Daypolitico

Позначка: ультраправі

  • Російські наративи в ЄС, хто їх підхоплює, чому вони переконують європейців і як впливають на політику

    Російські наративи в ЄС, хто їх підхоплює, чому вони переконують європейців і як впливають на політику

    У європейській політиці 2025–2026 років найефективніший російський вплив рідко виглядає як російський. Він не вимагає, щоб виборець виправдовував вторгнення або цитував офіційні тези Москви. Йому достатньо іншого зсуву, щоб витрати на Україну, санкції та рішення Брюсселя почали читатися як головне пояснення власних внутрішніх криз — енергетичних, житлових, міграційних, бюджетних.

    Ці кризи не вигадані. Після розриву з російським трубопровідним газом європейська промисловість отримала стійко вищу вартість енергії, ніж американська. Прийом мільйонів біженців наклався на вже напружені ринки житла, шкіл і первинної медицини. Новий інфляційний шок початку 2026 року, за оцінкою ЄЦБ, був уже не російським, а близькосхідним — наслідком війни в регіоні та закриття Ормузької протоки, до травня гармонізована інфляція сягнула близько 3,2%. Політично ці різні за природою удари легко складаються в одну послідовність.

    Російська стратегія працює не тому, що створює напруження з нуля. Вона пропонує вже призначеного винуватця. До осені 2026-го ця рамка перестала бути периферійною. Вона вбудована в передвиборчі кампанії, коаліційні торги, парламентські дебати і побутову розмову про рахунки. Що менше в ній прямого посилання на Москву, то важче відокремити її від звичайної європейської політики.

    Російські наративи в європейській політиці

    Сирий російський набір відомий. Розширення НАТО нібито спровокувало війну. Санкції нібито руйнують Європу сильніше, ніж Росію. Україна описується як корумпований і штучний проєкт. Негайні переговори подаються як єдина реалістична ціна, а європейські уряди — як сторона, що воює чужими життями і чужими бюджетами.

    У європейському публічному просторі ці формулювання майже ніколи не з’являються в первісному вигляді. Вони проходять локалізацію. Теза про провокацію Заходу стає розмовою про те, що інтереси безпеки Росії нібито ігнорували надто довго. Теза про шкоду санкцій перетворюється на скаргу промисловості й домогосподарств після відмови від дешевого газу. Вимога змусити Київ сісти за стіл звучить як заклик припинити фінансувати безвихідь. Теза про те, що Європа має зайнятися своїми проблемами, в кожній країні отримує власний словник: у Німеччині це оренда і Bürgergeld, у Нідерландах — житло і електроенергія, в Італії — зарплати й агросектор, у Польщі — черги до лікаря і соціальні виплати українським сім’ям.

    Це видно з мови інформаційних кампаній. У спільному аналізі EEAS і українського Центру протидії дезінформації за січень 2025 — травень 2026 року російські операції навколо євроінтеграції України будувалися не навколо симпатії до Москви, а навколо європейських подразників: відриву еліт від виборця, вартості розширення, нібито несумісності України з правилами ЄС. Лише за темою вступу було зафіксовано близько 244 тисяч публікацій із охопленням 1,39 мільярда переглядів, у понад 2 600 джерел були ознаки неавтентичної поведінки.

    Але навіть цей масив — верхній шар. Нижче лежить процес, якому вже не потрібна ботоферма: ті самі формули виголошують політики з власним електоральним розрахунком. Межа між зовнішнім впливом і самостійною європейською політикою тут уже не проходить по списку каналів RT. Її видно лише там, де зрозуміло, хто ці тези купує і навіщо.

    Причини європейського скепсису

    Європейські суспільства не діляться на два табори. Одні й ті самі формулювання працюють на різних людей з різними мотивами. Втомлений від війни виборець шукає не капітуляції, а кінця нескінченного новинного циклу. Власник рахунку за газ і продукти чує в розмові про санкції не геополітику, а пояснення власної інфляції. Йому байдуже, що шок 2022 року був ціною розриву залежності, а сплеск 2026-го — наслідком іншої кризи.

    За Standard Eurobarometer 104 (осінь 2025-го, 9 жовтня — 5 листопада, 26 445 інтерв’ю в ЄС-27) 81% погоджувалися приймати людей, які тікають від війни, 77% підтримували фінансову та гуманітарну допомогу, 73% — економічні санкції, включно з використанням знерухомлених російських активів, 57% — фінансування військових поставок. Вторгнення Росії залишалося головною проблемою ЄС (26%), імміграція йшла слідом (20%).

    До весни 2026-го загальні формули лишилися високими, а згода платити — крихкішою. Standard Eurobarometer 105 (12 березня — 5 квітня 2026 року, 26 415 інтерв’ю) фіксує: 76% вважають вторгнення загрозою безпеці ЄС, 76% підтримують Україну до справедливого і тривалого миру, 75% — фінансову та гуманітарну допомогу, 70% — санкції, 56% — фінансування військової техніки. Задоволені відповіддю ЄС лише 55%. На перше місце серед тривог вийшов конфлікт на Близькому Сході (25%), війна в Україні опустилася до 20%.

    Середнє по ЄС маскує розкол. У Швеції згода із санкціями восени 2025-го сягала 91%, у Данії, Фінляндії та Португалії — 89%. У Болгарії навесні 2026-го санкції підтримували42% при 45% проти, фінансування зброї ще восени 2025-го стояло на 27% при 66% проти.

    YouGov наприкінці 2025 року показав інший зріз тієї самої втоми. Бажання, щоб Україна перемогла, і готовність підтримувати її до перемоги різко розходилися: у Великій Британії, Іспанії та Польщі це все ще були впевнені більшості, у Франції — близько 40%, в Італії — 33%. Італійці частіше за інші великі західноєвропейські суспільства віддавали перевагу дипломатичному завершенню навіть ціною збереження російського контролю над захопленими територіями.

    У Німеччині розкол партійний і географічний. Серед прихильників зелених готовність продовжувати постачання зброї залишається високою, серед виборців AfD і BSW — різко нижчою. Східні землі стабільно скептичніші за західні. Це не культурний код проросійського Сходу. Це поєднання слабшої економіки, довшої пам’яті про деіндустріалізацію і відчуття, що рішення ухвалюються в Берліні та Брюсселі без них.

    Нідерланди дають ще одну модель. Geert Wilders не зобов’язаний доводити виборцю правоту Росії. Йому достатньо сказати, що мільярди вже віддано, тепер мають платити інші, а всередині країни потрібні дешевші продукти, оренда й енергія. У березні 2025 року, коли кабінет Schoof обіцяв близько 3,5 мільярда євро допомоги на 2026 рік, лідер PVV прямо пов’язав згоду фракції з внутрішніми компенсаціями.

    Російська вигода та європейський вибір

    Пряме іноземне втручання — приховане фінансування, скоординовані мережі, злам інформаційного поля — залишається окремим явищем. Класичний приклад — анульований перший тур президентських виборів у Румунії наприкінці 2024 року, де Конституційний суд вказав на порушення та ознаки російського втручання на користь Călin Georgescu. Москва це заперечувала.

    Повторне голосування 2025 року виграла вже інша конфігурація: George Simionотримав близько 41% у першому турі на платформі припинення військової допомоги Україні та жорсткого суверенізму, Nicușor Dan переміг у другому турі 53,6% проти 46,4% і втримав країну в проєвропейській колії. Румунія важлива не як доказ, що всі праві сили є агентами. Вона важлива як випадок, де пряме втручання, місцевий антиелітарний гнів і суперечка про Україну наклалися одне на одне, але результат не був наперед визначений.

    Зв’язка працює тому, що використовує реальну напругу. Польща прийняла близько мільйона українців і довго була вітриною солідарності. До президентської кампанії 2025 року і ліберал Rafał Trzaskowski, і консерватор Karol Nawrocki вже говорили про згортання частини виплат. Nawrocki переміг у другому турі 1 червня 2025 року з результатом 50,89% проти 49,11%. Він не заперечував російської агресії. Він обіцяв пріоритет полякам у чергах до лікарів і школах, критикував Київ і виступав проти вступу України до НАТО на тлі війни. У серпні 2025-го він наклав вето на закон про продовження частини соціальної підтримки українців.

    У Німеччині ту саму зв’язку тримає не Україна як головна тема, а міграція як головний двигун. На виборах 23 лютого 2025 року AfD отримала 20,8% і стала другою партією Бундестагу. Bündnis Sahra Wagenknecht, найжорсткіша в запереченні допомоги Києву, до парламенту не пройшла — 4,98%. До кінця серпня 2026 року опитування INSAставили AfD уже на рівні 29% при падінні CDU/CSU до 20%. Коли Володимир Зеленський виступає в Бундестазі, більша частина фракції AfD демонстративнобойкотує залу. Партія проти військових постачань і санкцій. Її зростання пояснюється насамперед міграцією та недовірою до брандмауера істеблішменту. Україна в цій конструкції стає доказом, що еліти знову витрачають суверенітет і гроші не на німців.

    Італія показує розкол усередині правлячого блоку. Giorgia Meloni утримує лінію підтримки України: територіальна цілісність, санкції, відсутність італійських військ на землі, продовження допомоги. Matteo Salvini всередині тієї самої коаліції говорить іншою мовою. До вересня 2026-го він уже публічно попереджав про антиросійську тривожність, визнавав, що війну почала Росія, і водночас припускав, що частині європейських канцелярій вигідне її продовження через торгівлю зброєю. Це адаптація російської тези про зацікавленість Заходу у війні — без потреби цитувати Лаврова.

    В Австрії FPÖ зробила зв’язку прямою. Партія перемогла на виборах у вересні 2024 року з 28,8% і вела кампанію за зняття санкцій, повернення російського газу та припинення фінансової підтримки України. Herbert Kickl називає корупцію в Україні підставою блокувати євроінтеграцію і обіцяє негайне вето. Нейтралітет тут працює як національний код, через який російський інтерес стає місцевим здоровим глуздом.

    Словаччина при Robert Fico та Угорщина при Viktor Orbán до квітня 2026 року були інституційним вираженням тієї самої логіки всередині Ради ЄС. Вони пов’язували санкційні пакети й кредит у 90 мільярдів із нафтою Druzhba, цінами на енергію та національним інтересом. Fico відкрито говорив, що готовий прийняти естафету від Орбана, якщо той втратить владу. Після поразки Орбана 12 квітня 2026 року та приходу Péter Magyar ця вісь усередині ЄС надломилася. Метод лишився: зовнішня політика як заручниця внутрішньої угоди.

    Болгарія у квітні 2026-го дала інший варіант тієї самої конструкції. Rumen Radev привів Progressive Bulgaria до перемоги з 44,6% на восьмих за п’ять років парламентських виборах. Кампанія була передусім антикорупційною та антиелітарною. Зовнішньополітичний шар — відмова від військової допомоги Україні й курс на «прагматичні» відносини з Москвою, включно з поверненням російської нафти й газу. Виборець міг голосувати проти мафії, а отримати зсув у політиці щодо Росії. Саме так зовнішній інтерес входить у внутрішню політику, не представляючись іноземним.

    Росія може не переконати Європу у своїй правоті і все одно змінити її політику

    Навіть проукраїнські кабінети змушені упаковувати допомогу як інвестицію в європейську безпеку, ховати її в кредити замість грантів, виторговувати винятки, обіцяти внутрішню компенсацію. 90 мільярдів через спільні запозичення — не лише фінансова схема. Це політичний компроміс із суспільствами, які більше не хочуть чути слово про безстроковість. Санкції політизуються. Їх починають оцінювати не за шкодою для військової машини Росії, а за ціною для німецького хімічного заводу, італійського АПК, словацького НПЗ, австрійського ЖКГ. Кожен новий пакет потребує одностайності або обходу вето. Кожен гравець із правом вето отримує важіль.

    Допомога Україні перетворюється з зовнішньополітичного консенсусу на електоральний товар: її можна обіцяти, урізати, обмінювати або соромитися. Зростає недовіра до європейських інституцій. Якщо Брюссель асоціюється одночасно з війною, міграцією, зеленим переходом і грошима для Києва, будь-яка нова криза працює на націоналіста. Росії тут не обов’язково хвалити себе. Їй достатньо, щоб слово Брюссель викликало роздратування.

    Росія стає інструментом внутрішньої боротьби. Звинувачення опонента в проросійськості працює як тавро. Звинувачення влади у війні до останнього євро працює як мобілізація. Обидва ярлики збіднюють розмову і водночас роблять її вигідною для Москви: що гостріше європейці сперечаються між собою мовою цієї війни, то менше в них спільних дій.

    Тому самого викриття фейків уже недостатньо. Якщо виборець проти подальшої допомоги Україні тому, що в його місті не вистачає грошей на лікарні й житло, його не переконає скріншот із Telegram-каналу. У нього є реальний конфлікт інтересів. Російська машина лише ставить мікрофон біля однієї сторони цього конфлікту і підказує формулювання.

    Звідси випливає межа самої контрпропаганди. Вона добре працює проти брехні і слабо — проти розподілу витрат. Те, що Росію не зупинили б нейтралітетом України, не скасовує черги до лікаря в Жешуві та рахунку за опалення в Хемніці. Поки ці витрати не вбудовані в внутрішній договір — хто платить, скільки, як довго і що отримує натомість у вигляді безпеки, — готова рамка знаходить покупця.

    Договір може бути різним. Можна платити, бо інакше війна підійде ближче і стане дорожчою. Можна платити, скорочуючи інші статті. Можна платити менше і тиснути на переговори. Політика полягає у виборі. Російський інтерес полягає в тому, щоб вибір завжди виглядав як конфлікт своїх і чужих, а не як питання, яка безпека Європі потрібна.

    Питання 2026 року вже не в тому, чи слухає Європа російську пропаганду. Воно в тому, наскільки глибоко чужі пояснення європейських проблем стали мовою частини самих європейських суспільств. Поки ця мова живе на місцевих рахунках, місцевих виборах і місцевих коаліціях, Кремль може програвати інформаційні битви в Брюсселі й усе одно вигравати час, гроші та єдність на національних кампаніях.

  • Марін Ле Пен знову заговорила про вихід Франції з військового командування НАТО: хто вона, чому її пов’язують із Росією та що це означає для Європи

    Марін Ле Пен знову заговорила про вихід Франції з військового командування НАТО: хто вона, чому її пов’язують із Росією та що це означає для Європи

    Французька ультраправа політикиня Марін Ле Пен знову опинилася в центрі великої політичної дискусії після заяви про необхідність виходу Франції з інтегрованого військового командування НАТО. Її слова вже викликали жорстку реакцію французького уряду та нову хвилю суперечок щодо майбутнього європейської безпеки, ролі США у захисті Європи та потенційного впливу Росії на внутрішню політику країн ЄС.

    Про це повідомляє Reuters.

    Ле Пен заявила, що Франція повинна залишитися членом НАТО, однак має вийти зі структури інтегрованого військового командування Альянсу. За її словами, Париж повинен повернути собі «стратегічну автономію» та менше залежати від рішень Вашингтона.

    «Ми маємо вийти з інтегрованого командування НАТО. Ми повинні залишитися в НАТО, але вихід із командування не завадить взаємодії з союзними силами», — заявила політикиня.

    Подібна позиція не є новою для Ле Пен. Вона роками виступає за посилення національного суверенітету Франції, критикує Брюссель, європейську бюрократію та надмірний, на її думку, вплив США на європейську політику.

    Хто така Марін Ле Пен

    Марін Ле Пен народилася 5 серпня 1968 року в передмісті Парижа Нейї-сюр-Сен. Вона є донькою Жана-Марі Ле Пена — засновника ультраправої партії «Національний фронт», яка десятиліттями асоціювалася у Франції з жорстким націоналізмом, антиміграційною риторикою та численними політичними скандалами.

    За освітою Ле Пен — юристка. Після навчання вона працювала адвокаткою, але згодом повністю перейшла у політику та почала кар’єру в партії батька.

    У 2011 році вона очолила «Національний фронт» і почала масштабну кампанію з так званої «дедемонізації» партії — спроби позбутися найбільш радикального іміджу, який сформувався за часів Жана-Марі Ле Пена.

    Саме Марін Ле Пен у 2018 році перейменувала партію на «Національне об’єднання», намагаючись зробити її більш прийнятною для широкого електорату.

    За останні роки Ле Пен тричі балотувалася у президенти Франції й поступово перетворилася на одну з найвпливовіших політикинь країни. На виборах 2022 року вона вийшла до другого туру та отримала понад 40% голосів, програвши Еммануелю Макрону.

    Чому її пов’язують із Росією

    Тема зв’язків Марін Ле Пен із Росією залишається однією з найгостріших у французькій політиці.

    Ще у 2014 році партія Ле Пен отримала кредит у російському банку First Czech Russian Bank на суму близько 9 млн євро. Це стало одним із головних аргументів критиків, які звинувачували політикиню у надто тісних контактах із Москвою.

    Сама Ле Пен неодноразово виступала за покращення відносин із Росією та роками критикувала санкції проти Кремля.

    До початку повномасштабної війни РФ проти України вона також відкрито висловлювала симпатії до Володимира Путіна. У французьких медіа регулярно згадували її зустріч із російським президентом у Москві у 2017 році під час президентської кампанії.

    Після вторгнення Росії в Україну у 2022 році Ле Пен дещо пом’якшила риторику, однак і надалі виступає проти різкого посилення військової підтримки України та критикує окремі рішення НАТО.

    Її опоненти у Франції регулярно нагадують про російський кредит та політичні симпатії до Кремля, особливо коли Ле Пен говорить про зменшення ролі НАТО чи необхідність «нової архітектури безпеки» в Європі.

    Чому її заява про НАТО викликала резонанс

    Питання НАТО сьогодні є особливо чутливим для Європи через війну Росії проти України та загальне погіршення безпекової ситуації на континенті.

    Франція входить до числа ключових військових держав Альянсу та має ядерну зброю. Тому будь-які заяви про зміну ролі Парижа в НАТО автоматично викликають серйозну реакцію як у Європі, так і у США.

    Міністр закордонних справ Франції Жан-Ноель Барро різко розкритикував пропозицію Ле Пен.

    «Такі заклики виглядають необґрунтованими та повністю безвідповідальними», — заявив він.

    За словами Барро, зараз Європі навпаки необхідно зміцнювати оборонну єдність та посилювати координацію між союзниками.

    Водночас сама Ле Пен апелює до історії Франції. Вона нагадує, що у 1966 році президент Шарль де Голль уже виводив країну з інтегрованого військового командування НАТО, прагнучи більшої незалежності від США.

    Франція повернулася до повноцінної участі у військовій структурі Альянсу лише у 2009 році за президентства Ніколя Саркозі.

    Однак нинішня ситуація суттєво відрізняється від часів холодної війни. Сьогодні Європа фактично живе в умовах найбільшого військового конфлікту на континенті з часів Другої світової війни.

    Чому це важливо для України

    Для України позиція Ле Пен має особливе значення через її вплив у французькій політиці та потенційні наслідки для НАТО й підтримки Києва.

    Хоча останнім часом політикиня стала обережнішою у заявах щодо Росії, вона продовжує виступати проти глибшого втягування Франції у війну та критикує окремі рішення щодо військової допомоги Україні.

    Експерти також звертають увагу, що будь-яке послаблення єдності НАТО або зменшення ролі Франції у військовій структурі Альянсу може бути вигідним Кремлю.

    На цьому тлі президент Франції Еммануель Макрон займає іншу позицію. Він також говорить про необхідність «стратегічної автономії Європи», але бачить її через посилення європейської ролі всередині НАТО, а не через дистанціювання від Альянсу.

    Саме тому нинішня дискусія навколо заяв Ле Пен фактично стала частиною ширшої боротьби за майбутнє європейської безпеки та роль Франції у новій архітектурі оборони континенту.

  • Уряд хитається, але не падає: політична криза в Румунії загострюється і відкриває шлях ультраправим

    Уряд хитається, але не падає: політична криза в Румунії загострюється і відкриває шлях ультраправим

    Румунія входить у нову фазу політичної нестабільності після того, як Соціал-демократична партія (PSD) оголосила про вихід своїх міністрів з уряду прем’єра Іліє Боложана. Це рішення не призвело до автоматичної відставки кабінету, однак фактично зруйнувало баланс сил у правлячій коаліції та поставило під сумнів подальшу керованість держави в умовах економічного тиску та зростання популярності радикальних політичних сил.

    Коаліція, сформована після парламентських виборів 2024 року, об’єднала політичні сили з різною ідеологією, але зі спільною метою — не допустити приходу до влади ультраправих. До неї входили соціал-демократи, ліберали, реформісти з Союзу порятунку Румунії та представники угорської меншини. Важливою частиною домовленості була ротаційна модель прем’єрства: Іліє Боложан мав очолювати уряд до 2027 року, після чого посаду мав отримати представник PSD. Вихід соціал-демократів фактично означає відмову від цієї політичної угоди.

    Причини кризи лежать у площині економіки. Румунія зіткнулася з одним із найвищих бюджетних дефіцитів у Європейському Союзі — близько 7,9% ВВП за підсумками 2025 року. Європейські інституції наполягають на скороченні витрат і фіскальній дисципліні, адже саме від цього залежить доступ країни до фінансування в межах європейських програм, зокрема Національного плану відновлення та стійкості. Уряд Боложана, реагуючи на ці виклики, розпочав політику жорсткої економії: підвищення податків, скорочення державного апарату, аудит держкомпаній, обмеження соціальних витрат і перегляд бюджетних привілеїв.

    Саме ці кроки стали неприйнятними для PSD, яка традиційно орієнтується на виборців, пов’язаних із державним сектором і соціальними програмами. Для партії підтримка таких реформ означала б політичні втрати, тому вона вирішила дистанціюватися від уряду. Водночас цей крок створив додаткову нестабільність у момент, коли країна потребує максимальної фінансової дисципліни.

    Президент Румунії Нікушор Дан, реагуючи на ситуацію, підписав заяви про відставку міністрів від PSD та призначив тимчасових виконувачів обов’язків. Паралельно він розпочав консультації з проєвропейськими силами, намагаючись зберегти керованість держави та виконання ключових зобов’язань перед ЄС. Йдеться не лише про економічні програми, а й про оборонні ініціативи, що мають стратегічне значення на тлі безпекової ситуації в регіоні.

    Прем’єр Іліє Боложан також не демонструє наміру залишати посаду. Він заявив про готовність продовжувати роботу навіть у форматі уряду меншості, спираючись на підтримку Націонал-ліберальної партії та ситуативні голоси в парламенті. Такий сценарій є реалістичним, однак значно ускладнює ухвалення рішень і робить уряд залежним від політичних компромісів.

    Важливо, що вихід PSD сам по собі не означає падіння уряду. Для цього необхідний вотум недовіри, який має підтримати більшість парламенту — 233 депутати та сенатори. Наразі у опозиції немає гарантованої кількості голосів. Навіть у разі об’єднання PSD з ультраправою партією AUR та іншими меншими силами їм бракує підтримки. Крім того, частина малих партій і позафракційних депутатів не завжди діє узгоджено, що робить результат голосування непередбачуваним.

    Попередній досвід парламентських голосувань свідчить, що навіть опозиційні сили іноді підтримують урядові рішення з прагматичних міркувань. Зокрема, бюджет на 2026 рік був ухвалений не лише голосами коаліції, а й завдяки підтримці частини депутатів, які критично ставляться до уряду, але не хочуть блокування державних процесів. Це підтверджує, що політична ситуація в країні складна, але не однозначно кризова.

    Однак найбільший ризик пов’язаний не з негайним падінням уряду, а зі зміною політичної динаміки. Ультраправа партія AUR отримує шанс посилити свої позиції, використовуючи кризу як доказ неспроможності традиційних політичних сил. Її лідер Джордже Сіміон уже заявив про намір ініціювати вотум недовіри та просуває тезу про необхідність “нової більшості”.

    Соціологічні тенденції показують, що підтримка ультраправих останніми місяцями дещо знижувалася, однак політична нестабільність може змінити цей тренд. У разі дострокових виборів AUR має високі шанси стати однією з ключових політичних сил, що ускладнить формування проєвропейського уряду.

    Серед можливих сценаріїв розвитку подій — продовження роботи уряду меншості, спроба опозиції провести вотум недовіри, затягування процесу через конституційні процедури або навіть дострокові вибори. Останній варіант вважається найбільш ризикованим, адже може призвести до переформатування всієї політичної системи країни.

    Для Європейського Союзу ця криза має важливе значення, оскільки Румунія є ключовим партнером у регіоні, зокрема у питаннях безпеки, енергетики та підтримки України. Будь-яка нестабільність у Бухаресті може вплинути на виконання спільних програм і загальну політичну рівновагу в Європі.

    Нинішня ситуація в Румунії є не лише внутрішньою політичною кризою, а й фактором ширшої геополітичної ваги. Уряд поки що зберігає контроль, але його позиції ослаблені. Подальший розвиток подій залежатиме від здатності політичних сил домовлятися та утримувати баланс між економічною необхідністю і політичною доцільністю.

  • Ультраправі в Європі заявляють про права на українські території – і це на руку Путіну

    Ультраправі в Європі заявляють про права на українські території – і це на руку Путіну

    Дві вкрай праві партії в країнах НАТО захотіли отримати частини Західної України в разі поразки Києва. При цьому вони посилалися на територіальні суперечки, які тягнуться століттями, пише Newsweek.

    “Ми не будемо по-справжньому суверенними доти, доки не відновимо румунську державу в її природних кордонах”, – заявив один із лідерів Альянсу за союз румунів (AUR) Клаудіу Тарзіу.

    За його словами, Бухаресту необхідно взяти під контроль Бессарабію, Північну Буковину і Прикарпаття, щоб Румунія стала “однією з провідних країн світу”.

    Лідер угорської партії “Наша Батьківщина” Ласло Тороцкаї заявив, що протистояння між Москвою і Києвом потребує дипломатичного вирішення. При цьому він не виключив, що Україна втратить свою державність, і тому Будапешту необхідно претендувати на Закарпаття.

    Настрої лідерів румунської та угорської партій викликали тривогу в Києві.

    “Це саме те, чого домагається Путін”, – поскаржився в інтерв’ю виданню депутат Верховної ради Олександр Мережко.

    “Такі заяви особливо небезпечні зараз. Вони підривають довіру”, – додав політик.

    Примітно, що AUR і “Наша Батьківщина” вже демонстрували свої проросійські погляди. Перша виступила проти військової підтримки Бухарестом Києва. Друга назвала Україну недружньою країною і закликала уряд Зеленського піти на територіальні поступки заради миру, нагадує Newsweek.