Політика

Сполучені Штати посилюють політичний і дипломатичний тиск на Україну та Росію з вимогою досягти завершення війни до літа. Такий часовий орієнтир подається як критично важливий елемент нинішньої стратегії Вашингтона, однак він не є принципово новим підходом. Подібні дедлайни вже неодноразово звучали з боку адміністрації Дональда Трампа, проте в більшості випадків вони так і не перетворювалися на реальні домовленості або стійкі результати.

Із перших місяців перебування на посаді Трамп зробив жорсткі часові рамки одним із центральних важелів своєї зовнішньої політики. Дедлайни використовувалися як спосіб примусити сторони до переговорів, прискорити ухвалення рішень і продемонструвати рішучість США на міжнародній арені. Такий підхід застосовувався у спробах врегулювати конфлікти на Близькому Сході, у складних переговорах щодо іранської ядерної програми, а також у відносинах з Північною Кореєю, де часовий тиск часто поєднувався з гучними заявами та символічними кроками.

Навіть якщо не враховувати гучну передвиборчу обіцянку завершити війну в Україні за 24 години, у перші тижні президентства команда Трампа говорила про можливу мирну угоду протягом 100 днів після інавгурації — до травня 2025 року. Згодом з’явилися нові орієнтири, зокрема вимога підписати мирну угоду до американського Дня подяки наприкінці листопада.

Однак ані Україна, ані Росія фактично не зважали на ці дедлайни. Обидві сторони продовжують розраховувати на зміну балансу сил — або на полі бою, або через внутрішнє ослаблення противника.

Західні аналітики звертають увагу, що час дедалі більше грає не на користь України. На їхню думку, нинішня стратегія Білого дому полягає у спробі вкластися в озвучені строки, і саме тому основний тиск імовірніше спрямовуватиметься на Київ, а не на Москву.

Експерти також зазначають, що щоразу, коли з’являється перспектива посилення позицій України — зокрема через можливість отримання далекобійного озброєння, — дипломатичні контакти між Вашингтоном і Москвою призводять до корекції американської позиції.

Водночас адміністрація Трампа демонструє небажання застосовувати жорсткі механізми тиску на Росію, маючи при цьому значно більше важелів впливу на Україну. Ці інструменти, за оцінками аналітиків, уже неодноразово використовувалися.

У такій ситуації можливі лише два сценарії завершення війни. Перший — Україна буде змушена погодитися на невигідні рішення через виснаження та неможливість нормального життя у містах. Другий — на Росію буде здійснено серйозний міжнародний тиск, який змусить її припинити війну на поточній лінії зіткнення.

Таким чином, новий дедлайн до літа радше продовжує вже знайому тактику Білого дому, ніж свідчить про появу принципово нового підходу до припинення війни.

У Білорусі розпочалась масштабна перевірка бойової готовності збройних сил, ініційована рішенням президента Олександра Лукашенка. Ця перевірка, яка триватиме не менше ніж кілька тижнів, стала важливим кроком у зміцненні обороноздатності країни, враховуючи зростаючу напруженість у регіоні та можливі зовнішні загрози. Протягом цього періоду Білорусь проводить комплексні навчання, що охоплюють не лише сухопутні війська, а й повітряні сили, а також різноманітні підрозділи спеціального призначення.

Перевірка бойової готовності в Білорусі може також бути сигналом того, що країна готується до ймовірних змін у безпековій ситуації на міжнародній арені. Незважаючи на те, що офіційна мета цих заходів — перевірка здатності до швидкого реагування та мобілізації, політичні аналітики вважають, що за цим стоїть ширша стратегія, спрямована на підвищення впливу Білорусі в геополітичних справах регіону.

Українська сторона уважно фіксує активність білоруської армії, оскільки Білорусь від початку повномасштабної війни відіграє допоміжну, але важливу роль у військовій інфраструктурі Росії. Саме з білоруської території у 2022 році здійснювалися ракетні удари по північних регіонах України, а логістика російських військ тривалий час проходила через білоруські залізниці.

Хоча згодом присутність російських підрозділів у Білорусі скоротилася, Мінськ і надалі надає свою територію як військовий плацдарм. Це включає навчальні полігони, казарми, транспортні маршрути та інфраструктурну підтримку.

Попри тісну військову співпрацю з Москвою, білоруська армія безпосередньо не бере участі в бойових діях проти України. Причина — внутрішня ситуація в самій Білорусі. Війна залишається вкрай непопулярною серед населення, а відправлення солдатів за межі країни несе для режиму ризик внутрішньої дестабілізації.

На початку повномасштабного вторгнення частина білоруських військових і офіцерів відкрито виступила проти втягування країни у війну. Деякі з них залишили службу або взагалі виїхали з країни. Цей фактор і надалі стримує Лукашенка від прямої участі у війні живою силою.

Відмова від відправлення солдатів не означає нейтралітету. Білоруська промисловість працює на потреби російської армії, а територія країни використовується для запусків дронів і розміщення елементів ударної інфраструктури. Восени 2025 року в Білорусі було розгорнуто російські ракети середньої дальності, які офіційно декларуються як «оборонні».

Крім того, під час нинішніх навчань білоруська влада заявила про намір посилити охорону кордону з Україною та інвестувати в нові військові об’єкти поблизу прикордонних районів. Будівництво полігонів і модернізація пунктів пропуску створюють додаткові ризики для північного напрямку.

Для України головна проблема — відсутність чітких гарантій. Лукашенко публічно запевняє, що не планує воювати, однак водночас зберігає повну військову інтеграцію з Росією. Це змушує українське командування тримати північний кордон у стані підвищеної готовності та закладати потенційні сценарії загроз.

Навіть без прямого вторгнення з білоруської території, сама можливість такого розвитку подій примушує Україну утримувати значні сили на півночі, що впливає на загальну конфігурацію оборони.

У найближчі місяці ситуація навколо Білорусі залишатиметься фактором стратегічної невизначеності. Україна та її партнери продовжать уважно стежити за розвитком подій, адже будь-яка зміна позиції Мінська може мати серйозні наслідки для регіональної безпеки.

Адміністрація президента США Дональда Трампа запроваджує нову стратегію зовнішньої політики, в якій основну роль у міжнародних переговорах виконують не традиційні дипломати, а високопрофесійні військові керівники. Відзначаючи цей значущий крок, варто зазначити, що вперше у історії американські військові керівники активно залучаються до переговорів з ключовими геополітичними акторами, такими як Росія та Іран. Цей підхід змінює традиційну модель дипломатії, де військові та політики зазвичай мають обмежену роль у веденні міжнародних діалогів.

Трампова адміністрація розглядає такі зміни як відповідь на динамічні виклики сучасного світу, де традиційні методи дипломатії часто не дають бажаного результату. Невизначеність у міжнародних відносинах, зокрема в контексті ядерних загроз та регіональних конфліктів, вимагає від США нової стратегії, орієнтованої на швидку та рішучу реакцію, яку можуть забезпечити військові лідери з їхнім досвідом і стратегічним мисленням.

Ключову роль у контактах щодо можливого завершення війни Росії проти України відіграє міністр армії США Ден Дрісколл. Він підтримує постійний зв’язок з українською владою між раундами переговорів та фактично виконує функцію координатора між Києвом і Вашингтоном. Через нього відбувається комунікація з оточенням Трампа та спеціальними представниками Білого дому, що дозволяє зберігати безперервність переговорного процесу.

Окрему увагу привернула участь у переговорах в Абу-Дабі генерала Алексуса Грінкевича, який очолює Європейське командування США та одночасно є верховним головнокомандувачем сил НАТО в Європі. Його присутність розцінюють як спробу відновити прямий військовий контакт із Кремлем і забезпечити постійний канал спілкування між військовими структурами сторін у контексті можливого припинення бойових дій.

Паралельно Сполучені Штати вперше залучили до непрямих переговорів з Іраном командувача Центрального командування США адмірала Бреда Купера. Переговори відбулися в Омані, а поява адмірала у парадній формі стала демонстративним сигналом про готовність США посилювати військову присутність у регіоні у разі провалу дипломатичних зусиль.

Аналітики вважають, що залучення військових до переговорів замість професійних дипломатів свідчить про системний зсув у зовнішній політиці США. Білий дім робить ставку на швидкість ухвалення рішень, тиск і поєднання політичних домовленостей із силовим фактором, що різко відрізняється від традиційної дипломатичної моделі.

Черговий раунд переговорів щодо припинення війни в Україні відбувся на початку лютого в Об’єднаних Арабських Еміратах. За підсумками зустрічей сторони обговорювали механізми реалізації режиму припинення вогню та можливі формати контролю за дотриманням тиші. Водночас істотного прогресу з ключового питання — контролю над окупованими територіями Донбасу — досягти не вдалося. Єдиним практичним результатом переговорів став обмін військовополоненими.

Політичне керівництво Російської Федерації не демонструє справжньої готовності до припинення війни проти України. Натомість у Кремлі вибудовується тактика навмисного імітування мирних ініціатив, головною метою якої є створення умов для зриву будь-якого переговорного процесу без репутаційних втрат для себе. Такий підхід дозволяє Москві зберігати агресивний курс, водночас перекладаючи провину за відсутність результатів на інших учасників міжнародного діалогу.

В аналітичних матеріалах Інституту вивчення війни наголошується, що російські посадовці цілеспрямовано шукають інформаційні приводи, які можна використати як формальний аргумент для виходу з переговорів. Йдеться не про прагнення до компромісу, а про заздалегідь підготовлений сценарій, у якому будь-який мирний процес розглядається як тимчасовий інструмент для досягнення власних політичних і військових цілей.

Одним із прикладів такої тактики стали чергові заяви офіційної представниці російського МЗС Марії Захарової щодо можливого розміщення західних військових контингентів у післявоєнній Україні. Йдеться, зокрема, про ініціативи на кшталт так званої коаліції охочих, які Москва називає для себе «категорично неприйнятними».

У Росії стверджують, що присутність іноземних військ нібито створюватиме загрозу її безпеці, та повторюють погрози розглядати такі сили як законні військові цілі. Захарова також заявила, що завершення війни, з погляду Кремля, неможливе без усунення вигаданих у Москві «корінних причин» конфлікту, які Росія, за її словами, має намір ліквідовувати «військовими або політичними засобами».

Аналітики ISW наголошують, що формулювання «корінні причини» є узагальненим прикриттям ключових вимог Кремля. Серед них — вимога повернення НАТО до меж розширення станом на 1997 рік, фактична ліквідація українських збройних сил, а також усунення демократично обраної влади в Україні з подальшою заміною її режимом, лояльним до Москви.

Додатковим підтвердженням небажання Росії припиняти війну стала заява прессекретаря Кремля Дмитра Пєскова від 4 лютого. Він прямо зазначив, що Росія не припинятиме бойові дії доти, доки українська влада, за його формулюванням, «не ухвалить відповідних рішень». Фактично Москва дала зрозуміти, що має намір продовжувати агресію до моменту повного прийняття своїх вимог Україною.

У тому ж ключі виступив і Віктор Медведчук, який 4 лютого заявив, що дискусії про можливе розміщення західних військ в Україні нібито заводять переговорний процес у глухий кут. Аналітики нагадують, що саме Медведчука російське керівництво розглядало як потенційну заміну чинному президентові України після початку повномасштабного вторгнення.

Медведчук також заявив, що Росія «ніколи не дозволить» розміщення коаліції охочих на території України. Схожі заяви публічно озвучували й інші депутати Державної думи РФ, які регулярно транслюють офіційну позицію Кремля, зокрема про неприйняття будь-яких післявоєнних гарантій безпеки для України.

В ISW підсумовують, що сукупність таких заяв свідчить не про пошук миру, а про спробу заздалегідь закласти інформаційні підстави для зриву будь-яких домовленостей і продовження війни.

Президент США Дональд Трамп ясно висловив свою позицію щодо дій Росії під керівництвом Володимира Путіна, підкресливши, що жодна агресія чи порушення міжнародних норм не залишаться без відповіді. Він наголосив, що США продовжують захищати своїх союзників та підтримувати стабільність у світі, водночас демонструючи рішучість у відстоюванні демократичних цінностей.

За словами Трампа, будь-які спроби тиску або втручання у внутрішні справи інших держав будуть зустрінуті рішучою реакцією американської адміністрації. Він окремо підкреслив, що стратегія США ґрунтується не лише на дипломатії, а й на чітких заходах безпеки, які спрямовані на стримування агресивних дій і забезпечення стабільності у регіоні.

«Ми спробуємо це припинити, але можуть бути й сфери співпраці», — сказав віцепрезидент.

Венс пояснив, що такий підхід випливає з ключового принципу зовнішньої політики Дональда Трампа — «Америка понад усе», який ґрунтується на прагматизмі, а не на ідеологічному поділі світу.

За його словами, позиція Трампа не передбачає поділу держав на «друзів» і «ворогів». Натомість мова йде про роботу з союзами, інтересами та конкретними цілями.

«Можна не погоджуватися з країною в більшості питань, але шукати спільне в окремих. Ключова відмінність підходу Трампа — готовність говорити з будь-ким як інструмент завершення конфліктів», — наголосив Венс.

На цьому тлі в адміністрації США згадують і нещодавні контакти щодо війни в Україні. 29 січня Трамп заявив, що особисто звернувся до Путіна з проханням утриматися від ударів по Україні протягом тижня в період сильних морозів. За його словами, російський лідер нібито погодився на цю пропозицію.

«Я особисто просив Путіна не обстрілювати Київ та інші українські міста протягом тижня, поки стоять сильні холоди. Він погодився це зробити», — сказав Трамп.

Уже 4 лютого президент США повідомив, що домовленість про так зване «енергетичне перемир’я» з Росією діяла з неділі по неділю та на той момент завершилася.

«Перемир’я було з неділі до неділі. Воно вже закінчилося. І Путін дотримав свого слова», — заявив Трамп.