає, МКЧХ доступу не має, сторона, що утримує, може не повідомляти про нього.

    Юридично статус не зникає. Третя Женевська конвенція діє з моменту, коли людина опиняється під владою противника, а не після внесення до чужого реєстру. Під час допиту військовополонений зобов’язаний назвати лише обмежений набір ідентифікаційних даних. Катування, залякування і примус до воєнної інформації заборонені. На весь строк інтернування зберігаються вимоги гуманного поводження, медичної допомоги, зв’язку із зовнішнім світом і захисту від публічної цікавості.

    Реєстрація — несуча деталь цієї системи. Національне інформаційне бюро має передавати відомості до Центрального агентства з розшуку МКЧХ. За даними самого Комітету, національні інформаційні бюро України та Росії, утворені за Женевськими конвенціями, передали відомості про 20 670 осіб, головним чином військовополонених, МКЧХ як нейтральний посередник пересилає ці дані між сторонами і родинам. Російсько-українська війна показує, наскільки конструкція ламається, якщо одна сторона не забезпечує порівнянної прозорості.

    Російська влада застосовує до українських військовослужбовців власну правову і політичну лексику. Частина захоплених опиняється фігурантами кримінальних справ і судових процесів — іноді вже після тривалого утримання. Кримінальне переслідування за конкретний воєнний злочин міжнародне право не забороняє. Але кримінальна справа не скасовує гарантій Женевської конвенції: статус військовополоненого не означає безкарність, і обвинувачення не перетворює людину на звичайного ув’язненого без захисту МГП.

    Документування ООН фіксує асиметрію доступу. До серпня 2026 року Управління Верховного комісара ООН з прав людини спиралося на 2 129 конфіденційних інтерв’ю. Серед них — 910 розмов з українськими військовополоненими і 403 з цивільними після звільнення з російського полону, а також сотні інтерв’ю з російськими військовополоненими в офіційних місцях утримання на підконтрольній Україні території, куди місія має регулярний доступ. Понад 95% опитаних українських військовослужбовців повідомляли про катування або жорстоке поводження. ООН задокументувала страти 129 українських військовополонених на початку полону і 48 смертей у місцях утримання — від катувань, відмови в медичній допомозі або нелюдських умов.

    Міжнародні спостерігачі отримали можливість працювати з російськими військовополоненими в Україні значно ширше, ніж з українськими полоненими в Росії. Це впливає на саму можливість запобігати порушенням. Там, куди спостерігач може потрапити, порушення видно до звільнення. Там, куди доступу немає, розслідування починається вже після обміну — за розповідями тих, хто повернувся. Найнебезпечнішим лишається проміжок між фактичним полоненням і поміщенням до офіційного місця утримання. Міжнародне право починає захищати людину одразу після захоплення. Міжнародний контроль часто з’являється значно пізніше.

    МКЧХ і доступ до полонених

    МКЧХ — центральний елемент контролю за військовополоненими не тому, що це звичайна міжнародна організація, а тому, що його статус дозволяє працювати з обома сторонами і заходити туди, куди інші структури не допускають. Той самий принцип його обмежує. Комітет — не інспекція з правом примусового входу. Він не може пред’явити мандат біля воріт колонії і вимагати відчинити двері. Відвідування потребує згоди сторони, яка контролює об’єкт. Норма Конвенції про право відвідувати полонених на практиці перетворюється на переговори про те, кому, коли і куди дозволять увійти.

    З лютого 2022-го по квітень 2026-го делегати МКЧХ відвідали понад 8 900 військовополонених з обох сторін, переважна більшість візитів припала на Україну. Організація наголошує: повноцінного доступу до всіх військовополонених вона не отримала. Цифра говорить про тих, кого делегати справді побачили, і мовчить про тих, хто лишається поза доступом. Візит до однієї людини не означає контролю над системою. Кілька візитів в одне місце не означають постійного моніторингу.

    У лютому 2026 року генеральний директор МКЧХ П’єр Кренбюль знову закликав забезпечити повний і безперешкодний доступ до всіх військовополонених і прямо сказав, що в Російській Федерації такого рівня доступу в Комітету немає. Для українських родин тут одна з найболючіших претензій. Їм недостатньо знати, що делегація відвідала «певну кількість» полонених. Потрібно зрозуміти, чи бачив Комітет конкретну людину, де вона, чи жива, чи отримала допомогу. Конфіденційність методики сприймається як відсутність відповіді.

    У цієї претензії є підстава. МКЧХ не публікує кожне порушення так, як правозахисна організація. Він розраховує, що закритий діалог збереже доступ. Публічне обвинувачення держави може зачинити двері. Війна довела дилему до межі і поставила Комітет під вогонь з двох сторін, але з різних причин. Українські родини і частина офіційного Києва чекають жорсткішої публічної позиції і роздільної статистики візитів: зведена цифра «з обох сторін» приховує, що основна робота йде там, куди двері вже відчинені. Російська сторона, навпаки, звинувачує Комітет у упередженості — зокрема через його більшу присутність в Україні.

    Обидва закиди б’ють в одну точку: мандат МКЧХ залежить від згоди влади, що утримує, а не від тяжкості порушення. ООН працює інакше. УВКПЛ не залежить від того самого механізму конфіденційного гуманітарного входу і може публікувати результати. Але російська влада не дає місії повноцінного доступу до місць утримання українських військовополонених. Значна частина картини російського полону збирається вже після звільнення. Дві моделі доповнюють одна одну. МКЧХ потрібен, щоб побачити людину під час полону. ООН і правозахисники частіше встановлюють, що з нею відбувалося, вже після повернення.

    Жодна організація не замінює державу, яка утримує полоненого. З українського боку державним контуром пошуку став Координаційний штаб з питань поводження з військовополоненими, утворений у березні 2022 року: гаряча лінія, приймальні в регіонах, особистий кабінет родини. Штаб збирає дані, веде обмінні списки і замикає на собі те, що волонтери і родичі знаходять у відкритих джерелах. Але й він не відчиняє чужої камери. Контроль залежить від доступу. Доступ — від політичного рішення сторони, яка тримає людину.

    Роль Туреччини, ОАЕ і Ватикану в обмінах полоненими

    Коли контроль не гарантує доступу, на перший план виходить механізм взаємної зацікавленості — обмін. За роки повномасштабної війни сторони провели десятки обмінів і повернули додому тисячі людей. До літа 2026 року Координаційний штаб говорив уже про більш ніж 9 600 повернених військових і цивільних. Великі операції складалися не з роботи одного інституту, а з ланцюга, у якому брали участь самі сторони і треті держави. Обмін працює навіть тоді, коли переговори про припинення війни заходять у глухий кут: людей можна повертати, не домовившись про кордони і майбутнє окупованих територій.

    Туреччина стала одним із перших майданчикових посередників. Її роль виявилася ще 2022 року, коли турецька дипломатія брала участь у домовленостях про обміни і тимчасове розміщення в Туреччині командирів «Азову». Пізніше Стамбул знову став майданчиком гуманітарних переговорів. У травні 2025 року делегації домовилися там про найбільший на той момент обмін за формулою 1 000 на 1 000. Посереднику не обов’язково мати важіль примусу. Потрібні робочі відносини з обома сторонами і можливість передавати списки, уточнювати категорії, узгоджувати місце і час. ОАЕ зайняли практичну нішу організації передачі. 11 квітня 2026 року за посередництва Еміратів сторони обміняли по 175 осіб. 24 квітня за участі США і ОАЕ — по 193. Для Абу-Дабі це вже не разовий жест, а окрема гуманітарна інфраструктура, яка продовжує працювати паралельно політичному глухому куту.

    Ватикан діє інакше. Святий Престол не має тих самих інструментів, що Анкара чи Абу-Дабі, але тримає гуманітарний канал, який не завжди залежить від прямих перемовин військових структур. Кардинал Маттео Дзуппі з 2023 року бере участь у контактах щодо повернення дітей, возз’єднання родин і питань полонених. 1 вересня 2026 року радник Володимира Путіна Юрій Ушаков заявив, що прийме Дзуппі наприкінці вересня і що розмова буде саме про гуманітарний вимір української теми. У кожного посередника своя функція. Туреччина дає майданчик і політичний канал. ОАЕ допомагає провести передачу. Ватикан працює з категоріями, які складніше вписати у формулу «військовослужбовець на військовослужбовця».

    Сам обмін улаштований складніше, ніж «людина на людину». У списках — поранені, тяжко хворі, молоді військовослужбовці, люди, які перебувають у полоні кілька років, ті, кому російські суди вже винесли вироки. Пріоритет отримують категорії з особливим гуманітарним значенням. Юридичний статус і переговорна вага розходяться. Для Конвенції кожен військовополонений має рівне право на гуманне поводження. У переговорах про обмін окремі категорії військовополонених можуть мати різний пріоритет. Обмін не замінює міжнародне гуманітарне право. Конвенція має захищати людину до звільнення. Переговори мають забезпечити саме звільнення. Коли інтересу немає, полонений лишається всередині закритої системи, а право знову впирається у відсутність примусового доступу.

    Пошук зниклих за кадрами допитів і пересилок

    1949 року захист від «цікавості публіки» стосувався демонстрації полонених перед натовпом. Сьогодні натовп — у телефоні. Відео з українськими полоненими з’явилися з перших днів повномасштабного вторгнення. Їх знімали на допитах, під час дзвінків родичам, при переміщенні, при наданні допомоги, виводили в телесюжети і ставили перед камерою як учасників «інтерв’ю» або імпровізованої пресконференції. Ролики розходилися російськими офіційними каналами, Telegram і ефіром.

    Стаття 13 Третьої Женевської конвенції забороняє не лише насильство, а й поводження з військовополоненим як з об’єктом публічного інтересу. МКЧХ читає норму широко: під заборону потрапляють ідентифікуючі фотографії, відео допитів, особисте листування і будь-які дані, за якими можна встановити особу, — незалежно від каналу, включно з інтернетом. У квітні 2022 року Human Rights Watch окремо вказала російській владі на трансляції з українськими військовополоненими. Навіть візуально «спокійне» інтерв’ю не робить людину вільним учасником публічної розмови, вона перебуває під владою противника.

    Для родин той самий заборонений ролик часто стає першим доказом життя. Держава ще не підтвердила полон. МКЧХ людину не бачив. А в стрічці з’являються кілька секунд: обличчя, голос, форма. Для права це порушення режиму захисту. Для родичів — перше підтвердження, що він не загинув. Сучасний коментар до Конвенції якраз допускає вузький виняток: ідентифікуючий матеріал можна оприлюднити, якщо це відповідає життєвому інтересу самого полоненого — наприклад, коли людина значиться зниклою. Пошукові канали працюють саме в цій щілині між забороною і необхідністю. Так знаходили конкретних людей.

    Буковинка Ольга Пірог півтора року не знала, де її чоловік Володимир, зниклий у грудні 2023-го на куп’янському напрямку. На Великдень вона гортала російський Telegram і зупинилася на кадрі в санвузлі: обличчя до бороди, постава, руки — і берці, які шила йому сама. Пізніше полон підтвердили троє звільнених з луганської колонії, обміняних 6 травня 2025 року. Лариса Задолянська з Одеської області пів року шукала сина Ігоря Решетинського, зниклого 20 травня 2023-го під Бахмутом. До Нового року родина знайшла ролик захоплення: очі заклеєні скотчем, але обличчя вона впізнала одразу. Пізніше прийшов анонімний лист — СІЗО №1 у Смоленській області.

    Полтавка Тетяна Гуренкова вважала чоловіка Юрія Швидкого зниклим з 24 листопада 2024-го, доки його побратим не знайшов на YouTube російську зйомку. «Від душі відлягло, що він живий», — казала вона вже після того, як Юрія повернули у великому обміні. Світлана Резніченко з Нової Праги сім місяців не мала вістей про чоловіка Володимира, фото знайшлося в пошуковій групі. Він провів у російсько-чеченському полоні 20 місяців і повернувся 24 квітня 2026 року. На Миколаївщині Лілія впізнала брата-морпіха Євгенія на пропагандистському знімку з табличкою: «по мочках вух, по зморшках, по посмішці». У тій самій родині в полоні опинилися ще батько і чоловік.

    Саме тут виникла паралельна, низова система пошуку. Публічні канали на кшталт «База ПІБ | Фото полонених» прямо позиціонують себе як майданчики щоденного моніторингу фото й списків зниклих і полонених військових. Родини знаходять у стрічці обличчя, дату публікації, джерело — і вже з цим ідуть до Координаційного штабу. Далі ланцюг замикається на державний контур пошуку, а не на сам канал.

    Та сама камера працює і в зворотний бік. Російські канали, які викладають полонених «для родин», потім використовують контакт для тиску: лист, дзвінок, вимога записати звернення. Тому серйозні пошукові проєкти розділяють дві дії: публічно фіксують факт — «людину видно на матеріалі такої-то дати», — а сам файл віддають родині. Камера принижує і водночас стає єдиним доступним доказом життя, поки двері камери зачинені для Червоного Хреста.

    Супутники, розпізнавання облич і свідчення звільнених

    Коли реєстри мовчать, а спостерігач не може увійти, працює третій рівень — відкриті дані. У березні 2022 року українське Міністерство оборони почало застосовувати Clearview AI для ідентифікації загиблих російських військовослужбовців: зіставлення облич із відкритими джерелами і пошук родичів. Це не була система «хто зараз у полоні». Але принцип закріпився: обличчя стало цифровим ідентифікатором.

    Для українських полонених той самий принцип використовують волонтерські канали і OSINT-групи. Збігу обличчя недостатньо. Потрібні дата матеріалу, джерело, обставини зйомки і бажано друге зображення. Помилка дає родині хибну надію. На Прикарпатті мати впізнала у пораненому морпіху 36-ї бригади власного сина — за кадром здачі в полон. За тиждень зателефонувала інша жінка: це її син, його вже обміняли. Тому стійкі проєкти вимагають кількох незалежних ознак.

    Другий контур — свідчення тих, кого вже повернули. Списки «від звільненого з полону» публікують частинами, а місце утримання часто віддають лише рідним. Іноді цього вистачає, щоб перекреслити навіть офіційну смерть. Родина львів’янина Назара Далецького 2023 року поховала його після збігу ДНК з обгорілим тілом з-під Куп’янська. У липні 2025-го звільнений військовий повідомив, що бачив Назара живим, у серпні і жовтні це підтвердили ще двоє. 5 лютого 2026-го Назар сам вийшов на обмін і зателефонував матері. Похорон виявився чужою могилою.

    Супутник вирішує інше завдання — місце об’єкта. У серпні 2022 року Yale Humanitarian Research Lab сумістила знімки з відкритими свідченнями і склала мапу щонайменше 21 об’єкта в Донецькій області, пов’язаних із російською системою фільтрації. На кадрі пункту в Безіменному були видні десятки наметів і транспорт, черга машин тягнулася зі сторони Маріуполя. Знімок не показував, що відбувалося всередині. Разом зі свідченнями він дозволяв установити функцію об’єкта. Після вибуху в Оленівці супутникові кадри використали для порівняння території колонії до і після: нові конструкції, зміни ґрунту, сліди робіт — те, чого не відновити лише за розповідями.

    Третій інструмент — геолокація відео. Форма будівлі, вікна, лінія електропередачі, дорога, дерево, водонапірна вежа, рельєф. Якщо людина з’являється на ролику, обличчя можна звірити з довоєнним фото. Якщо відома дата публікації — з’являється мінімальна дата, коли вона точно була жива. Якщо на задньому плані читається місце — виникає ймовірність конкретного об’єкта. Якщо та сама людина пізніше з’являється на іншому кадрі — складається часовий ланцюг. Юридичної сили в цього обліку немає. Але він збирає те, чого державні й міжнародні структури поки не підтверджують. У цьому головний зсув XXI століття. Женевські конвенції лишилися юридичним каркасом. Навколо нього виросла інфраструктура, якої не було 1949 року: посередники, цифрові реєстри, Telegram-канали пошуку, супутники, алгоритми облич, OSINT, особисті кабінети родин.

  • «Внесемо до списків на обмін»: СБУ розкрила цинічну схему вербування родичів українських полонених

    «Внесемо до списків на обмін»: СБУ розкрила цинічну схему вербування родичів українських полонених

    Російські спецслужби активізували одну з найбільш цинічних схем впливу на українців — вони намагаються завербувати родичів військовослужбовців, які перебувають у російському полоні або вважаються зниклими безвісти. Для тиску використовують найвразливіше місце сімей: надію повернути близьку людину додому. Представники РФ можуть обіцяти покращення умов утримання, телефонну розмову з полоненим або навіть внесення його до так званих «списків на обмін». Натомість від родичів вимагають інформацію про ЗСУ, стеження за військовими об’єктами, участь в інформаційних операціях, а в окремих випадках — диверсії, теракти чи навіть замовні вбивства.

    Про нову хвилю такої активності 27 серпня попередила Служба безпеки України. За даними СБУ, у більшості задокументованих випадків російські спецслужбісти або підконтрольні їм особи виходять на родини телефоном, через месенджери чи відеозв’язок. Іноді контакт відбувається навіть у присутності самого українського військовополоненого, що може створювати для його близьких особливо сильний психологічний тиск.

    Тактика може починатися без очевидних ознак вербування. Людині можуть повідомити нібито ексклюзивні дані про стан або місце перебування її родича, запропонувати «допомогу» чи створити враження, що співрозмовник має реальний вплив на умови утримання полоненого. Далі вимоги поступово посилюються.

    За інформацією СБУ, серед даних, якими цікавляться росіяни, — місця дислокації українських військових частин та інших військових об’єктів, маршрути переміщення техніки й особового складу, а також контакти та персональні дані військовослужбовців. Усе це може використовуватися російською розвідкою для планування ударів, встановлення особового складу підрозділів або подальших спроб вербування інших людей.

    У найнебезпечніших випадках розмова переходить від збору інформації до прямих злочинних завдань. СБУ фіксує спроби залучити родичів українських бранців до диверсій, терористичних актів, замовних убивств та інформаційно-психологічних операцій, спрямованих проти України.

    Головною «винагородою» стає те, що для сім’ї військовополоненого важить значно більше за гроші.

    Представники РФ можуть запевняти, що за виконання завдання полоненому забезпечать краще ставлення або його нібито внесуть до «списків на обмін». СБУ окремо наголошує: співпраця з російськими спецслужбами не впливає на процедуру повернення людини з полону. Тобто обіцянку обміну використовують саме як інструмент маніпуляції.

    Координаційний штаб із питань поводження з військовополоненими раніше також неодноразово попереджав про подібні схеми. За його інформацією, невідомі можуть телефонувати сім’ям, представлятися російськими посадовцями, представниками установ або людьми, які нібито мають доступ до переговорного процесу, і пропонувати за гроші «посприяти» включенню полоненого до списків на обмін. Офіційна позиція штабу однозначна: жодні сторонні «посередники» не можуть впливати на формування обмінів.

    Це важливий момент, оскільки сам механізм обміну значно складніший, ніж його намагаються представити шахраї чи російські спецслужби. Представники Координаційного штабу раніше пояснювали, що українська сторона систематично формує запити щодо кожної відомої людини в полоні та з’ясовує готовність російської сторони повернути її. Це переговорний процес між уповноваженими структурами, а не список, до якого можна «додати» людину через приватного посередника за гроші чи виконання незаконного завдання.

    Причому росіяни працюють не лише з родинами тих, чий полон офіційно підтверджений. Під особливим ударом опиняються сім’ї військових, які вважаються зниклими безвісти.

    У таких випадках невизначеність може тривати місяцями або роками. Людина не знає, чи живий її родич, чи перебуває він у лікарні, полоні або на окупованій території. Цю невизначеність російські структури активно експлуатують. Центр стратегічних комунікацій разом із Координаційним штабом раніше пояснювали, що спецслужби РФ свідомо використовують вразливий емоційний стан родин, їхнє почуття страху, провини та надію на будь-яку інформацію про близького.

    Такі операції мають кілька цілей одночасно. Перша — розвідувальна: отримати дані про українське військо. Друга — вербувальна: змусити людину виконувати конкретні завдання. Третя — психологічна: дестабілізувати родину та використати її емоції проти української держави. Четверта — інформаційна: посилити недовіру до офіційних структур, переконуючи сім’ї, що держава нібито нічого не робить для повернення їхніх близьких.

    За даними Координаційного штабу, у попередні роки тактика росіян також змінювалася. Якщо на початку повномасштабного вторгнення родичів полонених і зниклих безвісти намагалися втягувати передусім у масові протестні акції та інформаційні кампанії всередині України, то пізніше дедалі частіше почали застосовувати прямий шантаж. Представники РФ можуть обіцяти покращення становища бранця, а після встановлення довіри вимагати, наприклад, стежити за стратегічними об’єктами або підпалювати автомобілі.

    Окремо існує ще одна категорія небезпеки — звичайні шахраї, які не обов’язково пов’язані з російськими спецслужбами, але використовують ту саму трагедію заради грошей.

    Родинам телефонують люди, які представляються волонтерами, військовими, побратимами або посередниками. Вони можуть заявити, що військовий нібито поранений і потрібні кошти на операцію, що за певну суму можна організувати дзвінок із полоненим, дізнатися місце поховання зниклого або вплинути на його включення до обміну. Такі схеми фіксуються вже не перший рік.

    Координаційний штаб останнім часом знову повідомляє про різке зростання шахрайської активності щодо сімей полонених і зниклих безвісти. Там закликають не передавати гроші невідомим, не повідомляти стороннім особисті дані та користуватися лише офіційними каналами.

    Особливо небезпечним інструментом є використання самого полоненого.

    Якщо розмова відбувається у його присутності або родині дозволяють почути його голос, близьким надзвичайно важко оцінювати ситуацію раціонально. Полонений може перебувати під фізичним або психологічним примусом і говорити те, що від нього вимагають російські силовики. Сам факт, що людина жива і сім’я нарешті почула її після місяців невідомості, робить подальшу маніпуляцію набагато ефективнішою.

    Контекст російського полону робить такі погрози ще страшнішими. Україна та міжнародні структури багаторазово повідомляли про систематичне жорстоке поводження з українськими військовополоненими. За даними, що наводилися у 2025–2026 роках із посиланням на міжнародні спостереження, переважна більшість звільнених українських бранців повідомляла про катування або інші форми насильства.

    Саме тому фраза «ми можемо покращити умови його утримання» для родини звучить не як абстрактна пропозиція. Вона може сприйматися як питання здоров’я або навіть життя близької людини.

    Станом на травень 2026 року заступниця голови Верховної Ради Олена Кондратюк говорила приблизно про 7 тисяч українських військовослужбовців у російському полоні. При цьому точна кількість людей, яких РФ фактично утримує, може бути складнішою для встановлення через тих, хто офіційно числиться зниклим безвісти, але насправді перебуває в місцях несвободи.

    Координаційний штаб пояснював, що статус «зниклий безвісти» зберігається доти, доки немає достатніх доказів полону або загибелі. Українська сторона поступово встановлює долю таких військових через свідчення звільнених, дані розвідки та інші джерела.

    СБУ радить людям, з якими намагаються встановити подібний контакт, не погоджуватися на жодні завдання та негайно повідомляти українські правоохоронні органи. Водночас, якщо це не створює додаткової небезпеки, варто зберегти листування, номери телефонів, записи розмов, скриншоти акаунтів та інші дані, які можуть допомогти ідентифікувати вербувальників.

    Для родин полонених і зниклих безвісти діють офіційні державні канали. Координаційний штаб має особистий кабінет для передачі максимально повної інформації про людину, а також дорожню карту з алгоритмами дій. Працюють громадські приймальні та консультаційні центри.

    Головне правило, на якому наголошують українські структури, звучить максимально просто: ніхто з приватних осіб не може гарантувати обмін військовополоненого. Якщо співрозмовник просить гроші, військову інформацію, фотографії об’єктів, персональні дані військових або виконання будь-яких незаконних дій в обмін на «допомогу» полоненому — це ознака шахрайства, вербування або ворожої спецоперації.

    Саме на цьому російські спецслужби й будують свою схему: вони не шукають випадкову людину, готову працювати на ворога, а приходять до тих, кого війна вже поставила у винятково вразливе становище. Замість грошей їм пропонують те, від чого майже неможливо емоційно відмовитися, — надію побачити близького живим удома.

    Але СБУ попереджає: обіцянка «внести до списків на обмін» не наближає звільнення військовополоненого. Натомість виконання ворожих завдань може поставити під загрозу інших українських військових, цивільних і саму родину, яку російські спецслужби використали як інструмент.

     

  • «Рідна мати моя» перед 15 роками колонії: Росія залишила вирок 70-річній українці за донати ЗСУ

    «Рідна мати моя» перед 15 роками колонії: Росія залишила вирок 70-річній українці за донати ЗСУ

    Російський суд залишив чинним вирок 70-річній українці Світлані Лой із тимчасово окупованого Токмака Запорізької області — 15 років колонії загального режиму за перекази коштів на підтримку Збройних сил України. Перед оголошенням рішення апеляційної інстанції жінка просто в залі суду заспівала українську «Пісню про рушник» на слова Андрія Малишка — ту саму, що починається словами «Рідна мати моя».

    Історія Світлани Лой набула широкого розголосу після того, як 25 серпня Перший апеляційний суд загальної юрисдикції в Москві відмовився змінювати вирок, винесений їй раніше створеним Росією так званим «Запорізьким обласним судом» на окупованій території. Апеляційний розгляд проходив у закритому режимі. Журналістів та інших слухачів допустили до зали лише на момент оголошення рішення.

    За версією російського обвинувачення, з січня до листопада 2024 року Лой здійснила через мобільний застосунок українського банку 24 перекази на підтримку українських Сил оборони. Загальну суму російська сторона оцінила в еквівалент 63 420 рублів. Українські та незалежні джерела зазначають, що кошти жінка переказувала зі своєї української пенсії.

    У матеріалах справи, про які повідомляє Суспільне, фігурував, зокрема, переказ 1500 гривень благодійному фонду «Повернись живим». За версією слідства РФ, усі 24 перекази були зроблені впродовж 2024 року.

    Саме ці фінансові операції російська сторона кваліфікувала як «державну зраду» за статтею 275 Кримінального кодексу РФ.

    15 років колонії та ще рік обмеження волі

    Перший вирок у справі Світлани Лой було винесено 10 лютого 2026 року. Створений Росією на окупованій території так званий «Запорізький обласний суд» визнав українку винною та призначив їй 15 років позбавлення волі у колонії загального режиму.

    Крім основного покарання, після відбуття колонії їй призначили ще один рік обмеження волі.

    Російська сторона також стверджувала, що пенсіонерка нібито «дотримувалася антиросійських поглядів». Водночас повідомлялося, що після окупації Токмака вона у грудні 2023 року отримала російський паспорт, не відмовившись від громадянства України.

    Сам факт видачі російського паспорта на окупованій території російське слідство використало як один з елементів своєї версії обвинувачення у «державній зраді».

    Після вироку Лой подала апеляцію.

    25 серпня її скаргу розглядав Перший апеляційний суд загальної юрисдикції у Москві. Однак вирок залишили без змін.

    Перед рішенням вона почала співати українську пісню

    Найсильнішим епізодом цієї історії став момент перед оголошенням рішення московського суду.

    Після закритої частини засідання до зали допустили журналістів. Перед тим як суддя почав зачитувати постанову, Світлана Лой заспівала «Пісню про рушник» на слова Андрія Малишка.

    Йдеться про одну з найвідоміших українських пісень, яка починається словами «Рідна мати моя». Саме цей епізод потрапив на відео і швидко поширився українськими медіа.

    Апеляційний суд після цього все одно залишив 15-річний термін без змін.

    Лой сподівалася на «чудо»

    Додаткові подробиці про становище українки оприлюднила «Новая газета Европа», яка раніше розповідала про переслідування літніх мешканців окупованих українських територій за російськими статтями про «держзраду» та «шпигунство».

    Перед апеляційним розглядом Лой писала, що не надто розраховує на позитивне рішення суду, але продовжує сподіватися на «чудо».

    Правозахисний проєкт «Поддержка политзаключённых. Мемориал» включив Світлану Лой до переліку політичних в’язнів. За даними проєкту, вона народилася 10 червня 1956 року, жила у Токмаку та має українське і російське громадянство. Правозахисники вказують, що після апеляційного рішення вирок набув чинності.

    У базі «Меморіалу» останнім зазначеним місцем її перебування є московське СІЗО-6. Суспільне також повідомляє, що це остання відома у відкритих джерелах локація утримання жінки, однак її актуальне місцеперебування зараз публічно не підтверджене.

    Лубінець заявив, що Україна готує звернення до РФ

    27 серпня історію Світлани Лой прокоментував уповноважений Верховної Ради України з прав людини Дмитро Лубінець.

    За його словами, Офіс омбудсмана стежить за справами українських громадян, яких Росія переслідує на окупованих територіях, і фіксує такі випадки для подальших звернень до російської сторони.

    Лубінець зазначив, що відома йому суть справи 70-річної українки полягає у тому, що вона, перебуваючи фізично на тимчасово окупованій території України, переказувала кошти одній із військових частин.

    Омбудсман повідомив, що після підтвердження вироку його команда готує офіційний запит до російської сторони. Такі звернення можуть містити вимоги надати інформацію про місце перебування громадянина України, стан здоров’я, умови утримання та доступ до медичної допомоги.

    Лубінець також заявив, що аналогічні запити формуються не лише щодо Світлани Лой, а й щодо інших українців, яких утримує Росія.

    Токмак перебуває під російською окупацією з 2022 року

    Світлана Лой жила у Токмаку Запорізької області — місті, яке російські війська захопили на початку повномасштабного вторгнення.

    Україна та міжнародна спільнота не визнають російського суверенітету над окупованими районами Запорізької області. Російська Федерація, однак, після проведення невизнаних міжнародною спільнотою так званих «референдумів» оголосила захоплені території частиною РФ і почала поширювати на місцевих мешканців російське законодавство.

    Саме в межах цієї практики окупаційні судові органи застосували проти Світлани Лой російську статтю про «державну зраду».

    Її справа стала ще одним прикладом того, як переказ коштів на підтримку української армії для людини, яка залишилася на окупованій території, може завершитися багаторічним ув’язненням у Росії.

    У випадку Лой йдеться про 24 перекази, які російська сторона оцінила приблизно у 63 тисячі рублів. За це 70-річна жінка отримала термін, який фактично означає, що більшу частину решти життя вона може провести в російській колонії.

    Але найбільш символічним моментом справи стала не сама цифра вироку. Коли московський суд готувався остаточно залишити їй 15 років ув’язнення, Світлана Лой відповіла українською піснею — «Рідна мати моя».

  • У РФ полонених «відгодовують» перед обміном: у СБУ розповіли про підготовку показової «картинки»

    У РФ полонених «відгодовують» перед обміном: у СБУ розповіли про підготовку показової «картинки»

    У Росії можуть спеціально покращувати фізичний стан українських військовополонених і цивільних напередодні обмінів, щоб створити враження дотримання міжнародних норм поводження з полоненими. Для цього, за словами української сторони, існують окремі приміщення, де людей перед передачею іншій стороні переводять на посилене харчування.

    Про це розповів керівник Об’єднаного центру з координації пошуку та звільнення військовополонених Андрій Пастернак під час пресконференції в «Укрінформі».

    За його словами, про практику так званого «відгодовування» українських полонених знають представники української сторони, які беруть участь у переговорах щодо обмінів. Йдеться не лише про військовослужбовців, а й про цивільних громадян, яких Росія утримує в неволі.

    Пастернак зазначив, що російська сторона, знаючи заздалегідь, кого саме планують передати під час обміну, може змінювати умови утримання цих людей напередодні їхнього повернення в Україну. Зокрема, полонених починають краще годувати, щоб під час передачі вони мали більш задовільний зовнішній вигляд.

    «Знають всі, хто дотичний до перемовин на обмін, що ворог, знаючи, кого буде віддавати, це стосується і цивільних, приводить цих полонених в нормальну форму процесом так званого відгодування», — заявив він.

    За словами представника СБУ, інформацію про такі практики українська сторона отримує безпосередньо від людей, яких вдалося звільнити з російського полону. Про подібні випадки також розповідають цивільні українці, яких повернули в рамках обмінів.

    Пастернак назвав таку практику одним з елементів психологічного та фізичного знущання над полоненими. За його словами, російська сторона може спочатку тривалий час не забезпечувати людей належним харчуванням, а безпосередньо перед обміном навмисно збільшувати кількість їжі.

    «Це також один із елементів тортур — знущання, коли одних не годують спеціально, а інших відгодовують для того, щоб він більш-менш мав нормальний вигляд», — зазначив представник СБУ.

    Українська сторона, за словами Пастернака, неодноразово звертає увагу російських представників на суттєву різницю у фізичному стані людей, яких сторони передають під час обмінів.

    Він зазначив, що українські військовополонені після повернення часто мають значно гірший фізичний стан і сильно втратили вагу. Водночас російські військовополонені, яких Україна передає російській стороні, за його словами, перебувають у значно кращому фізичному стані.

    «Наші всі дуже-дуже худі. Одиниці, які плюс-мінус в нормальному фізичному стані. Їхні ж військовополонені, яких ми віддаємо на обмін, всі дійсно відгодовані», — сказав Пастернак.

    Він також звернув увагу на відмінності в організації утримання полонених в Україні та Росії. За словами представника української сторони, в Україні існують визначені правила харчування та утримання військовополонених, а відповідні умови можуть перевіряти міжнародні організації.

    Зокрема, Пастернак згадав Міжнародний комітет Червоного Хреста та Організацію Об’єднаних Націй, представники яких здійснюють відповідний моніторинг та звертають увагу на дотримання Україною норм міжнародного гуманітарного права.

    Водночас українська сторона останнім часом неодноразово заявляла про інформаційні кампанії Росії, пов’язані з темою військовополонених. За даними українських представників, Москва намагається сформувати для міжнародної аудиторії уявлення про нібито гуманне ставлення до українців, яких утримують у російській неволі.

    Зокрема, російська сторона поширювала списки українських військовополонених, яких нібито «відмовляється забирати» Україна. Українські посадовці назвали такі твердження маніпулятивними та частиною інформаційної кампанії, спрямованої на дискредитацію Києва.

    Також українська сторона повідомляла про спроби Росії використовувати українських військовополонених у військових цілях, зокрема формувати з них бойові підрозділи.

    На цьому тлі українські представники наголошують, що питання поводження з військовополоненими має розглядатися не лише в контексті обмінів, а й у ширшій площині дотримання міжнародного гуманітарного права.

    Заяви Пастернака стосуються свідчень, які, за його словами, українська сторона отримує від звільнених полонених. Водночас кожен конкретний випадок неналежного поводження з полоненими потребує документування та належної перевірки компетентними міжнародними та українськими структурами.

    Україна продовжує наполягати на необхідності повернення всіх своїх громадян із російського полону та забезпечення належного доступу міжнародних організацій до місць їхнього утримання.