Виповнюється 10 років початку анексії Криму. Аналітик Олексій Копитько повертається до цих подій, щоб поговорити про те, яка стратегія потрібна щодо півострова і чому справжній мир неможливий без його повернення Україні.
10 років війни (формально)
Разом із Дімою Тимчуком з 2008 р. ми вивчали роль ЧФ РФ у системі російського впливу в Криму. Тому маємо спостереження на відрізку в 15+ років. І глибоко суб’єктивні тенденційні висновки, які напевно образять почуття віруючих.
1. Мені здається, що на момент початку війни в Кремлі не було чіткого плану “захопити і приєднати Крим”. Такий результат не був визначений наперед, він склався по ходу подій.
Якісь напрацювання у них, безумовно, були (вони і в нашому ГШ теоретично були щодо оборони). Був у готовності якийсь силовий компонент і мережі на землі. Було знання, що майже все силове керівництво України (в РНБО, міністр оборони, голова СБУ, голова МВС тощо) громадяни та/або агенти Росії. І була відточена за десятиліття тактика (яка застосовується і зараз): тиснути доти, доки протискується. На цьому тлі ухвалили політичне рішення “тиснути”.
Якби Янукович у якомусь вигляді зберігся на чолі держави, гадаю, в той момент незаконну анексію не поспішали б оформляти, боролися б за більше. Використали б режим, що слабшає, для гібридного силового проникнення і розширення всіх форм присутності щонайменше на півдні та сході. Що незабаром все одно призвело б до військового зіткнення, напевно — ще більш трагічного для України.
2. Коли почала втілюватися команда “тиснути”, цілком очікувано українські силові вертикалі були паралізовані. Військові та спецслужби не отримували адекватних команд, багато посадовців скористалися лазівкою ухилитися від ухвалення рішень в умовах невизначеності, щоб потім ні за що не відповідати.
Прекрасно пам’ятаю той час. Відчуття повної безвиході. Коли була інформація, але просто нікому було її передати для дій.
3. Відсіч могла прийти 1) як реакція Заходу і 2) як реакція громадян.
Захід повівся максимально ганебно, обмежившись декоративним указом Обами про введення санкцій через два тижні після початку окупації. Яскрава ілюстрація принципу “занадто мало — занадто пізно”.
Опір населення увімкнувся із затримкою. Зі зрозумілих причин.
З одного боку, люди були розгублені й налякані. У те, що відбувалося, було складно повірити. Багатьом було складно сформувати своє ставлення. Особливо — з урахуванням домінування Росії в інформпросторі.
З іншого боку, у гарячці перших днів були помилки. Переконаний, що скасування мовного закону “Ківалова-Колесніченка” — трагічна помилка. Це максимально несвоєчасне рішення, яке серйозно полегшило завдання ворогові.
Думаю, якби Москва зіткнулася з протидією на міжнародному рівні, то в тій ситуації в Севастополі контроль вона б зберегла, а ось за Крим можна було б боротися.
(Я свідомо нічого не пишу про опір безпосередньо в самому Криму наприкінці лютого — навесні 2014 року. Про це свого часу напишуть учасники подій. Тому що поточна картинка спотворена).
Як наслідок — Путін зміг довести гру до важко-зворотного результату: він формально включив окуповані Крим і Севастополь до складу РФ.
4. Якщо дивитися через призму тих подій, дуже опукло проявляються зв’язки із сьогоденням.
Коли сьогодні я читаю коментарі про черговий “історичний” виступ якогось західного політика, який прозрів і/або “відкрив очі” світу, я подумки граю в бінго. Фіксуючи те, про що багато хто в Україні кричав із 2014 р.
Теза, яку поки що не наважуються повноцінно озвучити на Заході і навколо якої словесно танцюють: реактивна позиція — це зло, це глухий кут і явний програш. З кінця 2020 р. цю тезу озвучувала українська сторона на всіх тематичних зустрічах, про які я можу судити.
Агресор завжди виграє, “стримування” постфактум — не працює. Єдиний шанс попередити негативні сценарії — проактивні дії, превентивні. І це не буде “провокація”. З точністю до навпаки — це найкраща протиотрута.
Але прийняти це страшно, оскільки це змінює всі стратегії.
Другий момент: прагнення західних партнерів діяти не так, як треба, а так, як комфортно. І вимагати від жертви агресії не порушувати цей комфорт. Що у 2014, що у 2022.
Тому прикладний висновок: коли йдеться про росіян, потрібно чинити максимально шалений опір. На будь-які наміри.
Хай воно виглядає як непропорційне застосування сили — неважливо. Якщо піддатися на вмовляння “не загострювати” — точно все закінчиться погано. А так буде шанс.
Третій момент. З 2014 р. до партнерів неодноразово доносили думку, що окупація Криму повністю змінила контекст.
Захоплення і незаконне включення Криму — атака не тільки на Україну. Серед іншого — це підрив двох фундаментальних ідей світопорядку:
- ідеї поваги до територіальної цілісності держав;
- ідеї вільного судноплавства.
Якщо країна — постійний член РБ ООН атакує фундамент, на якому ґрунтується світ, наслідки точно торкнуться всіх. Не тільки європейців.
Якщо Кремлю можна окупувати Чорне й Азовське море — чому хуситам не можна хуліганити? Той, у кого є сила або ситуативна можливість нав’язати свої вимоги, зможе грати без правил.
Відповідно — відкотити цю ситуацію можна, тільки повернувши Крим. І це спільний інтерес усіх, для кого зазначені ідеї важливі.
Безумовно, є ті, хто хотів би їх переглянути зі своїх міркувань, адже на планеті — сотні конфліктів і точок розлому. Тому варто зважити наслідки.
5. Що стосується самого Криму. За 10 років багато чого змінилося.
Коли прийде час — це буде повернення іншого Криму в іншу Україну. Тому напрацьовувати моделі треба, але будь-які спроби зараз педалювати якісь нав’язливі ідеї щодо поствоєнного устрою життя на півострові — це марна трата часу і спосіб пересварити.
Зараз головне, що ідея Криму як військово-морської фортеці серйозно підірвана. Продовження цієї думки — демілітаризована зона. І якийсь формат міжнародних гарантій, щоб туди було вигідно вкладати гроші.
Прогнозів щодо Криму багато, але факт у тому, що Крим уже не за дужками.
