Точка зору

У нещодавньому інтерв'ю виданню Forbes Ukraine, Голова Національного банку України Андрій Пишний наголосив на ключовій ролі валютного курсу як інструменту економічної стабілізації. Він підкреслив, що відповідальність за підтримку стабільності курсу, а також цінової та фінансової стабільності, покладено на НБУ відповідно до Конституції України.

В обох випадках завжди є сильніший, правила для якого відрізняються від загальних. Це замкнуте коло дещо нагадує реалії часів станових монархій, коли всі мають визначені і прописані ролі, існує усталений порядок речей, а будь-які зміни є аномаліями. Лиш українцям у цій системі координат не сидиться на місці. Вони раз у раз перевертають усе з ніг на голову й шукають своє місце під сонцем. Принаймні останнім часом, зазначає видання ZAXID.net.

У підручниках з історії України ми десятиліттями спостерігали образ безправного українського народу. Гніт, полонізація, русифікація, утиски… Проте світ дещо інший. Він непередбачуваний і несправедливий, містить багато підлості й непослідовності. Однак, навіть цього не помічаючи, ми живемо поруч із дивовижними людьми. Вони гідні захоплення й написання про них книг, зйомки фільмів. Виклик усталеному порядку та несправедливості, багаторічним пропагандистським кліше – кредо багатьох наших співвітчизників. Власне це і є шлях до набуття Україною суб’єктності. Не всім він подобається, але інакше не буває.

Проголошення незалежної України відбулося фактично і юридично, але до свідомості людей (часто і самих українців) це дійшло далеко не зразу. Нас довго сприймали за росіян і такими себе бачили багато українців. Одні й інші користувалися дивними й ефемерними конструктами на кшталт «русскіє». Вважали, що кажуть про всіх, хто жив у Російській імперії і Радянському Союзі.

Про тих, які, в їхньому сприйнятті, волею випадку та обставин, не стали частиною Російської Федерації. При цьому вони ще й згадують якусь «Росію». Проте власне «Росії» ніколи не існувало. Є люди в Україні, Білорусі, Казахстані тощо, які вважають себе «русскімі» і бачать у цьому зв’язок з «Росією», але назва тієї держави на болотах – Російська Федерація. Перед тим був СРСР. Ще раніше Російська імперія. До неї Московія. «Росії» не було і зараз немає. Є Україна, Білорусь і Російська Федерація. «Росія» – лиш у схемах російських пропагандистів.

Їм вигідно поширювати нісенітниці про князя Володимира, «правителя Росії» або про єдиний історичний шлях і спільну колиску, тобто брехню про українців, білорусів і росіян, які нібито є одним народом. У це вкладають великі гроші, про це без упину торочить їхня пропаганда, довільно інтерпретуючи події минулого у вигідному для себе ключі.

«Дослідження» в такому дусі пишуть у Російській Федерації, на Заході та й у нас. Донедавна це взагалі був домінантний політичний наратив, коли говорили про Східну Європу. Цей простір вважався російською сферою впливу. Така матриця, усталена й закореніла, але побудована на брехні й несправедливості, не передбачала коректур і всіх влаштовувала. Подекуди від такого мислення бояться відступити досі. Наприклад, на Заході.

Дії й позицію Російської Федерації можна пояснити, якщо бути свідомим політичного мракобісся, яке там буяє. Імперської діареї, що властива політикуму, елітам і значній частині їхнього населення. Дивною є поведінка цивілізованого світу.

Постійно апелюючи до раціонального мислення й загальнолюдських цінностей, колективний Захід так і не наважився поставити під сумнів тиражовані росіянами вигадки. Навіть попри те, що не всі з них історичні чи нейтральні. Більшість – ксенофобські й суперечать цінностям Заходу, а значна частина – політичні й відверто спрямовані проти Європи.

Проте це ніколи нікого не хвилювало. Пихаті росіяни вирізнялися зверхністю й підлістю, куди б не закинула їх доля. Упередженість і деспотизм фонтанували російські владні особи на міжнародному рівні. Усіх все влаштовувало. Це сприймали за норму. «Дітям Сталіна» можна. Лише коли руки росіян стали по лікоть у крові, адекватна частина світу зрозуміла, що так тривати більше не може.

Хоча критикувати світ за світоглядну незрілість чи брак принциповості ми не можемо. Навіть після проголошення незалежності багато українців довго вірили російській пропаганді, дивились російські фільми і слухали тиражовану росіянами музику.

Українське вважали неякісним і не помічали, що російська продукція отруєна пропагандою і зневагою до всього людського. Масштабність цих процесів була такою, що виникало відчуття, наче нам готують теплу ванну. Ціль – ще одна Білорусь, тобто деполітизована пустеля, зі жителями якої можна робити все, що заманеться. Тоді й взяли слово свідомі українці.

Від 2004 року і досі українці неодноразово міняли хід історії. Це були внутрішні питання. Як оскарження результатів виборів у 2004 році. Події масштабні. Як Революція гідності та відбиття російської агресії, що потрапило в поле зору всього світу.

Цей момент часто за лаштунками, але українці неодноразово брали ініціативу у свої руки в найнесподіваніші моменти і міняли усталений порядок. Це руйнувало «договірняки», ламало плани політикам, які по-чемберленівськи «вирішують» питання.

Коли здавалося, що виходу немає, своє слово казали українці. Валили Радянський Союз, зокрема, росіяни. Скажімо, коли Боріс Єльцин закликав своїх прихильників виходити на протести. Проте поховали СРСР, між іншим, українці, які в грудні 1991 року проголосували на референдумі за незалежність. Згодом ця карта стала політичним козирем Леоніда Кравчука.

Демократичні протести українців у 2004 році дозволили Віктору Ющенку, чи не найуспішнішому в історії нашої країни прем’єр-міністру, відновити справедливість і стати президентом. Українці міняли хід подій під час Революції гідності та в часі злочинної агресії Російської Федерації проти нашої країни. У першому випадку від нас не очікували такої згуртованості й волі, у другому – стійкості.

На жаль, жоден із цих несподіваних маневрів українське суспільство не зуміло трансформувати в системні й послідовні політичні реформи, які дозволили б створити ефективні державні органи, справедливі суди та рівні для всіх правила.

У моменті з проголошенням державної незалежності України в 1991 році був фактор несподіванки й ламання усталених порядків. Фактор несподіванки спрацював і під час подій 2004 року, 2013-2014 років, а також у 2022-му. Під час Помаранчевої революції в потенціал та самоорганізацію українців не вірили бандити з Партії регіонів, які хотіли прийти до влади шляхом фальсифікації виборів.

Під час Революції гідності українці сколихнули весь світ, показавши найбільш демократичним країнам, еліти яких забули значення слів «цінності» й «демократія», що таке воля, принципи і самобутність. Перегородивши шлях путінській чумі, українці розбили цинічні плани й очікування колективного Заходу про окупацію частини України російськими військами та наступну партизанську війну на цих територіях.

Прикладом раптових і несподіваних дій українців можна вважати й операцію ЗСУ на теренах Курщини. Ми досі достеменно не знаємо, якими були цілі цієї операції та в якому контексті бачить ці події Генеральний штаб ЗСУ, але цей наступ став несподіванкою для людей в Україні, на Заході і в Росії.

На адресу операції української сторони звучало багато критики. Проте незаперечним є те, що вона підняла дух і дала надію українцям. Не менш важливо, що ці раптові масштабні дії розвіяли низку міфів російської пропаганди. Було розрубано й гордіїв вузол настроїв на Заході, який, таке враження, почав шукати шляхи примирення сторін – навіть шляхом суттєвих поступок України.

Курська операція триває і має певні позитивні наслідки для української сторони. Проте й ейфорія від неї спала. Над нами знову загроза заморозки війни на невизначених (вважай – невигідних для України) умовах. На Заході поступово повертаються до політики розведення руками і перебігання між краплинками.

Вкотре українці перевернули усе з ніг на голову, але чи принесе це користь для нашої країни в довготерміновій перспективі? Ситуативний розрив шаблону працює, але не так довго, як цього хотілося б. Очевидно, що ні виграти війну, ні збудувати ефективні державні інститути ситуативними стрибками не вийде.

Українці мали безліч нагод, щоб у цьому переконатися. Одне й інше потребує стратегічного і продуманого плану, бачення. Якщо цього не буде, нас надалі чекатимуть гойдалки настрою й очікувань. Перевалювання між ейфорією, що сягає хмар, та нестерпною рутиною, яка тягне на дно. Ми, зрозуміло, сподіваємося на перше, але в якийсь момент може переважити друге.

Євген Гулюк

У нещодавньому інтерв'ю виданню Forbes Ukraine, Голова Національного банку України Андрій Пишний наголосив на ключовій ролі валютного курсу як інструменту економічної стабілізації. Він підкреслив, що відповідальність за підтримку стабільності курсу, а також цінової та фінансової стабільності, покладено на НБУ відповідно до Конституції України.

Синоптик пояснює цю різницю в погодних умовах домінуванням циклонічної діяльності на заході, куди з Арктики ринуть холодні повітряні маси. Одночасно на сході утримується блокуючий антициклон, де переважають теплі південні повітряні потоки.

У найближчі вихідні атмосферні фронти південно-західного циклону Finny принесуть дощі та грози, зокрема, на Черкащину. На початку нового робочого тижня синоптики прогнозують нестійку погоду з короткочасними дощами, але з аномально високими температурами.

За даними Укргідрометцентру, на заході України очікується потепління, а на решті території ще збережеться майже літнє тепло. Синоптикиня Наталія Птуха зазначила, що впродовж першої декади жовтня температура повітря в Україні дещо підвищиться, а заморозків на заході вже не передбачається.

У нещодавньому інтерв'ю виданню Forbes Ukraine, Голова Національного банку України Андрій Пишний наголосив на ключовій ролі валютного курсу як інструменту економічної стабілізації. Він підкреслив, що відповідальність за підтримку стабільності курсу, а також цінової та фінансової стабільності, покладено на НБУ відповідно до Конституції України.

Дискусії про це тривають щонайменше місяць. У нього “натягнуті стосунки” з Єрмаком і Сирським, деякими неуспішними операціями ГУР незадоволений президент і загалом ОП дратує медійність глави військової розвідки.

Його потенційним наступником називають голову Служби зовнішньої розвідки Олександра Іващенка.

Ситуація в Міністерстві оборони також викликає занепокоєння.

Міністр оборони Рустем Умєров піддається критиці через те, що через рік після його призначення у відомстві панує «хаос». Виробники військової продукції скаржаться на хаотичність державних закупівель, що ускладнює планування роботи. Вони відзначають, що тривають зриви контрактів, немає належного фінансування, а виробництво суттєво знижується, внаслідок чого багато компаній змушені вивозити його за кордон. Потенційними кандидатами на заміну Умєрова називають віцепрем’єра з цифрової трансформації Михайла Федорова та першого заступника міністра оборони Володимира Гаврилюка.

Кадрові зміни обговорюються також стосовно головнокомандувача Збройних сил України Валерія Сирського. Зміна головкому розглядалася ще влітку, коли в Офісі президента проводили співбесіди з генералами. Проте, згідно з джерелами, напруга між президентом Володимиром Зеленським і Сирським зникла після початку Курської операції, і наразі питання про зняття головнокомандувача вже не стоїть на порядку денному.

Кадрові зміни в оборонному секторі України стають все більш актуальними на фоні поточних викликів і труднощів, з якими стикається армія в умовах війни. Подальший розвиток подій залежатиме від рішення президента та інших посадовців, які формують військову політику держави.

У нещодавньому інтерв'ю виданню Forbes Ukraine, Голова Національного банку України Андрій Пишний наголосив на ключовій ролі валютного курсу як інструменту економічної стабілізації. Він підкреслив, що відповідальність за підтримку стабільності курсу, а також цінової та фінансової стабільності, покладено на НБУ відповідно до Конституції України.

УКРАЇНА: МІЖ ЮПІТЕРАМИ ТА БИКАМИ

Епоха правил добігає кінця. Правила завжди тримаються або на балансі сил потужних гравців, або на домінуванні когось одного, хто ці правила встановлює та забезпечує їхнє виконання. Перша модель підтримання світового правопорядку (доволі несправедливого, але реального) канула в Лету із завершенням холодної війни. Друга — завершується на наших очах через піднесення автократій на чолі з Китаєм та втоми США одноосібно нести тягар світового лідерства.

Трагедія України в тому, що вона апелює до правил (міжнародне право, статут ООН тощо), тоді як правила більше не працюють. Доки у світі був один Юпітер і сотні биків, головне правило полягало в тому, що бики мають діяти за правилами і тільки Юпітер має право на винятки з правил (на кшталт несанкціонованих РБ ООН бомбардувань Сербії 1999 року чи вторгнення до Іраку 2003 року). Відоме латинське прислів’я Quod licet Iovi, non licet bovi чудово працювало доти, доки деякі бики не відчули себе Юпітерами, а справжній Юпітер, втомлений від нескінченних війн і внутрішніх негараздів, не зміг (чи не схотів) їх поставити на місце.

І якщо справжній Юпітер порушував правила, коли вони здавалися йому не надто справедливими, то бики, що намислили себе Юпітерами, порушують правила насамперед для того, щоб довести, що вони більше не бики — віднині Юпітеру доведеться з ними домовлятись. Якщо комусь здається, що для Путіна знищення України — самоцінна мета, дозволю не погодитись. Упокорення України для кремлівського упиря — засіб доведення Заходу (і насамперед США), що Росія більше не гратиме за правилами — вона їх встановлюватиме за столом перемовин, як це було у Ялті майже 80 років тому, чи як fait accompl, за правом сильного.

І не факт, що Захід згодом не пристане на російську пропозицію. Принаймні поки що він не готовий ані воювати на боці України, ані забезпечити вирішальний перелом у війні на користь України. Не може чи не хоче, я напевно не знаю. Швидше за все, друге. А якщо не хоче, то чому б одної недоброї для України миті йому не визнати, що з Росією треба домовлятися про новий світоустрій, бо старий вона знищила, а Захід виявився неспроможний покарати її за це. До речі, ідея повернення світу до “концерту великих держав”, що має заступити американську гегемонію, належить не Путіну — її найбільш яскравим апологетом був покійний Генрі Кіссінджер.

Доки новий баланс сил не встановився у світі, апелювання до правил — слабкий аргумент. Якби ці правила працювали, Росія ніколи б не напала на Україну. Курди мали б свою державу або косовари не мали б своєї. Абхазія та Південна Осетія були б у складі Грузії. США ніколи б не вторглись до Іраку (принаймні без резолюції РБ ООН). А член НАТО Туреччина не закуповувала б російські озброєння і не подавала заявку на вступ до БРІКС.

Що ми можемо протиставити цьому світу, що хаотизується у нас на очах? Тільки власну субʼєктність і власну силу. Але для цього нам потрібна зовсім інша модель української державності: ефективна, справедлива, спроможна. 2022-го — всупереч усім прогнозам — українці довели світові, що хочуть жити у власній державі. Тепер залишається домовитись, якою ця держава має бути. Аби корабель “Україна” не потонув у бурхливу добу, доки світ перебуває в зоні турбулентності, держави розбираються, хто з них Юпітер, а хто — бик, а “концерт великих націй” наразі більше скидається на какофонію, аніж на поліфонію.

Ключ до виживання України — не в НАТО і не в ЄС (до вступу до цих об’єднань ми можемо елементарно не дожити), він у радикальному реформуванні української державності. Якщо ми вже продемонстрували незламну волю до життя, то слід зробити наступний крок і визнати, що самої волі замало — потрібний ефективний механізм самоорганізації, виживання та розвитку нації під назвою “держава”.

Без радикального реформування української державності ми маємо всі шанси загинути в цьому світі юпітерів і биків. Чи стати для них вічним пасовиськом…

У нещодавньому інтерв'ю виданню Forbes Ukraine, Голова Національного банку України Андрій Пишний наголосив на ключовій ролі валютного курсу як інструменту економічної стабілізації. Він підкреслив, що відповідальність за підтримку стабільності курсу, а також цінової та фінансової стабільності, покладено на НБУ відповідно до Конституції України.

До цього моменту багато українців уже отримають аванс – з урахуванням військового збору ще в 1,5%.

«І що робити роботодавцю? Він уже виплатив аванс і гроші назад не забере? Тут Мінфін пропонує просто забрати ці гроші під час виплати заробітної плати. Тобто десь наприкінці цього місяця людям зарплата прийде мало того, що вже менша на -3,5% від підвищення військового збору, та й ще мінус ті гроші з авансу», – пише Железняк.

Раніше голова податкового комітету Гетманцев заявив, що крім військового збору доведеться підвищити ще й ПДВ.

У нещодавньому інтерв'ю виданню Forbes Ukraine, Голова Національного банку України Андрій Пишний наголосив на ключовій ролі валютного курсу як інструменту економічної стабілізації. Він підкреслив, що відповідальність за підтримку стабільності курсу, а також цінової та фінансової стабільності, покладено на НБУ відповідно до Конституції України.

Чи потрібне Україні своє вугілля, або куди рухається “зелений перехід”.

А почну я не з вугілля, а з прогнозу щодо споживання нафти, оскільки саме цей вуглеводень є ключовим енергетичним ресурсом, а ціна на нього та обсяг споживання — енергетичним бенчмарком.

Отже, прогноз щодо нафти від ОПЕК World Oil Outlook:

Загальний світовий попит на первинні енергоносії в умовному нафтовому еквіваленті збільшиться до 2050-го року на 24% або з тогорічних 301 млн умовних барелів на добу до більш ніж 374 млн.

Йдеться не тільки про нафту, а й про всі первинні енергоносії. Тобто споживання первинної енергії у світі продовжить зростати, попри технології.

Водночас нафта залишиться ключовим енергоносієм, попри зниження питомої ваги у світовому енергетичному балансі з 31% до 29,3%. Як бачимо, зниження дійсно суто умовне.

А глобальний попит на нафту до середини століття зросте в середньому на майже 18 млн бар. на добу з нинішніх базових 100-103 млн до більш ніж 120 млн бар. на добу.

У цьому контексті, важливим залишається питання впливу “зеленого переходу” на споживання первинних енергоресурсів у світі.

Зараз є два непримиренні табори: одні вважають, що “зелений курс” різко обвалить попит на викопне паливо, інші сміються з цієї гіпотези.

Моє ставлення до “зеленого курсу” приблизно таке.

Перехід на альтернативні джерела енергії, наприклад, на електромобілі, безсумнівно, скорочує попит на викопне паливо. Але лише в рамках загального всебільшого тренду попиту на енергію.

Тобто попит на енергетичні ресурси у світі збільшується швидше за технологічний прогрес “зеленого курсу” і, тим паче, швидше за реальну технічну готовність і масмаркет.

Другий золотий мільярд, який з’являється в Китаї, формує цей довгостроковий тренд зростання попиту на енергію.

Одна річ, коли на сім’ю з десяти осіб одна лампочка, а засіб пересування — велосипед, і зовсім інша, коли середній клас у Китаї (а це вже 400 млн осіб) прагне до західного стандарту споживання: квартира, дім, побутова техніка, кондиціонери, дві-три автівки на сім’ю, перельоти на відпочинок, масове споживання товарів та послуг, для виробництва яких знову ж таки потрібна енергія, і багато.

А в найближчому майбутньому в таких країнах, як Індія, Індонезія, В’єтнам, Малайзія та інших, з’явиться третій золотий мільярд.

Саме це і призводить до того, що споживання вугілля у світі, загалом, збільшується. Насамперед за рахунок Китаю: зростання з 12 ексаджоулів 1965 року до 136 у 2023-му. Тобто — більш ніж в 11 разів. Зараз Китай — це 56% світового споживання вугілля.

І це компенсувало зниження споживання вугілля в Європі, США та інших країнах світу від 40 до 25 ексаджоулів, тобто споживання вугілля у світі впало на 15 ексаджоулів.

Тобто сумарно, крім Китаю, світ скоротив споживання приблизно на 15 ексаджоулів, а Китай — збільшив на 124. У підсумку споживання не впало, а, навпаки, різко зросло.

І така ситуація зберігатиметься доти, доки у світовій економіці між основними економічними кластерами не вирівняється рівень життя.

Зелена енергія — дорога і її можуть дозволити багаті країни, а викопне паливо, особливо таке, як вугілля — дешеве і воно має попит у бідних.

Тобто, поки Азія не наблизиться до Європи за рівнем життя (здебільшого в особі своїх ключових кластерів, таких як Китай, Індія, Індокитай), попит на викопні види палива буде лише збільшуватися, а “зелений курс” буде лише виконувати роль “гальма” цього зростання.

Тому Україні, як бідній країні, (давайте називати речі своїми іменами) дуже небезпечно копіювати моделі поведінки розвинених країн, особливо в частині “зеленого курсу”.

І наше вугілля, як і наша нафта, природний газ і навіть торф, нам ще знадобляться. Хоча є ризик втрати наших вугленосних басейнів на сході країни, але вони ще залишаються на заході.

У нещодавньому інтерв'ю виданню Forbes Ukraine, Голова Національного банку України Андрій Пишний наголосив на ключовій ролі валютного курсу як інструменту економічної стабілізації. Він підкреслив, що відповідальність за підтримку стабільності курсу, а також цінової та фінансової стабільності, покладено на НБУ відповідно до Конституції України.

Каже що створив зі своїми колегами з Міністерства незалежний аналітичний центр – We Build Ukraine – і очолив Наглядову раду.

Як пише Кубраков, «метою центру є розробка детального стратегічного плану розвитку економіки України в умовах війни та післявоєнного відновлення».

При цьому заявлена мета дуже перегукується з тією, яку було позначено в його колишньому відомстві, ось тільки бюджетні гроші йшли на розвиток особистих інтересів. Утім те саме ми спостерігатимемо і зараз: нова контора – це черговий спосіб відмити кеш, а не відновити країну.

У нещодавньому інтерв'ю виданню Forbes Ukraine, Голова Національного банку України Андрій Пишний наголосив на ключовій ролі валютного курсу як інструменту економічної стабілізації. Він підкреслив, що відповідальність за підтримку стабільності курсу, а також цінової та фінансової стабільності, покладено на НБУ відповідно до Конституції України.

У X, колишньому Твіттері, колишній офіцер та відомий аналітик під ніком Tatarigami, опублікував цікаве спостереження, яке у нього утворилося після спілкування з військовими. Віктор Кевлюк, експерт Центру оборонних стратегій, прокоментував ці висновки для видання LB.ua. На його думку, автор виділяє низку проблем, які знижують ефективність застосування Сил оборони у цій війні.

Так було завжди. І не лише в ЗСУ. Завжди було простіше змінити керівний документ або продовжити термін служби ракет, вигадати якісь нові норми оцінювання стану літальних апаратів, ніж купити і дати військам обладнання належної якості з прийнятним експлуатаційним ресурсом. Всі пригадують ракетний удар по Броварах у 2000 році, коли ракета, яка зберігалася довше встановленого, прилетіла не туди, куди її послали, а по житловому будинку.

Ресурс може продовжити виробник, обстеживши стан кожної конкретної партії. Але коли виробник – РФ, не варто на це сподіватися. Минулого тижня росіяни, наприклад, випробовували міжконтинентальну балістичну ракету РС-28 “Сармат”, намагаючись бряцнути чи то ядерною міццю, чи то кістками ядерних мощей. Результат – вибух ракети РС-28 в шахті, котрий розніс і саму шахту, і пів космодрома Плесецьк заодно (союзники порахують скільки точно від космодрому лишилося і десь напишуть). Це п’ята спроба бряцнути і як завжди – невдало.

Ракетою “Сармат” противник планує замінити МКБР РС-36 “Воевода” (ага, та сама SS-18 Satan), яку виробляли в Дніпрі на “Південмаші”. У РВСН РФ на бойовому чергуванні є 58 РС-36 і щось там продовжувати мають право лише його інженери, а не російські кулібіни. Зробимо припущення стосовно стану ракет РС-36, що перебувають на бойовому чергуванні в РФ: жителі Нижнього Тагілу, Домбаровського, Ужура, Виползова, Козельська, Ітатки, де розташовані позиційні райони 13-ї та 62-ї ракетних дивізій, перебувають в небезпеці, адже “Південмаш” ще в 2014 припинив продовжувати ресурс ракет в РФ.

Але ж ми – про своє: завдання, котрі ставлять військам, дуже часто не відповідають їхнім бойовим можливостям. Дивно, що ті самі враження у мене складалися після всіх командно-штабних навчань. Такі погляди проповзли в бойову практику і стали нормою? Звісно, це все можна пояснювати браком сил і засобів, але ж виконуючи нереальну задачу, підрозділ втрачає навіть той потенціал, що має, і проблема ще більш загострюється.

Нові бригади, які мають переважно теоретично-полігонний досвід, опиняються на найбільш важливих ділянках і навряд чи здатні виконати бойове завдання так, як пише книжка. Таких епізодів можна пригадати чимало – Очеретине, Торецьк, наприклад.

Зараз в Курській області бойові дії веде бригада ТрО. Як вона взагалі опинилася у складі ОТУВ “Сіверськ”?! Зараз цим питанням переймаються депутати парламенту, існує відповідний депутатський запит. Максимально зблизити реальну оцінку боєздатності та паперову критично важливо, якщо треба змінювати методологію оцінювання – негайно це робити.

Виснажений війною персонал давно став визначальним фактором боєздатності, адже його моральний, фізичний, психологічний стан – ключові складові бойового потенціалу, бо саме персонал і є його головним носієм.

Статут внутрішньої служби відповідальність за стан бойової і мобілізаційної готовності покладає на командира від відділення до бригади. Нікого не пропускаючи. Будь-яка проблема підрозділу утворюється або через недогляд безпосереднього керманича, або старших начальників.

Звідти виникає розтяжка: або винен ти, за що відгребеш, або винен твій начальник і ти відгребеш, якщо про це цьому начальнику заявиш. Ця совкова модель не залишає простору для маневру і лише реальні лідери здатні не лише брати відповідальність на себе, але й протистояти тиску принципу “я – начальник, ти – дурак”.

Фото: EPA/UPG

Слабкі лідери просто приховують проблеми свого рівня ієрархії та генерують наверх фіктивну звітність. На рівні бригади штаб має три батальйони, дев’ять рот, 27 взводів лише піхоти і в умовах сучасного динамічного бою змушений переважно спиратися на донесення, що призводить до генерації завдань підрозділу, якій існує лише в уяві штабу та в донесенні командира цього підрозділу. Це все має вкрай сумні наслідки – втрати, залишені позиції, відступ.

Хто хоче заглибитися в тему – читайте дописи Романа Доніка, керівника навчально-інструкторської групи 151-го навчального центру, в якому рекрути здобувають базову військову підготовку. Вражає час від часу. Зокрема й стійкість командування та інструкторів центру протистояти деструктивному впливу вчорашнього дня армії на її день завтрашній. Професійна майстерність поповнень за оцінками більшості командирів на фронті далека від самостійного виконання функціональних обов’язків за посадою.

Так воювати неможливо і підрозділ отримує додаткову внутрішню задачу – донавчити, а часто – перепідготовити поповнення. Тобто бригада, котра має воювати, в проміжках між боями має ще й бути навчальним центром. Ні часу, ні ресурсів на це в бригаді немає. Вже поламані всі списи, що були, з приводу використання бойового досвіду, потенціалу військових, що частково втратили здоров’я, але мають педагогічний хист, в якості інструкторів. Але віз й нині на зупинці “побалакаємо про стандарти НАТО”.

Фото: АЗОВ

Десятий рік війни, а процедури post mission briefing так і не прижилися. Але на стратегічному рівні щороку відбуваються конференції, де обов’язковим предметом розгляду є досвід застосування військ (сил) в АТО/ООС/стратегічної оборонної операції Сил оборони. Вершина тактичної майстерності – бригада, ось там і має вирувати обмін досвідом. А не в голубому будинку на проспекті Повітряних Сил в Києві.

Приклад – з афганського досвіду: покійний генерал Рохлін, в Афгані – підполковник, командир 860-го полку в Файзабаді, отримав негативний досвід – батальйон полку в бою біля Бахарака відступив, не виконавши бойової задачі та залишив декілька справних БМП моджахедам.

Рохліна усунули з посади та призначили заступником командира 191-го омсп в Газні. Коли десь через рік його відновили в посаді, Рохлін запровадив наступну практику: кожен командир підрозділу після виконання задачі прибував до штабу полку та в спеціальний журнал записував яку задачу, якими силами він виконував, яких результатів досягнув, які ресурси мав, як витратив, що можна покращити наступного разу. Ці знання накопичувалися, нові офіцери мали доступ до цих знань, старі – можливість ефективніше готуватися до завдань, котрі до них хтось вже виконував.

Просте рішення, але дуже ефективне. Чому у нас – не так? Інша сторона цієї монетки – відповідальність для командирів, котрі не впоралися. Я не зміг пригадати випадків, коли відповідальність за невиконану бойову задачу наздогнала хоч якогось командира. Як казав Наполеон: “У перемоги багато батьків, поразка – завжди сирота”. Це слід змінити і якомога швидше.

Фото: тг-канал Сирський / Головком Олександр Сирський спілкується з військовослужбовцями ЗСУ під час візиту на східний напрямок фронту , 19 липня 2024

Через це триває генерація рішень сумнівної ефективності, ресурси розподіляються в ручному режимі, роками не вирішуються проблеми комплектування, навчання. Поглиблюється розрив між штабами, пошук тактичною ланкою відповіді на питання “що курить старший штаб?” набувають гносеологічного характеру після отримання кожної БРки.

Не варто звинувачувати солдатів, сержантів та молодших офіцерів, котрі не завжди належно навчені та забезпечені, але щомиті ризикують життям, виконуючи не завжди зрозумілі їм завдання в тому, що вони цих завдань виконати не змогли.

Якщо в старших штабах не навчаться нарешті аналізувати поразки, встановлювати їх об’єктивні причини, карати їх суб’єктивні причини, складати реалістичні дорожні карти подолання таких проблем (мовою НАТО – “розвиток спроможностей”), то на нулі будуть і надалі платити власними життями за консервацію ураженої управлінським артритом ієрархії.

Віктор Кевлюк, експерт Центру оборонних стратегій

У нещодавньому інтерв'ю виданню Forbes Ukraine, Голова Національного банку України Андрій Пишний наголосив на ключовій ролі валютного курсу як інструменту економічної стабілізації. Він підкреслив, що відповідальність за підтримку стабільності курсу, а також цінової та фінансової стабільності, покладено на НБУ відповідно до Конституції України.

Новий житловий мікрорайон на 35 тисяч мешканців на лівому березі Дніпра, між Березняками й Осокорками, який видно чи не з усіх кінців Києва, — черговий склобетонний доказ того, що забудовники з дозволу влади і далі запаковують місто пустками без нормальної інфраструктури, з яких складно вибратися без авто (паркуватися теж ніде), у яких немає куди сховатися в спеку, але які так вигідно продавати. Що не так із цією забудовою, читайте в розборі архітектора Олега Гречуха який опублікувало видання Texty.org.ua.

Вікна на залізничний міст через Дніпро із шумними товарними поїздами, шестисмугове шосе під житлом уздовж набережної, 13 будинків на 26 поверхів, близько 5 тисяч квартир — це не дивина, а радше стандартна містобудівна пропозиція в Києві.

На лівому березі Дніпра збудували черговий мікрорайон на 35 тисяч мешканців без соціальної й транспортної інфраструктури.

Чи можна будувати так, щоб нові житлові мікрорайони ставали соціальними магнітами з комфортним громадським простором, зручною інфраструктурою, щоб у них було комфортно саме жити, а не лише ночувати. Як роблять у Польщі? Чому ніяк не розірветься замкнене коло українських містобудівних проблем, що є наслідком радянських будівельних норм?

Новий житловий мікрорайон у Києві. Фото автора

У Києві з кожним роком зростає кількість житлових проєктів, які не враховують базових потреб у транспортній та соціальній інфраструктурі. Наприклад, житловий квартал на лівому березі Дніпра поруч із залізничним мостом, що обслуговує товарні перевезення, і шестисмуговою магістраллю потерпає від постійного шуму та загазованості. До того ж через обмеження руху цивільних авто на Південному мосту більша частина транзитного трафіку зі спального Дарницького району в центр прямує через ці мікрорайони.

У цій частині міста живе понад 750 тисяч мешканців, що спричиняє транспортний колапс. Зручного громадського транспорту бракує. І це лише посилює залежність від автомобілів, що, своєю чергою, збільшує навантаження на дороги й кількість заторів.

Громадський транспорт представлений двома автобусними маршрутами між станціями метро, які рухаються транзитом з інтервалом пів години. Жодної зупинки громадського транспорту вздовж цього мікрорайону поки що немає і містобудівною документацією не передбачено. Вся дорожня інфраструктура побудована під водія авто.

Житловий комплекс поблизу Дарницького мосту на лівому березі Дніпра. У цьому районі немає планів щодо розвитку міського електротранспорту, немає відокремлених смуг і зупинок громадського транспорту, велосипедні доріжки радше декоративні — вони не ведуть до станцій метро (відстань до яких 4–6 кілометрів), до набережної чи торговельних центрів і просто обриваються. Фото автора

Детальний план забудови цієї колишньої промзони був затверджений у 2017 році. Однак основні його рішення не відповідають сучасним потребам мешканців.

У процесі перетворення промислової зони на житловий район дорожня мережа всередині та залізничні колії виконували інші функції — підвезення сировини та вивезення готової заводської чи фабричної продукції. Для житлового мікрорайону потрібна інша мережа вулиць, які фокусуються на пересадочних вузлах громадського транспорту, об’єктах інфраструктури (площі, сквери, парки, магазини, дитячі садочки, школи, медичні заклади).

Забудовник застосував радянські містобудівні підходи, адаптувавши їх під комерційний продаж квартир, але не врахував важливості соціальної інфраструктури

Детальний план забудови на 35 тисяч мешканців передбачив зміну цільового призначення сотні гектарів від Дніпра в глиб промзони. У ньому були закладені типові для радянської мікрорайонної забудови панельні будинки по 9–16 поверхів. Саме так були забудовані житлові масиви Позняки, Осокорки в ранніх 1990-х.

Єдина відмінність — радянські будівельні норми передбачають безтранспортну зону всередині мікрорайону з великою школою на 2000 учнів у центрі й двома-трьома дитячими садочками. Звісно, квартири в будинках мало надавати місто/держава, так само коштом міського бюджету будувалися й утримувалися школи, садочки, поліклініки.

За логікою, якій відповідають ці ще радянські нормативи, людина зранку дорогою до зупинки громадського транспорту відводить дитину в садок, а в школу дитина може ходити сама, адже до найближчого закладу освіти має бути не більше ніж 750 метрів пішки.

Транзитний шлях для сотень тисяч приватних машин зі спальних районів столиці в центр пролягає вздовж русла Дніпра, через колишню промислову зону

Економія на громадському просторі

Українські будівельні норми і містобудівні регуляції досі ґрунтуються на радянській спадщині, яка не враховувала ринкових умов і приватну власність. Ця модель була орієнтована на планову економіку, де держава виступала єдиним забудовником, власником і розпорядником житлового фонду.

Проте сьогодні приватні забудовники не зобов’язані зводити в нових мікрорайонах школи, дитячі садки, поліклініки та іншу соціальну інфраструктуру. І не зводять, бо набагато вигідніше будувати на продаж офіси та квартири.

А ще максимально економлять на громадському просторі й зручній інфраструктурі навколо житлових комплексів, витрачаючи рівно стільки, скільки потрібно, щоб здобути перевагу над конкурентами. Але оскільки попит на нове житло в столиці досить стабільний, занадто багато зусиль не докладають. Бо купують і так.

Комплекс поки що не заселений, тому тут малолюдно в робочий день. Але єдиного засадженого деревами клаптика у внутрішньому дворі недостатньо для такої кількості квартир.

На кожному поверсі по 15 квартир, загалом у кожному будинку 370 квартир

Наявність магазинів, перукарень, аптек та основних сервісів у таких житлових мікрорайонах зазвичай забезпечується завдяки орендованим приміщенням на перших поверхах (і в цьому ключова відмінність від радянської практики містобудування, яка також використовується в Європі).

З повноцінним громадським простором ситуація значно гірша.

У кварталі, розрахованому на 35 тисяч мешканців, передбачено лише одну приватну початкову школу й приватний дитячий садок, хоча кількість мешканців зіставна з населенням невеликого містечка. Можливо, десь на нижніх поверхах будуть навіть приватні дитячі клуби чи секції.

Але вартість і школи, і садочка, і клубів навряд чи буде доступна для всіх мешканців. Ті, хто орендуватиме приміщення на нижніх поверхах, платитимуть комерційну вартість оренди, конкуруючи за місце зі значно прибутковішими бізнесами на зразок торговельних мереж, аптек, кав’ярень чи винних магазинів.

Мешканці мікрорайону, які не можуть собі дозволити платити або мають дітей середнього шкільного віку, їздитимуть в інші райони. Найімовірніше, на власному авто.

Це додаткове навантаження на міський трафік та міську соціальну інфраструктуру. Повноцінної школи, поліклініки й лікарні в цьому районі немає і не буде, не кажучи вже про бібліотеку й стадіон. Тому що всі ці заклади відповідно до чинних стандартів потребують великих вільних площ, прибудинкових територій і сонячного освітлення, якого на нижніх поверхах щільної забудови недостатньо.

Паркінг є лише під першою чергою забудови, місць на ньому вистачить на два-три 26-поверхових будинки з тринадцяти. Інші власники авто шукатимуть місця для паркування деінде, на дорогах загального користування чи в проїздах для пожежних авто.

Ніби Дніпро зовсім поруч, але вузька смужка недоглянутої набережної та широка шумна дорога нівелюють переваги. Мешканцям залишається хіба що чудовий краєвид із вікна за умови, що воно не пропускає шуму

Незважаючи на близькість до Дніпра, житловий комплекс відділений від набережної широким шосе, через яке немає пішохідних переходів. Це зменшує доступність рекреаційних зон для мешканців: щоб провести час на природі, треба ще до неї якось дістатися.

Ширина набережної подекуди лише 10–15 метрів, між річкою і шосе занадто мало простору, щоб розмістити якісь заклади інфраструктури, сервісу чи дозвілля.

Є лише вузька доріжка завширшки два метри для прогулянки вздовж води. Якщо не брати до уваги парк Набережний в урочищі Берківщина за півтора кілометра, який облаштували нещодавно бюджетним коштом і який обслуговує тисячі інших мешканців, для яких є гострий дефіцит якісної паркової інфраструктури.

На першому поверсі будинку, що ліворуч на фото, у прибудові буде початкова школа. Але очевидно, що вона не вмістить навіть невеликої частини дітей, які мали б тут бути за умови заселення всього комплексу. Інших місць для перспективних шкіл на території мікрорайону не передбачено

Один із найгостріших викликів сучасного будівництва в Києві — недбале ставлення до екологічної складової. Набережна Дніпра, яка могла б стати центром відпочинку та дозвілля цього району, залишається важкодоступною і слабо розвиненою з погляду інфраструктури.

Жодних альтернатив центральному опаленню та потужним трансформаторам, великому споживанню електроенергії для цього київського житлового комплексу немає. Це також жодним чином не сприяє стійкому розвитку, зменшенню викидів парникових газів, не запобігає, а, навпаки, пришвидшує зміну клімату.

Велосипедних доріжок, які могли б з’єднати житловий комплекс із найближчими станціями метро, тут також немає.

У центрі лавочки. Можна сидіти з чашечкою флетвайту й милуватися краєвидом на Дніпро, поки двір не обгородили парканом і коли не пече сонце. А ще слухати постійний шум, що долинає від шестисмугової автомагістралі

В умовах війни та дефіциту електроенергії багатоповерхові будинки стають непридатними для комфортного життя. Знеструмлення означає зупинку ліфтів, що робить життя на високих поверхах важким для людей похилого віку та осіб із обмеженими можливостями.

Однокімнатна квартира тут коштує від 2,5 млн грн. Влітку на цій площі можна буде смажити яєшню. Такі поверхні без зелені в умовах тривалої спеки нагріваються до 65 градусів

У години вимкнення електроенергії неможливо охолодити квартиру кондиціонером, користуватися холодильником чи електричною плитою. Жодних альтернатив потужному споживанню електроенергії для цього київського житлового комплексу немає.

Це також не сприяє стійкому розвитку, зменшенню викидів парникових газів, не запобігає, а, навпаки, пришвидшує зміну клімату. З часом витрати на кондиціювання лише зростуть. Вікна, зовнішні конструкції будинку не передбачають пасивного зменшення витрат на опалення чи охолодження. Балконів немає, тіньових навісів також. Що вище від землі, то спекотніше влітку в квартирі. Охолодити 20-й поверх значно витратніше, ніж 3–4-й.

Фасади будинків рясно всіяні кошиками під кондиціонери. Є велика потреба в охолодженні, яка виникатиме внаслідок перегріву через велику кількість асфальту довкола

Розвинена транспортна розв’язка, мости, дороги, громадський транспорт, якісні інженерні мережі (електроенергія, вода, тепломережі), природні ресурси (парки, набережна Дніпра), магазини, лікарні, школи і садочки, гуманне середовище — усе це могло б доповнювати квадратні метри житлової нерухомості, але черговий приклад демонструє, що практика будівництва без інфраструктури, попри все, набуває дедалі більших масштабів.

Досвід Польщі показує, що можна будувати житлові райони гуманніше. Малоповерхові будинки, каскадні рішення змінної поверховості й увага до організації простору створюють комфортні умови для життя. Перші поверхи зайняті магазинами й сервісами, що зменшує залежність від автомобіля. П’ять-шість поверхів значно краще сприймаються з погляду масштабу, зросту людини.

У дворах менше великих суцільно вимощених бетонною бруківкою майданчиків, менше асфальту, більше камерних закритих дворів, де формуються спільноти сусідів, які частіше бачать одне одного, частіше запам’ятовують, а відповідно можуть разом вирішувати проблеми управління, підтримувати благоустрій і технічний стан будинків на високому рівні.

Нижче у фотогалереї приклад зручної забудови в Польщі. Це також колишня промзона, район Ридлувка в Кракові. Зауважте, скільки зелені у дворах. І це недарма. Адже зелень не лише робить повітря чистішим, а й знижує температуру під час аномальної спеки влітку.

У сусідній Польщі покупець голосує гаманцем за малоповерхову забудову, що передбачає затишне й приємне середовище. На перших поверхах більше дрібних магазинів і сервісів, будинки на п’ять-шість поверхів значно краще сприймаються з погляду масштабу, зросту людини

У сусідній Польщі покупець голосує гаманцем за малоповерхову забудову, що передбачає затишне й приємне середовище. На перших поверхах більше дрібних магазинів і сервісів, будинки на п’ять-шість поверхів значно краще сприймаються з погляду масштабу, зросту людини

Зелений простір. У Польщі більшу увагу приділяють створенню камерних дворів і зелених зон у житлових районах, що допомагає мешканцям почуватися ближчими до природи й активніше взаємодіяти одне з одним.

Проєкт житлового кварталу на березі Дніпра в Києві є черговим прикладом недалекоглядної містобудівної політики, яка не враховує потреб мешканців у соціальній інфраструктурі та комфортному транспортному сполученні. Брак пішохідних зон, велодоріжок, недостатня кількість шкіл та дитячих садочків роблять цей район ізольованим і незручним для життя.

Чи винні в цьому численні перевіряльники та контролери, які не догледіли? Бо ж будівельні норми не такі еластичні, щоб прикрити різним тлумаченням очевидні порушення. Чи винна міська влада, яку як-не-як обирають мешканці? Чи винні автори будівельних норм, які, попри величезну кількість прописаних заборон, розробили документи, за якими така забудова цілком можлива? Напевно, кожен доклав до цього свою часточку.

Щоб уникнути таких помилок у майбутньому, треба застосовувати принципи стійкого розвитку: інтегрувати громадський транспорт, створювати доступні рекреаційні зони і планувати будівлі, які будуть енергоефективними й зручними для всіх категорій населення.

Україна може переймати досвід Польщі, де малоповерхова забудова, гармонійніше планування і наявність зелених зон створюють сприятливі умови для життя.

Україні потрібна ґрунтовна реформа будівельних норм, яка дасть змогу адаптувати їх до нових реалій ринку і забезпечити комфортні умови для мешканців. Основними напрямами змін мають стати інтеграція екологічних та енергоефективних стандартів і регулювання щільності забудови.

Олег Гречух

Однак, як повідомляє видання "Інформатор", реалізація цієї реформи викликала низку запитань щодо її практичного втілення та впливу на судову систему. Особливу увагу громадськості привернула ситуація з суддями колишнього ОАСК та пов'язаними з цим бюджетними витратами.

У слідстві ім’я чиновника не вказується. Однак ЗМІ повідомляють, що йдеться про голову Антимонопольного комітету України Павла Кириленка, який раніше очолював Донецьку ОДА.

У 2020-2023, обіймаючи посаду керівника Донецької ОВА, Кириленко придбав 21 об’єкт нерухомості та люксовий автомобіль, зареєструвавши майно на родичів своєї дружини.

Серед незаконно придбаного:

▫️7 квартир у Києві та Ужгороді загальною площею 688,5 кв. м; ▫️дом під Києвом площею понад 220 кв. м; ▫️2 гаражних боксу; ▫️6 паркувальних місць; ▫️3 нежитлових приміщення загальною площею понад 190 кв. м; ▫️автомобиль ВМW Х3.

Придбане майно не було вказано в деклараціях Кириленка за 2020, 2021, 2022 і 2023 роки.