Політика

Колишній народний депутат України, а нині заступник міського голови Дніпра з питань діяльності виконавчих органів у сфері інформаційної політики Андрій Денисенко задекларував значні обсяги готівкових коштів, які зберігає поза банківською системою. Відповідні дані містяться в його електронній декларації за 2024 рік, оприлюдненій у встановленому законом порядку.

Згідно з декларацією, основним офіційним доходом посадовця за звітний період стала заробітна плата, яка склала 156 826 гривень. Водночас задекларовані готівкові заощадження істотно перевищують річний дохід, що традиційно привертає увагу громадськості та експертів у сфері фінансової прозорості. У документі зазначено, що кошти зберігаються саме у готівковій формі, а не на банківських рахунках.

Дружина заступника мера за звітний період задекларувала дохід у розмірі 383 373 гривні, що більш ніж удвічі перевищує офіційний дохід самого посадовця. Водночас навіть сукупний річний дохід родини не пояснює наявність такої суми готівки без залучення заощаджень з минулих років або інших джерел доходу.

Крім грошових активів, у декларації зазначено нерухоме майно родини. Андрій Денисенко та члени його сім’ї володіють трьома квартирами: двома у Дніпрі площею 48,8 та 36,3 квадратного метра, а також квартирою у місті Кам’янське площею 61,8 квадратного метра.

Також у власності посадовця перебуває земельна ділянка площею 1250 квадратних метрів, розташована на території Дніпропетровської області.

Андрій Денисенко був обраний до Верховної Ради України у 2014 році від Блоку Петра Порошенка за виборчим округом №26 у Дніпропетровській області. Після завершення парламентської каденції він обійняв посаду заступника міського голови Дніпра.

Декларація чиновника знову порушує питання співвідношення офіційних доходів посадовців та обсягів їхніх задекларованих заощаджень, а також прозорості походження значних сум готівки, які зберігаються поза банківською системою.

Останні голосування у Верховній Раді дедалі виразніше свідчать про внутрішню нестабільність у парламенті. Народні депутати підтримують звільнення окремих міністрів, але водночас не знаходять голосів для їхніх наступників, провалюють урядові фіскальні ініціативи та демонструють непередбачувану поведінку під час ухвалення стратегічно важливих рішень. Така ситуація загострює дискусію про реальний стан монобільшості та рівень керованості законодавчого органу.

Політолог Володимир Фесенко звертає увагу на те, що формально парламентська більшість у Верховній Раді все ще існує. Однак на практиці вона дедалі частіше не працює як єдиний політичний механізм. Усередині фракції спостерігаються розбіжності щодо ключових питань, а частина депутатів голосує ситуативно або займає відверто опозиційну позицію щодо урядових ініціатив.

За його словами, ядро фракції «Слуга народу» у голосуваннях становить приблизно 170–190 депутатів. До них додаються близько 80 голосів з різних депутатських груп — частково «Батьківщина», частково колишні депутати ОПЗЖ після початку повномасштабної війни. Саме ця конфігурація дозволяє ухвалювати рішення, хоча й не з усіх питань.

Проблеми починаються тоді, коли ядро фракції скорочується до 160 або навіть 150 голосів. Саме це, за словами Фесенка, проявилося під час кадрових голосувань у січні. Він також звертає увагу, що окремі політичні гравці намагалися зруйнувати не монобільшість як таку, а саме неофіційну коаліцію, спровокувавши урядову й парламентську кризу.

Народний депутат від «Слуги народу» Максим Бужанський переконаний, що відставка Андрія Єрмака з посади голови Офісу президента жодним чином не вплинула на роботу парламенту. За його словами, Єрмак ніколи напряму не втручався у процес голосування депутатів.

Бужанський зазначає, що має один із найнижчих показників голосування разом із фракцією, регулярно не підтримує або відкрито критикує законопроєкти, і при цьому жодного разу не отримував сигналів чи вказівок від Єрмака. Вплив керівника ОП, за його словами, відчувався лише на рівні формування порядку денного або рішень президента щодо підписання чи вето законів.

Фесенко також наголошує, що проблеми у фракції «Слуга народу» почалися задовго до відставки Єрмака. Йдеться про депресивні настрої, втому, бажання частини депутатів скласти мандат і втрату внутрішньої мотивації.

Ситуацію у фракції різко загострили події літа 2025 року, коли депутатів змусили підтримати закони, що обмежували повноваження НАБУ і САП, а згодом — під тиском протестів — скасувати власне рішення. За оцінкою експертів, парламентарів фактично зробили «крайніми», що викликало сильне роздратування навіть серед лояльних до президента депутатів.

Додатковим ударом став так званий «Міндічгейт», який також спричинив хвилю негативу всередині фракції. На цьому тлі лунали заклики до створення «коаліції національної стійкості» та навіть «уряду національної стійкості», однак ці ініціативи не мали продовження.

Окремою проблемою стала кадрова криза. Кількість депутатів від «Слуги народу» поступово зменшується, а замінювати вибулих майже ніким. Народні депутати йдуть з життя, переходять на роботу в органи виконавчої влади або інші структури, а список партії фактично вичерпаний.

Народний депутат Роман Каптєлов зазначає, що в партійному списку майже не залишилося людей, готових зайти до парламенту. Частина потенційних кандидатів відмовляється від мандату, розуміючи, що статус народного депутата означає пожиттєву публічність і постійний контроль. За його словами, близько 50 чинних депутатів хотіли б скласти мандат, але їм цього не дозволяють.

Через дефіцит кадрів виникають проблеми навіть із призначенням депутатів на міністерські посади, адже немає ким їх замінити у сесійній залі.

Якщо фракцію «Слуга народу» покинуть ще кілька депутатів, монобільшість зникне не лише фактично, а й формально. Цей ризик посилюється тим, що десятки парламентарів фігурують у кримінальних провадженнях. В умовах відсутності депутатської недоторканності це створює додаткові важелі тиску.

Максим Бужанський звертає увагу, що з наближенням виборів і потенційного завершення війни парламент дедалі важче ухвалює непопулярні рішення. Активний політичний процес ведуть опозиційні сили, насамперед «Європейська солідарність», яка використовує парламент як трибуну для політичної боротьби.

За його словами, навіть технічні законопроєкти нині обростають сотнями правок, що штучно блокує роботу Ради і перетворює кожне голосування на багатоденну баталію.

Роман Каптєлов вважає, що фактично від Верховної Ради зараз очікують лише ухвалення законів про вибори і референдум. Бюджет на 2026 рік уже прийнято, а ключові політичні рішення, за цією логікою, мають ухвалюватися безпосередньо народом.

За його словами, результати майбутніх референдумів будуть обов’язковими, а не рекомендаційними, і не потребуватимуть ратифікації парламентом. Після цього Верховна Рада ризикує остаточно перетворитися на майданчик для передвиборчої риторики.

Володимир Фесенко підсумовує, що попри кризові тенденції, повного розвалу монобільшості поки немає. Однак результативні голосування можливі лише за умов ручної мобілізації депутатів, яка працює епізодично.

Він переконаний, що для критично важливих рішень — співпраці з МВФ або євроінтеграції — голоси знайдуться. Керівництво парламенту і фракції зможе мобілізувати необхідну кількість депутатів, апелюючи до державних інтересів.

Максим Бужанський погоджується: всі справді важливі для країни законопроєкти будуть ухвалені. А от другорядні ініціативи можуть чекати місяцями або взагалі не бути проголосованими — і це, за його словами, не матиме критичних наслідків для країни.

Українська сторона категорично відкидає будь-які пропозиції щодо гарантій безпеки, які не передбачають реальних механізмів захисту від можливої повторної агресії з боку Росії. Посол України в НАТО Альона Гетманчук наголосила, що після низки невдалих домовленостей українське суспільство ставиться до формальних або декларативних ініціатив надзвичайно обережно. Вона підкреслила, що нинішній підхід відрізняється від ситуації 2015 року, коли були підписані Мінські угоди: тоді сподівання на дотримання домовленостей були високими, проте фактичне виконання умов залишилося сумнівним.

Гетманчук зазначила, що ключовим завданням України є не просто отримати формальні гарантії, а забезпечити надійний механізм, який би дозволяв реагувати на будь-які прояви агресії й захищати національний суверенітет. Попередній досвід показав, що декларативні домовленості без конкретних інструментів контролю та реагування не забезпечують безпеки і можуть створювати хибне відчуття стабільності.

Гетманчук підкреслила, що українці не збираються приймати ще одну «безглузду» пропозицію, навіть якщо вона буде подана під виглядом привабливих гарантій. На її переконання, досвід війни зробив українське суспільство значно жорсткішим у питаннях безпеки та відповідальності партнерів.

На цьому тлі в Європі завершується розробка планів зі створення сил швидкого реагування, які могли б бути задіяні у разі порушення Росією умов припинення вогню. Передбачається залучення європейських підрозділів і техніки, розміщених як в Україні, так і за її межами, а також участь українських збройних сил.

Водночас обговорення того, за яких умов ці сили можуть бути задіяні, все ще тривають. Один із варіантів передбачає, що Україна реагуватиме першою у разі порушення домовленостей, після чого до дій можуть долучатися європейські підрозділи, а підтримка з боку США розглядатиметься як фінальний елемент стримування.

Очікувалося, що президент України Володимир Зеленський зможе підписати відповідну угоду під час зустрічі з Дональдом Трампом на Всесвітньому економічному форумі в Давосі. Однак після цього американські представники, за інформацією західних медіа, змінили підхід до переговорного процесу.

Нові вимоги Вашингтона фактично означають, що Київ може бути змушений погодитися на мирну угоду, яка допускає територіальні поступки на сході України паралельно з будь-якими домовленостями про безпеку. Саме ця позиція викликала занепокоєння серед європейських чиновників, які побоюються, що відмова від чітких гарантій може бути використана як інструмент тиску на Україну.

Водночас українські джерела наголошують, що не розглядають дії США як пряму спробу змусити Київ погодитися на передачу територій. У Києві це радше сприймають як прагнення прискорити переговори після перших прямих контактів між українськими та російськими представниками, які відбулися минулого тижня в Абу-Дабі.

Попри це, питання територіальних поступок залишається ключовою перешкодою для виходу з переговорного глухого кута. Станом на зараз жодна зі сторін не демонструє готовності змінити свою позицію з цього питання.

Територіальні та політичні апетити Російської Федерації виходять далеко за межі окупованих районів Донбасу, попри намагання Кремля подавати іншу картину західній аудиторії. Про це йдеться в аналітичному звіті Інституту вивчення війни (ISW) станом на 27 січня, у якому детально проаналізовано публічні заяви російського керівництва та їхню реальну риторику всередині країни.

Аналітики звертають увагу на системну розбіжність між сигналами, які Москва адресує міжнародним партнерам, і меседжами, що транслюються у внутрішньому інформаційному просторі Росії. Для Заходу звучать формулювання про «переговори», «компроміси» та нібито обмежені цілі війни, тоді як для внутрішньої аудиторії російські посадовці значно частіше озвучують максималістські вимоги та виправдовують подальшу ескалацію.

У звіті зазначається, що російське військове керівництво неодноразово згадувало Харківську, Сумську та Дніпропетровську області як потенційні зони розширення контролю. Це, на думку аналітиків, свідчить про значно ширші територіальні амбіції, ніж ті, які Росія декларує у переговорах або заявах для Заходу.

Окрім територіальних вимог, Росія висуває і стратегічні політичні умови. Йдеться не лише про Україну, а й про зміну безпекової архітектури в Європі. Російські посадовці публічно заявляють, що будь-яке мирне врегулювання має усунути так звані «корінні причини» війни, під якими Москва традиційно розуміє існування НАТО, підтримку України з боку Заходу та нинішню українську владу.

Аналітики наголошують, що ці вимоги фактично відтворюють позицію Росії зразка 2021–2022 років. Серед них — обмеження або повне припинення розширення НАТО, повернення Альянсу до кордонів 1997 року, а також політична трансформація України шляхом заміни демократично обраного уряду на режим, лояльний до Кремля.

У звіті також аналізуються публікації російських державних і ультранаціоналістичних медіа. Вони прямо вказують, що навіть можливе виведення українських військ із Донбасу розглядається лише як проміжний етап. Далі Росія планує реалізацію інших вимог, зокрема так званих «денацифікації» та «демілітаризації», які фактично означають повну втрату Україною суверенітету.

Аналітики Інституту вивчення війни дійшли висновку, що заяви російських посадовців для внутрішньої аудиторії чітко демонструють: Москва не задовольниться обмеженим або компромісним мирним врегулюванням. Стратегічною метою Росії залишається не часткове припинення бойових дій, а повна політична та військова капітуляція України.

29 січня за новим церковним календарем православні християни вшановують пам’ять святого Лаврентія Києво-Печерського — затворника, подвижника та цілителя, ім’я якого міцно пов’язане з духовним і тілесним здоров’ям. У народній свідомості він відомий насамперед як покровитель зору, а сам день отримав назву Лаврентіїв і супроводжується численними звичаями, прикметами та пересторогами.

Святий Лаврентій жив у Києво-Печерській лаврі та обрав шлях затворництва — усамітненого служіння Богові через молитву, піст і духовну працю. За церковними переказами, він мав особливий дар зцілення. Люди приходили до нього з різними недугами, особливо зі хворобами очей, і отримували допомогу завдяки його молитвам та глибокій вірі. Саме тому образ святого Лаврентія з часом став символом світлого погляду — як у буквальному, так і в духовному сенсі.

Разом із Лаврентієм цього дня також згадують перенесення мощей священномученика Ігнатія Богоносця, мучеників Романа, Якова, Філофея, Сильвана, диякона Мокія та інших святих.

За юліанським, або старим стилем, 29 січня вшановують чесні вериги апостола Петра.

У народі Лаврентіїв день вважали непростим і навіть тривожним. Існувало повір’я, що саме в цей період активізується нечиста сила, тому господарі намагалися захистити оселю. Зранку по кутах дому встромляли гілочки чортополоху або інших колючих рослин, які мали оберігати від зла.

День також називали «жіночим». Вважалося, що жінки та дівчата можуть принести в дім удачу і спокій, тому їм радили більше відпочивати й не братися за важку фізичну працю або рукоділля.

Серед добрих традицій — приготування домашньої їжі, зокрема пиріжків із капустою та рибних страв. За прикметами, це сприяє миру, злагоді та взаєморозумінню в родині.

Водночас існували й заборони. Церква закликає утримуватися від брехні, сварок, заздрості, лихослів’я та відмови в допомозі іншим. У народі вірили, що конфлікти, розпочаті цього дня, можуть затягнутися надовго. Також не радили плакати, аби «не проливати сльози весь рік».

Особливу увагу наші предки приділяли погодним прикметам. Вважалося, що дощ 29 січня віщує вологий рік, сильний вітер — часті опади, червонуватий Місяць — негоду. Якщо дрова погано розгоряються або сіно відволожніло — чекали відлиги чи снігу. А морозний день, навпаки, обіцяв спекотний серпень.

29 січня за новим церковним календарем православні віряни вшановують святого Лаврентія Києво-Печерського — подвижника, затворника та цілителя, ім’я якого тісно пов’язане з турботою про здоров’я людини. У народі його вважають особливим покровителем зору та тілесного й духовного зцілення, а сам день отримав назву Лаврентіїв і здавна мав особливе значення.

Святий Лаврентій жив у Києво-Печерській лаврі та прославився суворим аскетичним життям, постійною молитвою й милосердям. За церковними переказами, Господь наділив його даром зцілення, і до подвижника зверталися люди з різними хворобами. Найчастіше його ім’я пов’язували з допомогою при недугах очей, а також із захистом від злих сил і пристріту. Віруючі просили святого про збереження зору, фізичне здоров’я та внутрішній спокій.

Разом із Лаврентієм цього дня також згадують перенесення мощей священномученика Ігнатія Богоносця, мучеників Романа, Якова, Філофея, Сильвана, диякона Мокія та інших святих.

За юліанським, або старим стилем, 29 січня вшановують чесні вериги апостола Петра.

У народі Лаврентіїв день вважали непростим і навіть тривожним. Існувало повір’я, що саме в цей період активізується нечиста сила, тому господарі намагалися захистити оселю. Зранку по кутах дому встромляли гілочки чортополоху або інших колючих рослин, які мали оберігати від зла.

День також називали «жіночим». Вважалося, що жінки та дівчата можуть принести в дім удачу і спокій, тому їм радили більше відпочивати й не братися за важку фізичну працю або рукоділля.

Серед добрих традицій — приготування домашньої їжі, зокрема пиріжків із капустою та рибних страв. За прикметами, це сприяє миру, злагоді та взаєморозумінню в родині.

Водночас існували й заборони. Церква закликає утримуватися від брехні, сварок, заздрості, лихослів’я та відмови в допомозі іншим. У народі вірили, що конфлікти, розпочаті цього дня, можуть затягнутися надовго. Також не радили плакати, аби «не проливати сльози весь рік».

Особливу увагу наші предки приділяли погодним прикметам. Вважалося, що дощ 29 січня віщує вологий рік, сильний вітер — часті опади, червонуватий Місяць — негоду. Якщо дрова погано розгоряються або сіно відволожніло — чекали відлиги чи снігу. А морозний день, навпаки, обіцяв спекотний серпень.