Daypolitico

Позначка: стратегія

  • Дрони замість піхоти: Мадяр розкрив план примусу Кремля до миру

    Дрони замість піхоти: Мадяр розкрив план примусу Кремля до миру

    Командувач Сил безпілотних систем Збройних Сил України Роберт Бровді, відомий за позивним Мадяр, окреслив нову військову доктрину свого роду військ. В умовах об’єктивного дефіциту людського ресурсу та вкрай обмеженого мобілізаційного потенціалу держави військове командування змушене шукати асиметричні відповіді на полі бою. Розуміння цих обмежень вимагає кардинальної зміни підходів до ведення бойових дій. Головна мета цієї трансформації полягає у створенні максимально сильної переговорної позиції для Києва виключно за рахунок беззаперечної технологічної переваги та системного виснаження окупаційної армії.

    Оскільки російські збройні сили зберігають тотальну кількісну перевагу як у живій силі, так і в бронетехніці, українська армія відмовляється від класичних доктрин індустріальної епохи. За словами Роберта Бровді, час масованих механізованих проривів чи великих танкових штурмів, які потребують залучення величезної кількості особового складу, остаточно залишився в минулому. Натомість Сили безпілотних систем зосереджуються на трьох фундаментальних напрямках роботи, які мають ефективно компенсувати нестачу піхоти на передовій та докорінно змінити баланс сил.

    Технології проти живої сили

    Першим і абсолютно беззаперечним пріоритетом командувач назвав збереження життів особового складу підрозділів безпілотних систем. Оператори дронів стали найбільш цінним активом на фронті, тому їхня безпека гарантує безперервність бойових операцій. Другий стратегічний напрямок полягає в кардинальному посиленні вогневого впливу на російські окупаційні війська безпосередньо на тактичному рівні. Використання широкого спектра ударних дронів дозволяє методично випалювати ворожі позиції та знищувати техніку противника, мінімізуючи при цьому необхідність прямих контактних боїв для української піхоти в окопах.

    Третій пріоритет стосується стратегічного рівня протистояння. Йдеться про системну підтримку так званого «відкритого вікна». Це комплексне придушення ворожої протиповітряної оборони та радіоелектронної боротьби на середніх дистанціях, що дозволяє українським захисникам безперешкодно проникати в глибокий тил противника за допомогою далекобійних дронів та авіації. Таке вікно дає змогу випалювати склади, аеродроми та логістичні вузли агресора.

    «Щоб діпстрайки працювали, мають працювати мідлстрайки – ті, що забезпечують канал проходу. Ось це відкрите вікно в Європу, умовно кажучи, яке дозволяє літати регулярно, далеко і багато», – уточнив командувач.

    Тиск заради переговорів

    Уся ця складна технологічна математика має абсолютно чіткий політичний вимір. Перенесення війни на територію Росії та постійне знищення її військової інфраструктури не є самоціллю, а слугує потужним інструментом для формування міцного дипломатичного фундаменту. В умовах підготовки до ймовірних майбутніх раундів переговорів із Кремлем саме невпинний воєнний тиск стає головним аргументом.

    «Тут можна перерахувати ще багато пунктів, але всі вони спрямовані на зміцнення позицій українського політикуму за допомогою військового тиску», – сказав Бровді.

    Українське керівництво регулярно наголошує на колосальних втратах російської армії, проте агресор продовжує кидати в бій нові резерви. Тому ставка на високотехнологічну зброю та регулярні удари в глибокий тил залишається ключовим шляхом до виснаження ворога та посилення позицій України на міжнародній арені.

     

  • Ядерний шантаж Росії, як він впливав на рішення Заходу щодо України і чому втрачає силу

    Ядерний шантаж Росії, як він впливав на рішення Заходу щодо України і чому втрачає силу

    Російські ядерні сигнали з перших тижнів повномасштабного вторгнення працювали не як прямий засіб примусу, а як фільтр, через який західні уряди пропускали кожне рішення про військову підтримку України. Загроза або натяк на ескалацію не скасовували допомогу, але змінювали її параметри — номенклатуру систем, строки поставок, географічні та оперативні обмеження на застосування. Це створювало асиметрію, в якій Росія отримувала час, а Україна — зброю, яка вже частково застаріла відносно темпу бойових дій.

    У Вашингтоні ключовим фактором була не абстрактна «ядерна війна», а конкретна оцінка ймовірності, що надання певних можливостей Україні спровокує відповідь, яку Сполучені Штати не зможуть контролювати без власного залучення. Адміністрація Байдена з самого початку провела жорстку лінію. У березні 2022 року президент заявив, що готовий захищати «кожний дюйм території НАТО» аж до третьої світової, але не ризикуватиме прямим зіткненням заради України і виключив безпольотну зону. Пізніше, у жовтні 2022 року, на тлі українського контрнаступу і російських сигналів, Байден говорив: «Уперше з часів Карибської кризи у нас є пряма загроза застосування ядерної зброї, якщо ситуація розвиватиметься нинішнім шляхом». І додавав: «Я не думаю, що існує можливість легко застосувати тактичну ядерну зброю і не закінчити Армагеддоном».

    Ці оцінки підкріплювалися розвідкою. Вільям Бернс, директор ЦРУ, пізніше підтверджував: восени 2022 року існував «справжній ризик потенційного застосування тактичної ядерної зброї». Результатом ставали паузи і обмеження. HIMARS, запитані Україною в квітні 2022 року, з’явилися в червні, але з обмеженнями по дальності. ATACMS, запитані у вересні 2022-го, прибули лише в жовтні 2023-го. Abrams — у вересні 2023-го, через півтора року після перших запитів. F-16 — ще пізніше.

    Німеччина за Шольца додавала власний шар стриманості. У квітні 2022 року канцлер прямо пов’язував відмову від швидкої передачі важкої техніки з ризиком ядерної ескалації: «Я дуже рано сказав, що ми повинні зробити все можливе, щоб уникнути прямого військового зіткнення між НАТО і високоозброєною наддержавою на кшталт Росії, ядерною державою… Я роблю все, щоб запобігти ескалації, яка призведе до третьої світової війни. Не повинно бути ядерної війни». Берлін враховував не лише ядерний ризик, а й власну залежність від енергетичних зв’язків, історичну чутливість до ескалації і політичну ціну для правлячої коаліції. Франція займала більш гнучку риторичну позицію, але на практиці теж рухалася поступово. Східноєвропейські союзники — Польща, країни Балтії — послідовно тиснули на прискорення, розглядаючи російські загрози як блеф, розрахований саме на західноєвропейську і американську обережність. Різниця позицій всередині НАТО сама ставала частиною механізму.

    Важливо відокремити реальні наслідки загроз від припущень. Ядерний фактор не був єдиним обмежувачем. Захід враховував запаси власного озброєння, темпи виробництва, внутрішню політику і необхідність зберігати простір для можливих переговорів. Однак саме ядерна складова надавала цим розрахункам особливої

    гостроти. Поки Захід вважав, що ціна перевірки загрози вища за ціну дозованої підтримки, механізм продовжував працювати.

    Страх перед ескалацією, який стримував Захід

    Російська модель спиралася не на готовність застосувати ядерну зброю, а на управління невизначеністю. Мета полягала в тому, щоб змусити західні уряди приймати рішення в умовах, коли ймовірність катастрофічного результату залишається ненульовою, а ціна помилки — неприйнятною. Це схема рефлексивного контролю: створити у противника перебільшений набір ризиків і тим самим змусити його обмежувати самого себе.

    Алгоритм був стійким. Спочатку йшов сигнал — зміна статусу ядерних сил, розміщення систем у Білорусі, оновлення доктрини, публічні заяви. Потім у західних столицях починалася дискусія. Дискусія сама по собі ставала затримкою. У підсумку рішення або відкладалося, або приймалося в урізаному вигляді. За даними CSIS, за перші 18 місяців війни Москва випустила майже 450 публічних заяв, політичних оголошень і військових дій, пов’язаних з ядерною тематикою. Частота сама підтримувала постійний фон ризику. Невизначеність була ключовим ресурсом.

    Заходу не потрібно було вірити, що Росія обов’язково застосує ядерну зброю. Достатньо було не хотіти перевіряти цю ймовірність. Американські та європейські лідери неодноразово підкреслювали, що вони не шукають прямого конфлікту з ядерною державою. Бернс пізніше формулював це жорсткіше: «Ми не можемо дозволити собі бути заляканими цим брязканням зброєю… але повинні пам’ятати про нього».

    Шольц наполягав на відсутності «підручника», за яким можна заздалегідь визначити момент, коли Захід почне сприйматися як сторона конфлікту.
    Модель працювала навіть тоді, коли конкретні кордони перетиналися без наслідків. Поставки танків, далекобійних ракет, винищувачів — усе це в різні моменти оголошувалося небезпечним. Реакція залишалася в рамках сигналів. Відсутність ядерної відповіді не руйнувала механізм одразу, бо кожного разу зберігалася можливість сказати, що «цього разу кордон ще не був справжнім». Невизначеність дозволяла переносити лінію далі, зберігаючи ефект стримування на наступні рішення.

    Різниця позицій всередині Заходу підсилювала ефект. Східноєвропейські столиці частіше сприймали загрози як блеф. Вашингтон і Берлін — як ризик, який не можна ігнорувати. Москва могла розраховувати на те, що внутрішні розбіжності сповільнять колективну відповідь. При цьому ядерний фактор ніколи не діяв ізольовано. Він накладався на розрахунки про власні запаси, про темпи української мобілізації і про внутрішню політику союзників. Але саме він перетворював звичайні військові рішення на питання стратегічної обережності.

    Зворотний бік ядерного шантажу

    Перелом стався не в результаті одного рішення, а через накопичення досвіду. Захід поступово з’ясовував, що багато з оголошених кордонів не є абсолютними. Кожен крок, який раніше вважався надмірною ескалацією, після його здійснення без ядерної відповіді змінював уявлення про допустимий рівень ризику. Це ефект зсуву «червоних ліній».

    Процес ішов поетапно. HIMARS з обмеженнями, потім танки, потім ATACMS, потім дозвіл на обмежені удари західною зброєю по території Росії, потім глибші удари. Українська операція в Курській області, масовані кампанії дронів по нафтопереробних заводах у 2025–2026 роках (за даними The Economist на основі ACLED — 658 глибоких ударів у 2025 році і темп, що веде до понад 800 у 2026-му), удари, що досягали об’єктів за тисячі кілометрів від кордону, включно з інфраструктурою, пов’язаною зі стратегічною авіацією, — усе це в різні моменти могло інтерпретуватися як перетин кордону. Реакція залишалася в рамках оновлення доктрини, демонстративних пусків і риторики.

    Частота ядерних загроз з часом знизилася. Страх не зник. Змінився характер реакції на нього. Якщо раніше натяк на ескалацію майже автоматично призводив до паузи, то з часом західні уряди почали зважувати ядерний ризик проти інших витрат. Ціна стриманості зросла: затяжна війна дозволяла Росії адаптуватися, зміцнювати лінії і переносити тиск на європейську інфраструктуру. Українські втрати теж входили в розрахунок. Єнс Столтенберг у 2024 році прямо говорив, що «безрозсудна російська ядерна риторика» не повинна зупиняти підтримку: «Кожного разу, коли ми підвищували рівень підтримки — танки, далекобійні системи, F-16, — росіяни намагалися нас зупинити. Їм це не вдалося». Марк Рютте пізніше формулював жорсткіше: якщо ядерну зброю буде застосовано проти України, реакція буде «спустошливою».

    Важливу роль відіграла різниця між стримуванням і примусом. Ядерна зброя краще працює для запобігання прямому нападу на саму Росію. Вона значно гірше працює для примусу третіх сторін відмовитися від підтримки жертви агресії, особливо коли підтримка залишається нижчою за поріг прямої участі. Захід поступово переконувався, що Росія не готова переходити до ядерного застосування заради того, щоб зупинити поставки або обмежити удари по військових об’єктах. Це не означало, що ризик зник. Це означало, що автоматична капітуляція перед загрозою перестала бути єдиною раціональною відповіддю.

    Нові інструменти російського тиску

    Ядерний інструмент має високу руйнівну силу, але низьку операційну гнучкість. Його застосування несе ризик, який важко калібрувати: міжнародна ізоляція, втрата підтримки ключових партнерів, непередбачувана ескалація. Тому Москва все активніше спирається на систему інструментів, які дозволяють завдавати шкоди нижче порогу, де Захід готовий відповідати за Статтею 5 або порівнянними засобами.

    Ця система включає кілька рівнів. Диверсії і саботаж на території європейських країн — підпали складів і логістичних об’єктів, пошкодження залізничної інфраструктури, спроби атак на промислові та транспортні вузли. Кібератаки. Інформаційні операції. Тиск через міграційні потоки. Дії в сірій зоні: безпілотники в повітряному просторі союзників, пошкодження підводних кабелів і трубопроводів у Балтійському морі. Використання партнерів.

    За даними спільного моніторингу ICCT і GLOBSEC, кількість зафіксованих гібридних інцидентів, пов’язаних із російською участю, до лютого 2026 року досягла 151 випадку. Польща залишалася найчастішою ціллю (31 інцидент), за нею йшли Франція (20), Литва і Німеччина (по 15). Ці інструменти забезпечують заперечення або ускладнюють швидку атрибуцію. Вони можуть застосовуватися постійно і з різною інтенсивністю. Вони створюють накопичений ефект політичної та економічної втоми. Вони тестують реакції НАТО, виявляючи слабкі місця в координації.

    Різниця принципова. Ядерна загроза — інструмент високої ставки і низької частоти. Гібридна система — інструмент низької ставки і високої частоти. Перший краще підходить для запобігання прямому нападу. Другий — для поступового ослаблення рішучості і збільшення витрат підтримки України. Поки Захід зберігає чутливість до ядерного ризику, гібридні інструменти отримують додатковий простір.

    Кордон готовності НАТО до ескалації

    Реальний кордон готовності НАТО визначається не деклараціями, а точкою, в якій політична і стратегічна ціна подальшої стриманості починає перевищувати ціну відповіді. Ця точка не фіксована. Вона залежить від характеру дії, від жертв, від можливості однозначної атрибуції, від внутрішньої політики ключових членів і від оцінки довгострокових наслідків бездіяльності.

    Прямий напад на територію країни-члена з метою захоплення або утримання території з високою ймовірністю активує Статтю 5. Загибель військовослужбовців НАТО внаслідок навмисного удару генерує політичний тиск, який складно ігнорувати. Масштабна атака на критичну інфраструктуру, що веде до значних жертв або системного збою, також може зрушити розрахунок. Застосування ядерної зброї змінює рамку радикально.

    Важливі й менш очевидні пороги. Серія гібридних дій, які окремо залишаються нижчими за Статтю 5, але в сукупності створюють відчуття, що альянс не здатний захистити власну територію, може підірвати політичну довіру швидше, ніж один великий інцидент. Різниця позицій зберігається: східноєвропейські члени оцінюють ризики вище, деякі західноєвропейські столиці і, в певні періоди, Вашингтон проявляють більшу обережність. Ця різниця сама по собі є вразливістю.

    Головний парадокс полягає в наступному. Російський ядерний шантаж зберігає силу доти, доки Захід вважає, що ескалація небезпечніша за поступове розширення російської агресії — як на полі бою в Україні, так і через гібридні операції проти самої Європи. Поки це співвідношення тримається, ядерний важіль працює як страховка, що дозволяє Москві діяти нижче порогу прямого зіткнення. Коли співвідношення починає змінюватися — коли ціна бездіяльності сприймається як загроза самій архітектурі європейської безпеки і довірі до колективної оборони — сила ядерного важеля зменшується.

    Москва це розуміє. Тому вона одночасно підтримує ядерну риторику і нарощує інструменти, які дозволяють тиснути саме в тій зоні, де Захід усе ще воліє не відповідати в повну силу. Від того, де саме пройде нова точка рівноваги між страхом ескалації і ціною її відсутності, залежить не лише майбутнє підтримки України, а й стійкість самого стримування в Європі.

     

  • Парад без танків: Годжес розкрив можливі причини рішення Москви

    Парад без танків: Годжес розкрив можливі причини рішення Москви

    Відсутність важкої військової техніки на параді 9 травня в Москві може бути не просто технічним або організаційним рішенням, а сигналом глибших проблем у російській армії або ж елементом навмисної інформаційної гри. Таку оцінку висловив генерал-лейтенант армії США у відставці Бен Годжес, коментуючи зміну формату одного з ключових пропагандистських заходів Кремля, який традиційно має демонструвати військову силу Росії.

    За словами Годжеса, існує щонайменше кілька можливих пояснень того, чому цього року на Червоній площі можуть не показувати танки та іншу важку техніку. Перша версія стосується реального стану ресурсів російської армії. Він припускає, що через тривалу війну проти України Росія могла зіткнутися з дефіцитом підготовлених екіпажів, які здатні ефективно керувати складними бойовими системами. Частина військових залучена до бойових дій на фронті, а ротація та підготовка нових кадрів, за його оцінкою, може не встигати за втратами та потребами армії. У такому разі командування могло вирішити не відволікати техніку і особовий склад від бойових завдань заради парадної демонстрації.

    Другий можливий фактор, на який звертає увагу генерал, пов’язаний із технічним станом російського озброєння та системою його обслуговування. Тривалі бойові дії, високий рівень втрат техніки, а також регулярні удари по військовій інфраструктурі могли суттєво ускладнити ремонт і підготовку бронетехніки до експлуатації в парадному форматі. У такому випадку проблема полягає не лише у кількості техніки, а й у її готовності до демонстраційного використання, що є важливим елементом пропагандистських заходів Кремля.

    Водночас Бен Годжес наголошує, що не варто виключати і третій сценарій, який має більш стратегічний характер і стосується інформаційних операцій. На його думку, відсутність важкої техніки на параді може бути свідомим кроком, спрямованим на створення хибного враження про стан російської армії або, навпаки, маскування реальних військових переміщень. Він припускає, що техніка може бути задіяна в інших регіонах або готуватися до потенційних операцій поза межами публічного поля зору, а демонстративне “спрощення” параду використовується як елемент обману.

    У цьому контексті генерал також згадав припущення про можливі загострення з інших напрямків, зокрема з території Білорусі, які потенційно могли б бути використані як частина ширшого військового сценарію. За його словами, подібні дії часто супроводжуються інформаційними маневрами, коли публічна картина навмисно не відповідає реальному розташуванню сил.

    Паралельно з цим в Україні та серед західних партнерів звертають увагу на те, що Росія традиційно надає великого ідеологічного значення параду 9 травня, використовуючи його як інструмент внутрішньої пропаганди. Саме тому будь-які зміни формату цього заходу, зокрема відсутність демонстрації ключових видів озброєння, сприймаються як потенційно важливий сигнал. Президент України Володимир Зеленський раніше зазначав, що скорочення військової складової параду може свідчити про реальні труднощі Росії на фронті, а не лише про організаційні рішення.

    Окремо у публічному просторі також обговорюється питання безпеки та причин таких змін. Російська сторона пояснює коригування формату параду нібито загрозами з боку України та “оперативною обстановкою”, зокрема ризиками атак безпілотників. На цьому тлі Кремль оголошував так зване “перемир’я” на період з 8 по 10 травня, однак паралельно залишав за собою право на відповідь у разі будь-яких “провокацій”, що фактично зберігає можливість продовження бойових дій.

    Українська сторона, своєю чергою, пропонувала почати режим тиші раніше, ніж це запропонувала Росія, однак, за даними офіційних джерел, інтенсивність атак не зменшувалася. Повідомлялося про використання дронів, артилерії та авіаційних ударів навіть у період, який Москва називала “перемир’ям”. Це в Києві розцінюють як чергове підтвердження того, що заяви про припинення вогню мають радше символічний характер і не супроводжуються реальними змінами на фронті.

    Таким чином, дискусія навколо відсутності важкої техніки на параді в Москві виходить далеко за межі суто протокольного питання. Вона стає частиною ширшого аналізу стану російської армії, її ресурсів, здатності до ведення тривалих бойових дій, а також інформаційної стратегії Кремля, яка поєднує демонстрацію сили, приховування слабких місць і вплив на внутрішню та міжнародну аудиторію.

  • Стратегія проти тактики: ексрозвідник Фінляндії пояснив, чому США зайшли в глухий кут у війні з Іраном

    Стратегія проти тактики: ексрозвідник Фінляндії пояснив, чому США зайшли в глухий кут у війні з Іраном

    Війна між Сполученими Штатами та Іраном дедалі більше демонструє розрив між тактичними успіхами та стратегічними результатами. Саме відсутність чіткої довгострокової мети стала головною помилкою Вашингтона — таку оцінку дав ексголова військової розвідки Фінляндії Пекка Товері в інтерв’ю українським медіа. За його словами, попри ефективність військових операцій США та їхніх союзників, конфлікт фактично зайшов у патову фазу, де ініціатива поступово переходить до Ірану.

    Товері наголошує: сучасні війни виграються не на полі бою в класичному розумінні, а на рівні стратегічного планування. Йдеться не лише про військову силу, а й про поєднання політичних, економічних і дипломатичних інструментів. Без цього навіть найуспішніші операції можуть втратити сенс. Саме так, на його думку, і сталося у випадку зі США.

    За оцінкою експерта, американські та ізраїльські сили продемонстрували високу ефективність на тактичному та оперативному рівнях. Використання сучасних технологій, включно зі штучним інтелектом, дозволило досягти значних результатів у знищенні цілей та стримуванні противника. Проте ці досягнення не були підкріплені чіткою політичною стратегією, що й призвело до загального застою.

    Окремо Товері звертає увагу на фактор Ормузької протоки — одного з ключових енергетичних вузлів світу. Саме тут, за його словами, США не були готові до розвитку подій. Контроль над цією ділянкою має критичне значення для глобальних поставок нафти, і будь-яка ескалація в цьому регіоні миттєво впливає на світові ринки. Іран, розуміючи це, використовує протоку як важіль тиску, що суттєво ускладнює позиції Вашингтона.

    Важливим елементом іранської стратегії, як зазначає Товері, є масоване застосування ракет і безпілотників. Іран робить ставку не на точкові удари, а на масштабні атаки, спрямовані на перевантаження систем протиповітряної оборони. Попри наявність потужних систем ППО в країнах Перської затоки та Ізраїлі, значна частина цих атак досягає цілей, що підриває відчуття безпеки в регіоні.

    Цей підхід створює додатковий тиск не лише на військову інфраструктуру, а й на цивільні об’єкти, що має серйозні політичні наслідки. Країни регіону змушені балансувати між підтримкою союзників і необхідністю захищати власні економічні інтереси, зокрема стабільність енергетичних поставок.

    На тлі цього конфлікту дедалі більше уваги привертає економічний аспект війни. За даними Пентагону, озвученими наприкінці квітня, витрати США на військову операцію проти Ірану вже досягли приблизно 25 мільярдів доларів. Це перша офіційна оцінка вартості конфлікту, яка підкреслює його масштаб і потенційний вплив на американську економіку.

    Експерти зазначають, що затягування війни створює додаткові ризики для внутрішньої політики США. Зростання витрат, нестабільність на енергетичних ринках і відсутність швидких результатів можуть вплинути на рейтинг чинної адміністрації та її здатність реалізовувати зовнішньополітичні ініціативи.

    У ширшому контексті ситуація навколо Ірану демонструє трансформацію сучасних воєн. Вони дедалі рідше завершуються швидкими перемогами і все частіше переходять у затяжні конфлікти з високим рівнем невизначеності. У таких умовах ключову роль відіграє не лише військова перевага, а й здатність адаптуватися до змін та формувати довгострокову стратегію.

    Пекка Товері підкреслює, що уроки цього конфлікту мають значення не лише для США, а й для інших країн. Вони показують, що навіть найпотужніші армії світу можуть опинитися в складній ситуації, якщо їхні дії не підпорядковані чітко визначеним цілям. У сучасному світі перемога — це не лише контроль над територією, а й здатність досягти політичних результатів.

    Ситуація в Ормузькій протоці, активність Ірану та реакція міжнародної спільноти свідчать про те, що конфлікт далекий від завершення. Більше того, він може стати одним із ключових факторів глобальної нестабільності у найближчі роки.

    Оцінка фінського експерта підкреслює головну проблему: відсутність стратегічного бачення може нівелювати навіть найуспішніші військові операції. І поки ця проблема не буде вирішена, конфлікт ризикує залишатися у стані затяжного протистояння без чіткої перспективи завершення.

  • Буданов рекомендує мирний трек та стратегічні кроки для Зеленського

    Буданов рекомендує мирний трек та стратегічні кроки для Зеленського

    Начальник Головного управління розвідки Міністерства оборони України Кирило Буданов підготував аналітичну доповідь для президента Володимира Зеленського щодо конфлікту на Близькому Сході. У документі зазначені можливі сценарії для України та слабкі місця, які можуть вплинути на перебіг затяжної війни.

    За інформацією джерела в Офісі Президента, аналітика включає рекомендації щодо мирного треку за ініціативою колишнього президента США Дональда Трампа. У доповіді Буданов пропонує розглянути можливі поступки, щоб зафіксувати вже досягнуті домовленості та уникнути негативного впливу кардинальних змін у геополітичній ситуації.

    Очільник ОП прагне, щоб документ слугував основою для стратегічного планування та дозволив оперативно реагувати на ризики, що виникають у міжнародному контексті, особливо в умовах загострення конфліктів на інших регіонах світу.

    Аналітична робота Буданова викликає активне обговорення серед топ-чиновників та експертів, оскільки вона торкається не лише військової безпеки, а й дипломатичних і економічних аспектів.

  • Україна готується до системного удару по економіці РФ

    Україна готується до системного удару по економіці РФ

    В українській владі обговорюється можливість переходу до нового етапу ескалації у війні з Росією, який передбачає системний тиск на критичну інфраструктуру противника. За інформацією з поінформованих джерел, відповідний план було підготовлено в Службі безпеки України ще близько місяця тому та нещодавно отримав політичну підтримку на найвищому рівні.

    Йдеться про зміну підходу до інфраструктурної складової війни. У фокусі — об’єкти, які мають стратегічне значення для економіки та логістики Росії. На Банковій вважають, що саме такий формат тиску здатен створити для противника довгострокові системні проблеми, а не лише разовий ефект.

    За словами співрозмовників, у попередні періоди удари по енергетичних і промислових об’єктах показали вразливість російської системи протиповітряної оборони. Значна кількість об’єктів не має належного захисту, що, на думку української сторони, відкриває можливість для асиметричної відповіді в умовах затяжної війни.

    В Офісі Президента, за даними джерел, шукають політично та військово прийнятний формат нової ескалації, який дозволив би посилити позиції України без прямого втягування союзників у конфлікт. Ключовим аргументом на користь такого сценарію називають необхідність змусити Росію відчути реальну ціну продовження війни не лише на фронті, а й у тилу.

    Офіційних коментарів з цього приводу наразі немає. Водночас співрозмовники зазначають, що будь-які подальші кроки ухвалюватимуться з урахуванням загальної воєнної ситуації, міжнародного контексту та реакції партнерів України.

  • Контроль над Покровськом не дасть РФ стратегічного прориву

    Контроль над Покровськом не дасть РФ стратегічного прориву

    Хоча захоплення Покровська виглядає для багатьох оглядачів неминучим, контроль над руїнами міста не дасть Росії значної військової переваги для подальшого наступу, пише в колонці для Bloomberg оглядач Марк Чемпіон. За його оцінкою, бойова ціна кожного захопленого «міста середнього розміру» вже виявилася для Москви надзвичайно високою, а результат війни визначатиметься не міськими трофеями, а здатністю воювати далі.

    У колонці для Bloomberg Марк Чемпіон пояснює: після провалу блискавичного наступу 2022 року Росія фактично обрала інший підхід — поетапне взяття окремих населених пунктів середнього масштабу. Такі цілі, як Бахмут, Авдіївка і тепер, можливо, Покровськ, мали для Кремля політичне та моральне значення, але кожен із них дався сторонах величезними людськими та матеріальними втратами.

    Автор наголошує, що захоплення Покровська не означатиме відкритого шляху для наступу на інші райони Донбасу: за містом проходить нова лінія оборони Збройних сил України, і географічно контроль над руїнами не гарантує подальшого маневру чи швидкого просування. Чемпіон проводить паралель із Авдіївкою: навіть після її захоплення російським силам знадобилося ще майже два роки, щоб просунутися лише на десятки кілометрів — при цьому людські втрати ворога зросли багаторазово.

    Головним фактором, на думку оглядача, залишаються не конкретні міські опорні пункти, а загальна витривалість та воля сторін продовжувати боротьбу. Якщо Київ і його партнери зможуть підтримувати постачання, мобілізацію та мораль, а Україна — утримувати ефективний опір, то втрата окремих населених пунктів не матиме вирішального стратегічного значення. Для Кремля ж кожен «успіх» обходиться неймовірно дорого з точки зору людських ресурсів і техніки.

    Також автор звертає увагу на політичний вимір події: хоча військовий ефект може бути обмеженим, сам факт падіння міста може стати пропагандистським та політичним козирем для Москви. Чемпіон попереджає, що Путін може використати подібні «досягнення», щоб переконати західних політиків — зокрема Дональда Трампа — нібито про крах української стійкості й необхідність інших підходів у відносинах з Росією. Це вже має свої ризики у дипломатичній та інформаційній площині.

    Покровськ, навіть якщо опиниться під контролем російських сил, навряд чи стане переломним моментом у війні: його воєнна ціна занадто висока, а стратегічні перспективи — обмежені. Натомість реальне значення цього епізоду лежатиме в площині моралі, пропаганди та дипломатичних впливів — факторів, які можуть відсунутися у часі, але вимагатимуть пильної реакції з боку Києва та його партнерів.

  • Військові аналітики попереджають: вікно для відходу ЗСУ з Покровська швидко закривається

    Військові аналітики попереджають: вікно для відходу ЗСУ з Покровська швидко закривається

    Україна опинилася перед важким рішенням — утримувати Покровськ або відвести війська, аби зберегти особовий склад. Про це пише The Washington Post, аналізуючи ситуацію на сході країни, де тривають інтенсивні бої.

    Американське видання зазначає, що відхід із Покровська, навіть заради укріплення більш вигідних позицій поблизу, може бути використаний Росією як пропагандистська перемога. Це також може вплинути на позицію Білого дому, який може розцінити відступ як ознаку слабкості України.

    Водночас залишатися у місті, де вже почалися вуличні бої, означає наражати війська на ризик великих втрат — як серед особового складу, так і техніки. Україна й без того поступається Росії чисельно та відчуває гострий дефіцит мобілізованих військових.

    Як нагадує видання, аналогічна ситуація спостерігалася у Бахмуті та Авдіївці, де українські війська зазнали значних втрат, утримуючи позиції до останнього.

    Захоплення Покровська дало б Росії стратегічну перевагу — шлях углиб Дніпропетровської та Запорізької областей, які мають слабшу оборону. За словами військового експерта компанії Sonata Андрія Риженка, Кремль прагне захопити якомога більше територій на сході та півдні, щоб посилити свій вплив на можливі переговори й домагатися зняття санкцій.

    Аналітики наголошують: рішення треба ухвалювати швидко, адже «вікно можливостей» для організованого відведення військ може закритися в будь-який момент. Проте виведення сил може дати і стратегічні переваги — скоротити лінію фронту, покращити логістику і створити нові плацдарми для зимової оборони.

    Битва за Покровськ стає не лише військовим, а й моральним випробуванням для України — вибором між територією і життями своїх захисників.

  • Колишній американський генерал закликає дозволити Україні бити по цілях у глибині противника

    Колишній американський генерал закликає дозволити Україні бити по цілях у глибині противника

    У статті для The Wall Street Journal відставний бригадний генерал армії США Марк Т. Кіммітт закликає переглянути нинішню стратегію оборони в Україні і відмовитися від доктрини «активної оборони», що, на його думку, повторює помилки холодної війни. Генерал нагадує, що колись «активна оборона» у Західній Європі означала торговицю простором за час до приходу підкріплень, але в Європі й тоді не було достатньо часу чи простору для довготривалого затягування конфлікту. На його погляд, сучасне застосування цієї доктрини в Україні дає ті самі неефективні результати.

    Кіммітт пропонує повернутися до ідей «глибокого бою» та повітряно-наземної стратегії, які передбачають удари по вразливих тилових ешелонах супротивника — по логістиці, командних пунктах і підкріпленнях. Він зазначає, що в епоху Рейгана США інвестували мільярди доларів у засоби розвідки, наведення і далекобійні удари, розробивши відповідні системи та озброєння, яке нині значною мірою вже присутнє на українському полі бою у модернізованому вигляді. Проте політичні обмеження щодо радіусу застосування, цілей і типів озброєння, каже автор, стримують повний ефект цих можливостей і дають РФ час поповнювати запаси боєприпасів, особовий склад та логістику.

    Генерал підкреслює, що рішення про обмеження мають належати виключно українському керівництву — президенту та військовому командуванню — а не бюрократам у Брюсселі чи Вашингтоні. За його словами, кордони не повинні ставати притулком для критично важливих цілей, і якщо Захід прагне перемоги, він має дозволити Україні ізолювати російські сили на передовій і створити умови для наступальних операцій.

    У матеріалі також нагадують про дискусії навколо передачі далекобійної зброї. Раніше у публічних заявах згадували про розгляд передачі ракет Tomahawk, і деякі українські військові експерти, зокрема представники резерву Сухопутних військ, вказували, що за наявності таких ракет у межах до 3 тисяч кілометрів під загрозою опинилася б ключова логістика супротивника, склади, аеродроми й польові штаби. Тема дальньої зброї та правил її застосування залишається предметом інтенсивних політичних і військових дискусій між Києвом та його партнерами.

  • Офіс Президента не має чіткої стратегії щодо міжнародної політики

    Офіс Президента не має чіткої стратегії щодо міжнародної політики

    Офіс Президента України опинився в ситуації, коли доводиться реагувати на зовнішні об’єкти без чіткої стратегії. Як повідомило наше джерело в ОП, керівник Офісу Андрій Єрмак поки що не може сформувати нову модель міжнародної політики, остання попередня стратегія буде працювати, але вже не дає очікуваних результатів.

    Війна внесла свої корективи: ситуація на фронті, зміни в міжнародній підтримці та внутрішньополітичний тиск змушують Київ переглядати його підходи до переговорів та дипломатії. За словами нашого джерела, ОП не був готовий до максимально швидких змін, і тепер президент Володимир Зеленський змусив коригувати свою позицію ледь не щодня.

    Основною проблемою стало те, що нові принципи роботи на міжнародному треку не дають очікуваного ефекту. Україна намагається знайти нові підходи до співпраці з ключовими партнерами, зокрема США, однак поки що це не приносить бажаних результатів.

    Дипломатичні ініціативи Києва, зокрема на переговорах у Саудівській Аравії, свідчать про зміну тактики – Україна готова до часткового припинення вогню за повернення військової допомоги від Вашингтона. Проте цей підхід не гарантує швидкого відновлення підтримки.

    У результаті Офіс Президента опинився в ситуації постійного реагування, а не стратегічного планування. Якщо найближчим часом Києву не вдасться сформувати чітку міжнародну лінію, це може ще більше ускладнити переговори з партнерами та послабити позицію України у війні.