Військовий експерт Костянтин Машовець висловив свою аналітичну оцінку щодо гіпотетичного сценарію значного збільшення військової присутності на території України. На його думку, такий крок несе в собі суттєві ризики та виклики для ініціаторів.

Після казкового збагачення під час війни, деякі з них знайшли новий спосіб захистити свої статки від перевірок та державного контролю – через розлучення. Як саме це відбувається і хто із скандальних політиків ховає свої багатства за “спідницями” колишніх дружин?

Журналісти видання НЕНЬКА ІНФО провели власне розслідування. І ось що вдалося дізнатися.

Микола Тищенко: розлучення не без вигоди

Микола Тищенко, один із найскандальніших українських політиків, розлучився з дружиною Алою Барановською на початку 2023 року. Невдовзі після цього у його декларації з’явилося понад 12 мільйонів гривень як “подарунок” від колишньої дружини. Ця ситуація викликала підозри, оскільки походження цих коштів так і залишилося незрозумілим. Після цього Тищенко опинився під вартою за напад його охоронця на військовослужбовця, що ще більше привернуло увагу до його діяльності. Відзначимо, що цей “подарунок” став чудовою можливістю уникнути подальших питань щодо походження коштів.

Степан Івахів: “король нерухомості” без власного житла

Не можемо не згадати про Степана Івахіва. Український підприємець, депутат партії “За майбутнє”, співвласник мережі автозаправок WOG. Примітно, що у 2021 році Івахів увійшов до рейтингу найбагатших українців, посівши 58 сходинку. Тоді його статки оцінили у 180 мільйонів доларів. Проте його декларація викликала занепокоєння у Національного агентства з питань запобігання корупції (НАЗК), оскільки була визнана ризиковою, тобто такою, що могла не відображати всі доходи чи майно.

Після початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну, Івахів намагався втекти з країни, вивозячи з собою 310 тисяч доларів. Ця спроба зазнала невдачі, і невдовзі після цього депутат розлучився з дружиною.

За інформацією порталу YouControl, після розлучення його статки зменшилися на 21%. Проте, загальна вартість майна його родини все ще оцінюється в 236 мільйонів гривень. Що цікаво, Івахів не задекларував жодного особистого житла чи автомобіля. Усе майно, включаючи чимало земельних ділянок, елітні автівки, дачі, ювелірні прикраси та одяг відомих брендів, тепер належить його колишній дружині Світлані.

Колишня дружина Івахова володіє чотирма земельними ділянками в селі Липини Волинської області, житловим будинком на 300 квадратних метрів, дачним будинком такого ж розміру, садовим будинком на понад 200 квадратних метрів у селі Пульмо, господарською будівлею на 650 квадратних метрів, квартирою в Києві на 200 квадратних метрів та ще однією на 146 квадратних метрів. У колишньої також є квартира на 450 квадратних метрів, що знаходиться у процесі побудови, а також квартира в Липинах на 876 квадратних метрів, котра перебуває у спільній власності з іншими особами.

Цікаво, що Івахів, співвласник мережі автозаправок WOG, у своїй декларації не вказав жодного автомобіля, а задекларував лише причеп за 10 тисяч гривень. Колишня дружина Світлана, навпаки, володіє дорогими автівками, зокрема Porsche Cayenne 2018 року та Toyota FJ Cruiser 2009 року. Це викликає підозри щодо справжньої мети його розлучення. Чи не є це спробою приховати статки? Декларації та реальність: майно депутата та його родини

Вадим Столар: “збіднілий” мільйонер

Ще один приклад — Вадим Столар. Здобув популярність як політик і бізнесмен, пов’язаний із ОПЗЖ. Після заборони ОПЗЖ він приєднався до депутатської групи “Відновлення України”. Проте, його кар’єра не обійшлася без скандалів: Столар фігурує в журналістських розслідуваннях, де його звинувачують у корупційних схемах разом з головою ОП Андрієм Єрмаком.

Його статки за 2023 рік зменшилися на 98%, складаючи тепер лише 5 мільйонів гривень. Однак, до розлучення зі своєю дружиною Інною Майструк, родина Столара мала значний пакет нерухомості та коштовностей.

На Інну Майструк були оформлені будинок під Києвом на понад 900 квадратних метрів, будинок на 100 квадратних метрів, садовий будинок, житловий будинок на 2000 квадратних метрів у Козині, господарська будівля на 280 квадратних метрів, та близько 10 земельних ділянок під Києвом, більшість з яких вартують мільйони гривень. Крім того, Майструк орендувала квартиру в Монако площею 600 квадратних метрів і пентхаус на 500 квадратних метрів в Об’єднаних Арабських Еміратах.

Столар також володіє колекцією антикваріату, в тому числі антикварними меблями, картинами, винами та іншими предметами розкоші. Попри це, у своїй декларації він вказав, що після розлучення його майновий стан суттєво погіршився.

Ще цікавіше те, що за даними розслідувань, навіть попри зменшення офіційних статків, Вадим Столар продовжує володіти значними сумами за кордоном. Зокрема, на острові Домініка у нього залишилося понад 3 млн доларів, понад 2 млн євро в Австрії і 700 тис. доларів у Дубаї. Це наводить на думку, що розлучення могло бути частково мотивоване не тільки особистими причинами, але й фінансовою стратегією.

У висновку залишається питання: чи дійсно ці політики та їхні колишні дружини розійшлися через особисті проблеми, чи це був продуманий хід для захисту активів? Відповідь залишається відкритою, але факти говорять самі за себе. Такий спосіб уникнення відповідальності не новий, але його масштабність вражає.

Схоже, що деякі українські депутати готові йти на будь-які хитрощі, аби зберегти свої багатства. Що ж, побачимо, як буде розгортатися ситуація далі.

Експерт наголошує, що саме по собі збільшення чисельності військ не гарантує успіху. Без належного планування, логістичної підтримки та адаптації тактики до сучасних умов ведення бойових дій, такий крок може виявитися неефективним або навіть контрпродуктивним.

Спробуємо зрозуміти, як воно може вплинути на загальний (стратегічний) хід війни.

На перший погляд, відповідь лежить на поверхні.

Адже збільшення чисельності російського стратегічного угрупування, яке діє на теренах України, нічого доброго нам не принесе, за замовчуванням. Особливо в контексті перспектив продовження противником активних (у сенсі наступальних) дій (операцій) на визначених операційних напрямках.

Але насправді РЕАЛЬНА, а не УДАВАНА ситуація із цим угрупуванням противника залежить не тільки від його чисельності, а від цілої низки чинників. Головним з яких є методологія його використання.

У попередніх двох частинах я висловив власну точку зору стосовно двох основних моментів, пов’язаних із цим ГІПОТЕТИЧНИМ нарощуванням чисельності угрупування противника:

Або як альтернативну причину цього нарощування чисельності російського стратегічного угрупування в Україні варто розглянути прагнення російського командування вже весною (літом) наступного року “парірувать” чергову спробу України змінити свою стратегію ведення війни з оборонної на наступальну.

Й отже, довести її військово-політичному керівництву (ну й, звісно, її держав-партнерів) усієї “безперспективності” спроб “щось змінити” у поточній військово-політичній (стратегічній) ситуації у війні. Тобто неможливості “щось повернути” чи “щось відбити”. Й це, на думку Кремля, очевидно, об’єктивно повинно спонукати Україну та її союзників “погодитись” на всі “завоювання” Кремля.

Як на мене, перший варіант “основного призначення” озвученого генералом Сирським запланованого нарощування чисельності російських військ в Україні виглядає більш ймовірним, ніж другий.

Просто тому, що “ідеологія” теорії та практики радянсько-російської “школи” військового мистецтва вимигає пошуку та застосування найбільш активних та ефективних способів й методів “решительного разгрома войск противника”.

Перехід від позиційного “тягни–толкай” в тактичній зоні із більш-менш сталою лінією фронту, з надію на те, що противник (ЗСУ та загалом Україна) якось та колись “посипляться”, до серії “глибоких проривів та охватів”, у цьому сенсі є найбільш відповідною стратегією.

Хоча б тому, що Кремль на сьогодні просто “сам для себе” не може гарантувати із стовідсотковою впевненістю того, що Україні у якийсь момент можуть припинити допомогати “враждебные буржуины” (які, до речі, сукупно переважають усі ресурсні, економічні та технологічні спроможності Кремля вести затяжну війну, навіть на додаток із “частичным участием” Китаю).

Водночас, намагаючись визначити характер впливу цього нарощування чисельності російських військ, розгорнутих в Україні, на загальну (військово-політичнустратегічну) ситуацію у війні, варто мати на увазі не тільки сутто військову (воєнну) сферу, а цілу низку інших, так чи інакше пов’язаних із спроможністю Кремля її взагалі вести, або “моделировать” свою стратегію в ній. Наприклад, фінансову, воєнно-ЕКОНОМІЧНУ складову чи соціально-політичну, технологічну й т.д.

Щодо, власне, воєнної сфери.

Такого роду нарощування чисельності стратегічного угрупування російських військ в Україні, яке озвучив генерал Сирський, очевидно, сприятиме набуттю його командуванням цілого переліку можливостей та спроможностей.

Я їх зараз не буду перераховувати всі, але назву два, як на мене, ключових, у світлі вищеописаного призначення цього нарощування й загального перебігу війни, а саме:

Однак вся ця “красота” має сенс виключно тоді, коли російське командування дійсно збирається міняти основні форми й методи застосування своїх військ у війні з Україною — з поступового “прогризання” української оборони у стилі “від посадки до посадки” на “стремительные и сокрущающие удары в глубину обороны противника”, ну або тоді, коли виникне реальна потреба знову “зацементувати” власну оборону додатковими резервами на якомусь операційному напрямку, де, на його думку, “ЗСУ знову спробують наступати”.

В усіх інших випадках це нарощування буде позбавлене сенсу. Бо збільшенням “живої” (до визначеного моменту) сили, яка залучається лише для того, аби мати можливість й надалі штурмувати “домік лісника” чи “пів посадки під Часіком” приведе виключно до того, що й ці “гіпотетичні” 150–160 тисяч “зточаться” так само, як і їхні попередники.

Немає ніякої різниці для “зміни загальної ситуації у війні” скільки конкретно російських військовослужбовців загинуло, наприклад, в боях за Вовчанськ — три, п’ять, десять тисяч, грає роль лише співвідношення між цими втратами та “якістю” (рівнем, обсягом) досягнутого результату.

Якщо ви вклали (або у землю, або на койку в шпиталі) у лобових атаках для того, щоб захопити третину прикордонного містечка, приблизно десь повнокровну дивізію, то, якщо ви не зміните сам підхід до такого роду своїх дій, а лише збільшите чисельність штурмових груп та рот, то, очевидно, бажаного успіху ви досягнете (якщо взагалі досягнете) принаймні не з меншими втратами.

Збільшення чисельності особового складу російського стратегічного угрупування військ, розгорнутого в Україні, безумовно, на загальному перебігу війни для нас з вами відіб’ється “різко негативно”. Адже сприятиме суттєвому розширенню можливостей та спроможностей російського командування відповідного рівня планувати, організовувати та ПРОВОДИТИ ті чи інші свої дії (особливо наступального характеру).

Однак вплив цього нарощування на загальну ситуацію у війні зовсім не обмежується виключно військовою сферою. Для неї має значення ціла низка “пов’язаних” із цим ІНШИХ чинників. Починаючи з фінансового (адже цю ДОДАТКОВУ ораву треба одягати, кормити, поїти, нарешті — озброювати та оснащувати чимось, це — кошти, знову кошти й ще раз кошти), закінчуючи соціально-політичним.

Станом на середину лютого нинішнього року, за даними видання “Лівий Берег”, РФ УЖЕ витратила на війну з Україною не менше 1,3 ТРИЛЬЙОНА американських долЯрів (з них, принаймні, 211 мільярдів — лише на розгортання та утримання на окупованих територіях свого стратегічного угрупування військ, коли воно явно не дотягувало до 500 тисяч “голів”, зараз воно більше, й на дворі далеко не ЛЮТИЙ). Додавання до цього кодла ще 150–160 тисяч “тушок” означає — додавання витрат, причому суттєве.

Водночас в самій РФ інфляція продовжує зростати, промислове виробництво, не дивлячись на просто “ахіренне вкачування бабла” з російського бюджету у військове виробництво, продовжує “замєдляца” (темпи зростання, яке “давав” тамтешній ВПК, спочатку стабілізувались й зараз потроху почали зменшуватись, вони ще ростуть, але все менше й менше). Із самим дефіцитом “болотяного” бюджета щось також таке недобре коїться, та й загалом податки на “болотах” кардинально зростають.

А ще є соціально-політичний чинник (цих ДОДАТКОВИХ “вітязей” на боротьбу з “натівсько-бІндероФскою гідрою” ще десь й колись тре наловити, тобто мобілізувати, а це навряд чи викличе у російському суспільстві особливо позитивні почуття та емоції).

Ну й т.д.

Ну й на завершення — коротка оцінка всього цього нарощування у стилі “незважаючи ні на що…”.

Ми маємо справу із “останньою” спробою Кремля змінити “парадігму війни” в стратегічному сенсі. Тобто досягнути СПРАВЖНЬОЇ цілі війни — ліквідувати Україну як державу.

Обраний метод — розтягнуте у часі удушення.

Спочатку військовим шляхом примусити погодитись на закінчення війни на своїх умовах (для цього, власне, й потрібне це нарощування), після чого в Україні (або, краще сказати, в тому, що від неї залишиться), очевидно, розпочнуться, за думкою Кремля, “необратимые социально-политические процессы дезинтеграционного характера” щодо її системи державного управління й всього державного устрою (що цілком ймовірно). Наприкінці Кремлю залишиться лише “добити”.

Тому нам варто готуватися до дуже динамічно-напруженних найближчих 5–6-и місяців. Кремль, по суті, їде ва-банк. Його найближче й наразі ГОЛОВНЕ завдання — примусити Україну погодитись на ЇХНІ підсумки війни.

Військовий експерт Костянтин Машовець висловив свою аналітичну оцінку щодо гіпотетичного сценарію значного збільшення військової присутності на території України. На його думку, такий крок несе в собі суттєві ризики та виклики для ініціаторів.

Мова йде про карткові рахунки відкриті у ПриватБанку до повномасштабного вторгнення, на які продовжують поступати пенсійні виплати. Зняти кошти з цих карток, не маючи фінансового номера телефону неможливо, так як українські оператори мобільного зв’язку на тимчасово окупованих територіях не працюють.

Таких пенсійних карток, за останніми даними, налічується біля одного мільйона і частина з них залишається активною. Саме ці активні пенсійні картки сформували “чорний ринок”, де співробітники банку продають дані банківських рахунків пенсіонерів з ТОТ шахраям, для яких зняти кошти з такого рахунку не є проблемою.

За інформацією наших джерел, на оборудках з картковими рахунками пенсіонерів на ТОТ держава щомісячно втрачає 3-4 мільярди гривень.

Військовий експерт Костянтин Машовець висловив свою аналітичну оцінку щодо гіпотетичного сценарію значного збільшення військової присутності на території України. На його думку, такий крок несе в собі суттєві ризики та виклики для ініціаторів.

Журналісти видання 360UA NEWS з’ясувували, як компанія топового регіонала та фігуранта низки корупційних скандалів Володимира Дебоя опинився в списках Кабміна.

На перший погляд наявність ПФ “ГАРДЕ” в списках Кабміну виглядає логічно – ще до початку повномасштабного вторгнення, у 2021 році Володимир Дебой значився в команді консультантів у проєкту НЕФКО “Енергоефективність малих та об’єднаних громад України”. Наразі ПФ “ГАРДЕ” приймає участь у проєктах НЕФКО в рамках грантової програми дій “Підтримка ЄС для нагальних потреб розміщення внутрішньо переміщених осіб в Україні”.

Водночас журналістів нашого видання зацікавив неоднозначний бекграунд Володимира Дебоя, який важко увязується з його теперішнім заняттям.

Володимир Дебой – топовий функціонер Партії Регіонів, за часів мерства в Житомирі потрапив у гучний корупційний скандал: перш ніж зайнятися “енергоефективністю” Дебой, користуючись службовим положенням, намагався перевести обслуговування житла від ЖЕКів до своїх кишенькових фірм.

Також, за час своєї каденції Володимир Дебой “прославився” на всю Україну тим, що через рік після обрання мером хотів купити для власного користування позашляховик Тoyota Highlander за 600 тис. грн бюджетних коштів.

ПФ “ГАРДЕ”, яка належить матері Володимира Дебоя – Людмилі Дебой за каденції мера Дебоя також не раз була засвічена в різного роду корупційних оборудках, з використанням адмінресурсу. До 2016 року основним видом діяльності ПФ “ГАРДЕ” значилось “обслуговування напоями”, а деякі об’єкти що належали фірмі, під час мерства Дебоя перетворилися з “кіосків” у “тимчасові павільйони громадського харчування”, як зруб на ул.Черняховского. Крім того, фірма намагалася узаконити земельні ділянки під колишніми МАФами.

Також через мережу МАФів Дебоя вірогідно вівся збут незаконно виготовлених тютюнових виробів без марок акцизного збору, в зв’язку з чим у 2021 році пройшли обшуки на іншому підприємстві яким володіє сім’я Дебоя – ТОВ “Житомирпиво”. Нагадаємо, в 2021 році Володимир Дебой уже співпрацював з НЕФКО.

ПФ “ГАРДЕ” – від “розливайок” до діяльності в сфері “енергоефективності” та “розміщенню ВПО”

Приватна фірма «Гарде» була заснована ще в 1994 році, одним з напрямків її роботи була реалізація продукції українських виробників, в тому числі і Житомирського пивзаводу. Наприкінці 2016 року ПФ “ГАРДЕ” змінила основний вид діяльності: з “обслуговування напоями”, на “діяльність у сфері інжинірингу, геології та геодезії, надання послуг технічного консультування в цих сферах”.

З 2021 року в пресі починають з’являтись публікації, де Володимир Дебой та ПФ “ГАРДЕ” фігурують разом з Північною Екологічною Фінансовою Корпорацією (НЕФКО) в проектах по впровадженню програм з енергоефективності та розміщення внутрішньо переміщених осіб в Україні.

На думку опитаних нами експертів, цікавість Володимира Дебоя до грантових проектів НЕФКО може бути більш прагматичною, чим здається на перший погляд. Адже через НЕФКО в Україну заходять європейські грантові кошти на мільйони євро, фактичними розпорядниками яких є органи місцевого самоврядування. В такій схемі, присутні ті ж самі корупційні ризики, що і при освоєнні бюджетних коштів. Власне кажучи, добре знайоме для Володимира Дебоя середовище.

Для прикладу розглянемо реалізований за участі НЕФКО проект переобладнання приміщення гуртожитку у “смарт квартири” для ВПО в Чорткові, на Тернопільщині. За повідомленням Чортківської міської ради, для переобладнання гуртожитку в смарт квартири для 40 сімей було потрачено 1 млн 960 тис. євро. Прості розрахунки показують, що фактично невеличка однокімнатна смарт квартира обійшлась у 50 тисяч євро.

Для порівняння, повноцінна двокімнатна мебльована квартира в Чорткові вартує біля 33 000 євро. А мебльовану однокімнатну квартиру у новобудові можна придбати за 27 000 євро.

За інформацією наших джерел, в таких кейсах корупційна складова можлива за рахунок залучення місцевих підрядників, які завищують ціни на виконання робіт та закупівлю будівельних матеріалів. Зазвичай, підрядника надає місцева влада, а компанії на кшталт “ГАРДЕ” допомагають оформити всі необхідні документи для отримання грантової допомоги.

Головною темою дискусії стали пропозиції щодо потенційного підвищення податків. Учасники зустрічі мали можливість обмінятися думками та аргументами стосовно різних аспектів цього складного питання.

Переважну частину зустрічі представники бізнесу зосередили на пропозиціях щодо альтернативних способів поповнення бюджету. Дві особи, які були присутні на зустрічі, зазначили, що обговорення було більше про альтернативні джерела доходів, ніж про податкові зміни.

Серед висловлених пропозицій, які озвучили члени Ради підприємців, були наступні заходи для детінізації економіки:

За словами одного з учасників, які були присутні на зустрічі, бізнесмени не надали конкретних розрахунків щодо того, як запропоновані заходи можуть вплинути на бюджет.

Також обговорювалася можливість скасування програми “українського кешбеку”, яка може обійтися бюджету від 1 до 3 мільярдів гривень у цьому році, залежно від моделі реалізації.

Державні службовці погодилися з необхідністю детінізації, але зазначили, що цей процес не дасть швидких результатів, тоді як фінансування армії потрібно вже зараз.

Хоча підвищення податків виглядає неминучим, питання щодо конкретних заходів залишаються відкритими, і дискусії продовжаться на рівні профільних комітетів. Однією з можливих альтернатив військовому збору розглядається підвищення ПДВ, але остаточні рішення ще не прийняті.

Економіст Павло Вернівський, який спеціалізується на аналізі оборонного сектору, звертає увагу на комплекс факторів, що впливають на цю ситуацію. За його словами, існує низка причин, через які Україна, маючи нагальну потребу в сучасних ракетних системах, все ще не досягла бажаного обсягу виробництва.

Чому Україна не виготовляє ракети? Озвучу власну версію.

У нас не виготовляють ракети не тому, що не вміють. Якщо трохи погуглити, то можна побачити безліч перспективних розробок. І ОТРК “Грім-2”, наш аналог “Іскандера”. І крилаті ракети “Коршун”. Навіть рік тому хтось там хвалився, що в нас переробили ракету “Нептун” для ударів по наземних цілях.

Тож проблема не в тому, що ми не можемо виробляти ракети. Проблема в тому, що ми робимо це дуже повільно та в недостатній кількості. А це тому, що нам не вистачає системності, пріоритетності. Плюс — ефективних і якісних управлінських рішень для пришвидшення розробок і подальшого виробництва. І увесь цей комплекс питань, а саме відсутність розуміння та бажання втручатися у виробничі процеси, породжує ситуацію, коли “верхи не розуміють, а низи не можуть”. І, ймовірно, саме через це вітчизняна ракетна програма досі буксує.

Загалом усі проблеми, які заважають розробці й виробництву власних ракет, спостерігалися ще до початку повномасштабного вторгнення протягом усіх років незалежності. Українська промисловість деградувала упродовж 30 років, багато чого втрачено й забуто. А деякі процеси, від логістичних звʼязків і до внутрішніх виробничих процесів, були порушені. Усе потрібно відбудовувати, та цим наразі практично ніхто не займається.

Для аналогії уявіть, що у вас є автомобіль, який побував у декількох ДТП і починає барахлити. За аналогією з таким автомобілем, механізми українського ВПК неадекватно працюють, але замість того, щоб поремонтувати, усі вважають, що він поїде самостійно, достатньо лише залити бензин. Однак це так не працює.

Водночас люди, які дали вказівку розробляти ракетну програму, вважають: для того, щоб вирішити проблему, треба лише виділити кошти і дати держзамовлення. На цьому вся їхня робота закінчується. Проте, навіть якщо на ракетну програму знайдуть гроші, так само, як колись для заводу “Антонов”, коли Зеленський пообіцяв закупити його літаки, це не гарантує швидкої появи цих ракет. Тим паче, що багато проблем, які наразі стоять перед підприємствами оборонного сектору, вони самостійно вирішити не в змозі.

Наприклад, візьмемо процес розробки. Будь-яка промислова продукція — це своєрідний конструктор, який збирають із різних деталей та компонентів. Певні деталі цього умовного конструктора ми можемо імпортувати, але є компоненти, які імпортувати дуже важко, тому що країни-власники цих технологій можуть встановлювати обмеження на їхній експорт. У США експорт ракетних технологій регулюється спеціальним режимом — Missile Technology Control Regime (MTCR), який обмежує доступ до цих технологій усім охочим і дозволяє постачати їх лише ключовим країнам-партнерам. Однак, навіть з урахуванням того, що зараз Україна є партнером США, це не означає, що дозвіл на отримання цих технологій ми отримали автоматично. Його треба отримувати окремо. А це, у свою чергу, політичне питання. Тобто навіть у цьому напрямку потрібна системна робота, аналогічна тій, яка ведеться для отримання вже готової зброї від Заходу. Частково вона триває, але не є системною, водночас здебільшого ця ініціатива йде знизу, від компаній. А далі до неї приєднуються політики, щоб попіаритися, підписати якийсь меморандум — і все. Тож політична робота для пришвидшення отримання цієї технології не ведеться взагалі.

Додатково у виробників можуть виникати проблеми з кадрами. Дуже часто цю проблему важко вирішити, бо через деградацію сектору в галузі залишилося мало фахівців. Тому тут теж потрібні й політичні, й управлінські рішення для пошуку та підготовки необхідних кадрів. Причому, додатково треба заново популяризувати професію, шукати фахівців з інших галузей чи й залучати іноземних фахівців, які б закривали наші слабкі місця у певних сферах. Цієї роботи також немає.

Окремо потрібно відзначити, що проблеми спостерігаються не лише на етапі розробки, а й у виробництві. Тобто, коли вже є якась готова розроблена зброя, але навіть її ми не можемо випускати у великих кількостях. Усе це пояснюється деградацією виробництва, втратою кадрів, навичок організації виробництва. Про що тут говорити, якщо ці люди зараз не можуть створити навіть масового виробництва простіших реактивних снарядів для РСЗО чи навіть снарядів, тобто елементарнішого продукту, аніж технологічні ракети. І якщо ми не можемо вирішити проблему зі снарядами, то я не думаю, що варто очікувати просування у ракетній програмі, адже для цього не створено відповідних передумов.

Не виключаю навіть саботажу на виробництвах зброї, адже росіяни можуть вербувати співробітників сектору ВПК так само, як і коригувальників для ракетних ударів. І учасники процесу можуть цілеспрямовано гальмувати процес, розповідаючи наших держдіячам, які в тому не петрають, що швидше й більше зробити неможливо.

Тому у мене є сумніви, що ці проблеми буде вирішено. Якби було помітно, що в управлінців є бажання вирішувати ці проблеми, то, можливо, у мене був би кращий прогноз. Зараз я цього не бачу.

Хоча абсолютна більшість українців залишається непохитною у питанні збереження територіальної цілісності держави, з'являються ознаки того, що частина суспільства починає розглядати можливість дипломатичного врегулювання як один із потенційних шляхів вирішення конфлікту.

Про це Сулима сказав в інтерв’ю Українським Новинам.

Зазначимо, раніше на судовому засіданні Софія Семчишин побажала підозрюваному у вбивстві її матері “здохнути в тюрмі”.

“За це її можна притягнути. Вибачте, але за погрози вбивством і розправою можна притягнути до відповідальності. Нехай при мені це скаже. Проти неї буде порушено карну справу”, – заявив адвокат.

Він додав, що якщо є відповідний відеозапис з погрозами, то він витребує його.

Як повідомляла “ДС”, 26 липня Галицький районний суд Львова обрав запобіжний захід 18-річному юнаку, якого підозрюють у вбивстві Ірини Фаріон. Фігуранта відправили до львівського СІЗО на 60 діб без права внесення застави.

Хлопець заявив, що нікого не вбивав, та до загибелі мовознавиці не причетний.

Нагадаємо, раніше журналісти “Схем” зв’язалися з батьком підозрюваного. У коментарі чоловік розповів, що служить на фронті та давно не бачив сина. На його думку, в хлопця не було мотивів для убивства Фаріон, адже він не мав жодних українофобських поглядів і є патріотом.

Хоча абсолютна більшість українців залишається непохитною у питанні збереження територіальної цілісності держави, з'являються ознаки того, що частина суспільства починає розглядати можливість дипломатичного врегулювання як один із потенційних шляхів вирішення конфлікту.

Про це повідомили у Черкаській обласній прокуратурі.

“Під час судового розгляду прокурор довів, що у березні цього року 32-річна жінка, знаходячись за місцем свого проживання, вкладаючи спати свого півторарічного сина, який не хотів засинати, нанесла йому більше трьох ударів по обличчю і голові та вкусила за сідницю”, – повідомили у прокуратурі.

Згідно з висновком судово-психіатричної експертизи, як вказано, “жінка за своїм психічним станом в момент скоєння кримінального проступку не могла усвідомлювати свої дії та керувати ними, тому суд ухвалив застосувати до неї примусові заходи медичного характеру у вигляді госпіталізації до закладу з надання психіатричної допомоги із звичайним наглядом”.

Зазначається, що обвинувачення у кримінальному провадженні стосовно місцевої жительки здійснювалося за фактом вчинення домашнього насильства, нанесення легких тілесних ушкоджень своєму сину (ч. 1 ст. 125 КК України).

Хоча абсолютна більшість українців залишається непохитною у питанні збереження територіальної цілісності держави, з'являються ознаки того, що частина суспільства починає розглядати можливість дипломатичного врегулювання як один із потенційних шляхів вирішення конфлікту.

Така традиція побутує в селах Руда, Гніздичів, Облазниця, Лівчиці, Ганівці, Покрівці та містах Стрий, Жидачів, Журавно, Ходорів Стрийського району Львівської області. Подібні страви готують і в інших частинах України, але вони мають свої особливості.

Для приготування страви потрібні свіжі продукти: капуста, пшоно, цибуля, олія, молоко, сметана, гриби та м’ясо. Хоча уніфікованого рецепта не існує, технологія приготування має спільні риси. Квашену капусту відварюють до напівготовності, зливають воду. Потім додають молоко й доводять до кипіння. Далі додають промиті зерна пшона і варять до готовності.

Далі у сковороді розтоплюють масло, дрібно нарізають цибулю та додають до масла. Коли цибуля стає прозорою, до неї додають домашню сметану та помішуючи тушкують протягом 5 хвилин. Потім це додають до капусти та вимішують. Якщо капуста надто густа, можна долити ще трохи молока. Деякі господині, після зняття страви з вогню, кладуть зверху гілочки вишні або смородини і залишають на деякий час, щоб страва просочилася ароматом. Окремо готують шкварки, грибну підливку і з ними подають засипану капусту.

Найсмачніша, найзапашніша «засипана капуста» та, яка готується у печі, чи брайтурі. Секрети смачної засипаної капусти – це якісні продукти та правильна варка, а також варто дати страві настоятися після приготування, щоб смаки краще поєдналися. Культура споживання засипаної капусти це не тільки спосіб харчування, це спосіб життя. Страву готували і на весілля, і на похорон, і в будні, і на свята.

За переказами «Засипана капуста» була улюбленою стравою Івана Франка, а також її любили гетьман Іван Виговський, митрополит Андрей Шептицький, Іван Нечуй-Левицький, Михайло Коцюбинський, Ольга Бачинська. До вподоби вона була й Соломії Крушельницькій.

Хоча абсолютна більшість українців залишається непохитною у питанні збереження територіальної цілісності держави, з'являються ознаки того, що частина суспільства починає розглядати можливість дипломатичного врегулювання як один із потенційних шляхів вирішення конфлікту.

У жіночих синхронних стрибках з 10-метрової вишки Україна показала найкращий результат за всю історію виступів на Олімпіадах. Україна опинилась на сьому місці у фіналі синхронних стрибків з вишки. Про це УНН повідомляє із посиланням на “Суспільне Спорт”.

Україну у цьому виді стрибків у воду представляв дует Ксенії Байло та Софії Лискун.

Дівчата отримали 285 балів. Цей результат став найкращим для України в історії у жіночих синхронних стрибках у воду з 10-метрової вишки на рівні Олімпійських ігор.

Золото здобув Китай, срібло — Північна Корея, а бронзу — Велика Британія.

Як зазначається, у жіночих синхронних стрибках з 10-метрової вишки Україна була представлена на Олімпіаді вперше за 12 років.