П’ятиденне відрядження, яким Руслан Кравченко сам собі обґрунтував виїзд із країни, за документами закінчується наприкінці цього тижня. До цього моменту Верховна Рада вже має проголосувати за його звільнення, а президентський указ про відсторонення вже опубліковано. Саме в цьому проміжку — між формальним кінцем поїздки і датою, яку поки не підтвердила жодна офіційна заява, — довкола колишнього генпрокурора починає складатися інша історія.
Уночі на 14 вересня Кравченко перетнув кордон на службовому автомобілі. Офіційна версія — участь у паризьких слуханнях Парламентської мережі ПАРЄ щодо українських дітей. У порядку денному засідання його імені немає. У Раді Європи журналістам прямо сказали: ні Кравченка, ні представників Офісу генпрокурора на цей захід не запрошували. Наказ про відрядження він підписав сам 13 вересня, ще перебуваючи на посаді.
До цього була операція «Карфаген». НАБУ і САП заявили про злочинну організацію всередині Офісу генпрокурора, яка, за версією слідства, кришувала шахрайські кол-центри й легалізувала їхні доходи. Затримано Сергія Кропиву, заступника керівника департаменту міжнародного співробітництва. На записах фігурує ремонт будинку Кравченка в Козині. Сам він заперечує причетність і називає те, що відбувається, політичним тиском. 7 вересня, після зустрічі з Володимиром Зеленським, подав заяву про відставку. 14-го, вже за кордоном, оголосив, що підписав підозру директору НАБУ Семенові Кривоносу — у підробленні документів і фіктивному усиновленні. Кривонос заявив, що документ не отримував. Зеленський відповів однією фразою: у цього генпрокурора лишився один шлях — звільнення.
Європейська комісія того ж дня не коментувала персоналії. Речник Гійом Мерсьє повторив те, що Брюссель каже Києву вже не перший місяць: незалежні антикорупційні органи — «наріжний камінь» верховенства права для країни-кандидата, їх треба захищати, а Офіс генпрокурора — реформувати, включно з конкурсним відбором керівника. У цьому контексті з’являються відомості, які редакція отримала окремо. За ними Кравченко може повернутися в Україну 21 вересня і обговорює з європейськими посередниками гарантії в обмін на інформацію. Той самий канал стверджує, що матеріалу «на перших осіб» у нього достатньо.
Відкрита картина дає зрозуміти, чому така конструкція взагалі могла виникнути. Кравченко рік стояв на стику президентської вертикалі й прокурорської машини. Він прийшов із посади голови ДПС, до цього — Київська ОВА, до цього — Бучанська прокуратура і справа Януковича. Конкурс на директора НАБУ у 2023 році відсіяв його за критерієм доброчесності. У липні 2025-го парламент уже один раз намагався підпорядкувати НАБУ і САП генпрокурору — до вуличних протестів і тиску Заходу. Тепер та сама людина, виїжджаючи, намагається перевернути слідство проти тих, хто вів «Карфаген».
Гарантії європейців в обмін на покази — формула, яка в українській практиці майже не має чистих прецедентів на цьому рівні. Екстрадиція з ЄС можлива за кримінальними справами, не за політичним статусом. Тимчасовий захист і відрядний статус не дають імунітету. Ні Париж, ні Брюссель публічно не пропонували Кравченку ні захисту, ні угоди. Якщо переговори й ідуть, вони ідуть поза протоколом. Якщо інформації «на перших осіб» стільки, скільки стверджується, її ціна визначається не обсягом теки, а тим, чи готові європейські інституції прийняти її як доказ, не зруйнувавши при цьому лінію, яку самі ж проводять: НАБУ і САП мають працювати без ручного управління з Офісу генпрокурора.
21 вересня — неділя. До цього дня голосування в Раді, найімовірніше, вже відбудеться. Формально Кравченко буде вже не генпрокурором, а приватною особою із закордонним слідом, підозрою, яку він сам підписав на чужу адресу, і власним процесуальним статусом у справі «Карфаген», який він раніше описував як політичний. Повернення в такій конфігурації — не реабілітація. Це ставка на те, що матеріал, який він вивіз або обіцяє вивезти, переважить ризик опинитися всередині української юрисдикції без посади і без європейської парасольки.
Позначка: Україна
-
Кравченко може повернутися в Україну 21 вересня, європейці готові дати йому гарантії в обмін на інформацію
-
Геополітичний розворот Оттави: Канада вливається у 90-мільярдний кредит ЄС для України на тлі торговельної війни з США
Канадський уряд готує масштабний геополітичний маневр, маючи намір приєднатися до безпрецедентної європейської ініціативи з макрофінансової підтримки української економіки. Офіційна Оттава розпочала активні та закриті переговори з Європейським Союзом щодо безпосередньої участі у спільному кредитному пакеті для України, загальний обсяг якого становить рекордні 90 мільярдів євро. Чинний прем’єр-міністр країни Марк Карні розглядає цей фінансовий крок як ідеальну стратегічну можливість одночасно посилити життєво необхідну допомогу Києву та суттєво поглибити партнерські зв’язки з ключовими європейськими лідерами. Така нетипова дипломатична активність розгортається на тлі помітного охолодження та зростаючої напруженості у двосторонніх відносинах Канади зі своїм традиційним партнером – Сполученими Штатами.
Наразі за лаштунками тривають інтенсивні консультації щодо конкретних фінансових параметрів майбутньої міжнародної угоди. Високопосадовці з обох боків Атлантики планують остаточно визначитися з точним розміром канадського грошового внеску до кредитного траншу ще до початку великого міжнародного саміту, проведення якого заплановане на кінець жовтня у місті Монреаль. Для очільника канадського уряду ця участь є не просто економічним жестом, а фундаментальним політичним сигналом. Оттава відкрито прагне сформувати максимально тісне та дієве партнерство з пулом ліберальних держав, які відстоюють збереження багатосторонньої системи глобальних відносин. Безпосередня фінансова участь у підтримці України має наочно продемонструвати тверду відданість Канади своїм стратегічним європейським союзникам.
Варто зазначити, що до цього моменту Велика Британія залишалася фактично єдиною державою за межами європейського політичного блоку, яка вже офіційно долучилася до цієї безпрецедентної кредитної схеми. Європейські інституції вельми позитивно оцінюють прагнення канадського керівництва розділити цей глобальний фінансовий тягар.
«Ми вдячні за всю підтримку, яку Канада надає Україні, і готові робити більше разом», – зазначив під час неформального спілкування один із європейських чиновників, коментуючи хід поточних трансатлантичних перемовин.
Задля фінального закріплення домовленостей прем’єр-міністр Канади вже цього тижня вирушає у велике європейське дипломатичне турне. У Страсбурзі він має провести особисту зустріч із президенткою Європейської комісії Урсулою фон дер Ляєн, де сторони детально обговорять архітектуру кредитного механізму. Одразу після цього офіційного візиту Марк Карні, як очікується, полетить до Ліверпуля для проведення стратегічних переговорів із новим очільником уряду Великої Британії Енді Бернемом.
Такий стрімкий дипломатичний дрейф Оттави у бік європейського континенту має під собою глибоке економічне підґрунтя. Канадська влада відверто розраховує на політичну та економічну протекцію Брюсселя у складному та виснажливому торговельному протистоянні з Вашингтоном. Після приходу до влади Марк Карні взяв безапеляційний курс на тотальну диверсифікацію міжнародних зв’язків своєї держави. Його амбітна глобальна візія полягає в об’єднанні так званих середніх держав на світовій арені. Ці країни завдяки спільним скоординованим зусиллям могли б стати потужною та незалежною альтернативою сучасному світопорядку, що історично орієнтується переважно на інтереси США.
Цей незалежний політичний курс набув особливої актуальності та гостроти після недавнього загострення митних та торговельних відносин між Оттавою та Вашингтоном. Минулого місяця двосторонні економічні переговори між сусідами фактично зайшли у глухий кут, змусивши канадський кабінет міністрів оперативно шукати нових потужних союзників за океаном. Водночас у самому Євросоюзі поки що з певною обережністю ставляться до масштабних пропозицій Канади щодо створення особливого та ексклюзивного формату асоційованого членства. Офіційний Брюссель наразі не готовий автоматично прирівнювати рівень інтеграційних відносин із північноамериканською країною до тих моделей співпраці, які вже успішно діють із європейськими сусідами – Норвегією чи Швейцарією.
-
Після років в окупації — нарешті вдома: Україна вивезла ще вісьмох людей і возз’єднала три родини
Ще вісім громадян України змогли виїхати з тимчасово окупованих Росією територій, а три українські родини після тривалої розлуки знову опинилися разом. Операція відбулася 10 вересня за сприяння Офісу уповноваженого Верховної Ради з прав людини. Допомогу в організації повернення також надали міжнародна компанія з українським корінням МХП та її засновник і СЕО Юрій Косюк.
Про успішне повернення 11 вересня повідомив омбудсман Дмитро Лубінець. Він наголосив, що всі восьмеро тривалий час залишалися на тимчасово окупованих територіях. Тепер для них починається вже інший, не менш складний етап — відновлення документів, отримання медичної, соціальної та психологічної допомоги, а головне — повернення до життя у вільній Україні.
Подробиці історій цих людей Офіс омбудсмана свідомо не розкриває. Причина не лише в захисті приватності. Публікація конкретних маршрутів, населених пунктів, контактів або деталей того, як саме вдалося організувати виїзд, може поставити під загрозу інших людей, які досі залишаються в окупації, та ускладнити проведення наступних операцій.
«Це три родини, які тривалий час залишалися на ТОТ. Для кожного з них повернення додому стало початком нового етапу — можливістю поступово відновити своє життя, отримати необхідну турботу та підтримку після пережитого», — повідомив Лубінець.
ФОТО: Повернення з окупації / facebook Дмитро Лубінец За коротким повідомленням про повернення стоїть значно складніший процес, ніж просто перевезення людини через кордон. Під час однієї з попередніх евакуацій Офіс омбудсмана детально описував, що такі операції можуть включати збір і перевірку інформації, пошук та зв’язок із родичами, відновлення документів, отримання посвідчень на повернення у дипломатичних установах, розробку безпечного маршруту, транспорт і організацію медичної допомоги вже після прибуття на підконтрольну Україні територію.
Особливо складною залишається ситуація з людьми похилого віку, маломобільними громадянами та особами із серйозними захворюваннями. Під час однієї з нещодавніх операцій із ТОТ вдалося евакуювати 13 громадян віком від 27 до 87 років. Частина людей потребувала негайної госпіталізації. Серед них було подружжя з Херсона, яке напередодні повномасштабного вторгнення виїхало на дачу і в результаті провело в окупації понад чотири роки.
Тоді ж Лубінець повідомляв, що з 2023 року за сприяння Офісу омбудсмана з тимчасово окупованих територій уже повернули 614 людей. Ці цифри стосуються саме роботи за участю офісу Уповноваженого і не є загальною кількістю всіх українців, яких різними каналами вдалося вивезти з окупації.
МХП також не вперше долучається до таких операцій. У червні Офіс омбудсмана повідомляв, що за його сприяння з окупованих територій та Росії вдалося евакуювати 10 молодих українців віком 18–19 років. Компанія та її керівник тоді також допомагали організувати повернення. Молоді люди, попри роки життя під російською окупацією, заявляли про бажання навчатися в українських університетах, будувати кар’єру та жити саме в Україні.
Для частини громадян проблема полягає вже в самому фізичному виїзді. Окуповані території відокремлені від підконтрольної Україні частини фронтом, замінованими територіями, численними російськими блокпостами та складною системою перевірок. Тому прямий маршрут часто неможливий і людям доводиться долати значно довший шлях через території третіх держав.
Додатковим бар’єром є російська політика примусової паспортизації та фактичного витіснення українських документів із повсякденного життя.
У березні 2026 року Моніторингова місія ООН з прав людини в Україні оприлюднила окремий звіт про ситуацію на окупованих територіях. У ньому йдеться, що Росія систематично застосовує дискримінаційні адміністративні заходи, які в окремих випадках фактично позбавляють людей реальної можливості залишатися вдома без отримання російського громадянства або виконання вимог окупаційної влади. ООН документувала примусове переміщення і депортації, а також погрози, затримання, катування та інші форми тиску.
Особливо вразливими залишаються мешканці прифронтової окупованої частини Херсонщини. За даними ООН, тисячі цивільних там фактично опинилися між бойовими діями, мінними полями та загрозою ударів дронів. На середину 2026 року українська влада оцінювала кількість людей у низці таких громад приблизно у 6 тисяч осіб, серед яких понад 180 дітей. Очевидці повідомляли про гострі проблеми з продуктами, лікуванням та можливістю виїхати.
Окремо Україна веде масштабну роботу з повернення дітей, які були депортовані до Росії, примусово переміщені або залишаються на окупованих територіях. Станом на кінець квітня в межах президентської ініціативи Bring Kids Back UA було забезпечено 2126 повернень українських дітей. Від початку 2026 року на той момент вдалося повернути 150 дітей.
У липні та серпні такі операції продовжувалися. Зокрема, 8 липня на підконтрольну Україні територію повернули двох дітей із тимчасово окупованої частини Херсонщини, 23 липня — ще шістьох, а 6 серпня вдалося евакуювати п’ятьох підлітків.
Але нинішнє повернення восьми громадян показує, що гуманітарний трек не обмежується лише дітьми.
Україна паралельно намагається повертати літніх людей, людей із тяжкими хворобами, молодь, цивільних, яких війна розділила з родинами, а також громадян, які з різних причин опинилися на території Росії. У червні, наприклад, після гуманітарних переговорів вдалося повернути п’ятьох українців і возз’єднати три родини. Серед повернених була 74-річна жінка, депортована з Маріуполя, яка мала тяжкий стан здоров’я та пересувалася на кріслі колісному.
Саме тому українська сторона називає гуманітарний канал одним із небагатьох механізмів, які навіть під час активної війни дозволяють отримувати конкретний результат — повертати людей додому.
У випадку нинішніх восьми громадян персональні історії поки залишаються закритими. Не повідомляються їхній вік, місця проживання в окупації, маршрут виїзду чи обставини, через які родини були розділені. Це рішення продиктоване безпекою: будь-які деталі можуть допомогти російській стороні перекрити маршрути або встановити людей, які сприяють наступним евакуаціям.
Офіс омбудсмана продовжує приймати звернення від тих, чиї родичі залишаються на окупованих територіях. Для таких випадків працює короткий номер 1678; з-за кордону можна телефонувати за номером +38 (044) 299 74 08, а для людей на ТОТ раніше також публікували номер +38 093 406 80 17 для зв’язку через WhatsApp, Viber і Telegram.
Нове повернення не змінює масштабу проблеми — на окупованих Росією територіях усе ще залишаються мільйони українців, а частина родин розділена вже роками. Але для восьми людей і трьох сімей 10 вересня ця історія змінилася.
Вони знову перебувають на підконтрольній Україні території. І, як наголосив Лубінець, тепер головне завдання — допомогти їм не лише фізично повернутися додому, а й відновити життя після тривалого перебування в окупації.
-
«Відчує на власній шкурі»: Буданов попередив Росію про глибші й потужніші удари
Україна продовжить нарощувати дальність і потужність ударів по території Росії, якщо Москва не припинить війну. Про це керівник Офісу президента Кирило Буданов заявив під час поїздки до Латвії, фактично підтвердивши, що рекордні атаки на російський тил не є разовими операціями. Водночас він наголосив: далекобійні удари самі по собі не можуть виграти війну і мають працювати разом з іншими формами бойових дій.
Буданов дав інтерв’ю журналісту Латвійського телебачення Гінтсу Амоліньшу під час Ризької конференції. Одним із центральних питань стала нова дальність української зброї після атак на російські об’єкти за тисячі кілометрів від українського кордону.
На запитання, чи означає останній удар по російській Арктиці, що Україна й надалі розширюватиме географію атак, керівник ОП відповів прямо.
«Якщо Росія не припинить бойові дії проти нас, вона на власній шкурі відчує це ще більше і сильніше», — заявив Буданов. За його словами, українські удари ставатимуть глибшими та матимуть більшу бойову потужність.
При цьому конкретних майбутніх цілей, типів озброєнь або строків нових операцій він не назвав. Тобто заяву не варто трактувати як анонс конкретного удару по певному російському місту чи підприємству. Йдеться про загальну стратегію: що довше Росія продовжує війну, то менш захищеним має ставати її глибокий тил.
Заява прозвучала буквально через день після операції, яка продемонструвала новий рівень української далекобійності.
9 вересня Сили спеціальних операцій України повідомили про удари по двох підприємствах газоконденсатної промисловості у Ямало-Ненецькому автономному окрузі РФ. Один із об’єктів розташований у Новому Уренгої — неофіційній «газовій столиці» Росії. Відстань від українського кордону становить понад 3000 км, а окремі оцінки маршруту ударних дронів перевищують 3200 км. Це стало найглибшим підтвердженим українським ударом по території РФ від початку повномасштабної війни.
Російський губернатор Дмитро Артюхов підтвердив атаку на промисловий об’єкт у Новому Уренгої та пожежу після падіння уламків, хоча не назвав саме підприємство. Українська сторона заявила про ураження двох критично важливих для газоконденсатної галузі об’єктів.
Ямало-Ненецький регіон має особливе значення для російської енергетики. Саме там видобувається близько 80% природного газу Росії. До останніх атак ця територія фактично вважалася недосяжною для українських ударних систем через величезну відстань від фронту.
Український виробник Fire Point повідомив, що для операції могли використовуватися далекобійні FP-1. Ці безпілотники розвивають швидкість приблизно 140–180 км/год та можуть нести бойову частину масою близько 60 кг. До удару по Новому Уренгою одним із найдальніших відомих епізодів застосування FP-1 була атака на об’єкт в Омську приблизно за 2500 км від кордону.
Тепер межа фактично відсунулася ще на сотні кілометрів.
Це важливо не лише з військової, а й з економічної точки зору. Україна останні місяці системно атакує російські НПЗ, нафтобази, термінали, склади та іншу інфраструктуру, яка забезпечує доходи російського бюджету і постачання пального армії.
Результати цієї кампанії вже відображаються у статистиці.
11 вересня Міжнародне енергетичне агентство вкотре погіршило прогноз видобутку нафти в Росії саме на тлі українських атак на енергетичні об’єкти. За оцінкою IEA, середній видобуток російської нафти у 2026 році становитиме близько 8,7 млн барелів на добу, а прогноз було знижено ще на 125 тисяч барелів. Для 2027 року агентство скоротило прогноз на 235 тисяч барелів на добу.
У серпні російський видобуток сирої нафти, за даними IEA, опустився до 8,36 млн барелів на добу — приблизно на 940 тисяч нижче січневого показника. Reuters також отримало проєкт російського урядового прогнозу, відповідно до якого видобуток нафти у РФ у 2026 році може впасти до найнижчого рівня за 17 років.
Окремою проблемою для Кремля стали перебої на нафтопереробних заводах.
Наприклад, після української атаки Орський НПЗ повністю зупинився, а ремонт пошкодженого обладнання може тривати до шести місяців. Російська регіональна влада була змушена визнати проблеми з постачанням пального.
На тлі ударів Москва продовжувала обмежувати експорт пального. Reuters повідомляло, що Росія готувалася продовжити заборону на експорт дизельного пального через дефіцит на внутрішньому ринку, тоді як експорт бензину вже обмежений до початку 2027 року, а авіаційного пального — до кінця листопада.
У цьому контексті слова Буданова про те, що Росія має «відчути війну на власній шкурі», набувають цілком практичного економічного змісту. Українська стратегія полягає не лише у фізичному знищенні окремих військових об’єктів, а й у підвищенні загальної вартості продовження війни для Москви.
У самій Росії наслідки далекобійної кампанії дедалі більше виходять за межі прикордонних регіонів.
Reuters напередодні російських парламентських виборів описував зростання тривожності серед населення через регулярні атаки дронів. Зросла популярність страхування квартир від наслідків ударів безпілотників, а попит на захисну плівку для вікон, яка повинна зменшити розліт уламків скла під час вибухів, у частини виробників збільшився приблизно на 50%.
11 вересня атаки на російський тил продовжилися. У Тульській області внаслідок ударів загинули двоє людей, у Саратові загорівся великий логістичний комплекс Ozon, повідомлялося про удари у Волгоградській області та атаки на низку економічних об’єктів.
Водночас Росія різко нарощує власні удари по Україні. Лише останніми днями російські безпілотники та ракети били по Києву, Дніпру, Павлограду, Сумах, прикордонних переходах із Молдовою та інших містах. 10–11 вересня окремою ціллю російських дронів стали автозаправні станції в Києві.
Саме цю логіку взаємного посилення далекобійних ударів Буданов описав у Ризі. При цьому він зробив важливе застереження: лише такими операціями війну виграти неможливо.
«Глибокі удари не можуть виграти війну», — сказав керівник ОП під час пресконференції. За його словами, вони є інструментом впливу та примусу, але працюють лише разом з іншими формами звичайних бойових дій.
Як приклад Буданов навів саму Росію. Москва протягом років застосовує проти України балістичні та крилаті ракети й тисячі далекобійних безпілотників, проте це не змусило Україну капітулювати. Отже, стратегічний ефект далекобійних систем полягає передусім у руйнуванні військової логістики, виробництва, енергетичної бази та економічних можливостей противника, а не у сподіванні завершити війну одними повітряними атаками.
У Ризі Буданов також говорив про нову гонку безпілотних технологій. Після появи у Росії швидкісних реактивних ударних БпЛА Україна розробляє та випробовує малогабаритні швидкісні дрони-перехоплювачі. Він назвав це нормальним розвитком військової науки: одна сторона створює новий засіб нападу, інша — новий спосіб його знищення.
Офіс президента підтвердив, що під час перебування в Латвії Буданов як керівник ОП провів переговори з президентом Едгарсом Рінкевичсом, прем’єр-міністром Андрісом Кулбергсом та міністром оборони Райвісом Мелнісом. Сторони обговорювали оборонну співпрацю, безпекову ситуацію, підтримку України та дипломатичні зусилля для завершення війни.
Таким чином, заява Буданова прозвучала одночасно на двох рівнях. Дипломатичний сигнал полягає в тому, що Київ продовжує говорити про завершення війни переговорами. Військовий — у тому, що відмова Москви припинити агресію означатиме подальше розширення географії українських ударів.
Після Нового Уренгоя сама географія вже виглядає принципово інакше. Якщо раніше глибоким тилом вважалися Москва, Татарстан чи об’єкти за Уралом, то тепер українські дрони продемонстрували можливість досягати російської Арктики на дистанції понад три тисячі кілометрів.
І саме на цьому тлі фраза Буданова про «ще глибші» удари звучить для Кремля найбільш показово: конкретних наступних цілей Україна не називає, але територій Росії, які можуть вважати себе гарантовано недосяжними, стає дедалі менше.
-
Браун сам зняв, як б’є молотом по пам’ятнику УПА: скандальне відео може стати доказом у справі
У Польщі розгорівся новий скандал навколо одного з найсуперечливіших політиків країни — лідера «Конфедерації польської корони» та депутата Європарламенту Гжегожа Брауна. Політик оприлюднив відео, на якому особисто завдає ударів металевим інструментом по пам’ятнику членам Української повстанської армії в урочищі Бялисток у гміні Долгобичув поблизу польсько-українського кордону. На тому самому записі схожі дії виконує Марчин «Борис» Мікша, пов’язаний із партією Брауна. Тим часом місцева поліція вже розслідує пошкодження цього меморіалу, а опублікований політиком матеріал може стати частиною доказової бази.
На відео Браун стоїть біля гранітного обеліска та кілька разів б’є по ньому важким металевим інструментом. Політик не приховує мети своїх дій і прямо заявляє, що пам’ятник, на його думку, має бути демонтований. У дописі до відео він назвав обеліск таким, що «ображає пам’ять жертв українського геноциду проти поляків», і вимагав його ліквідації.
Pomnik UPA w gminie Dołhobyczów w powiecie hrubieszowskim do likwidacji❗️
Obelisk obrażający pamięć ofiar ukraińskiego Ludobójstwa na Polakach powinien zostać usunięty profesjonalnymi narzędziami natychmiast po udokumentowaniu przestępstwa banderyzmu!#StopBanderyzacjiPolski… pic.twitter.com/8Q4QZ2z5vJ
— Grzegorz Braun (@GrzegorzBraun_) September 10, 2026
Сам Браун стверджує, що меморіал є незаконним і прославляє УПА. Він також заявив, що споруду мали демонтувати державні або місцеві служби ще після її виявлення. Водночас політик не навів рішення суду чи іншого документа, який би надавав йому особисто право пошкоджувати об’єкт.
Саме ця обставина тепер може мати юридичне значення. Команда повітової поліції в Грубешові вже веде провадження щодо пошкодження пам’ятника. Правоохоронці перевіряють можливі ознаки наруги над пам’ятником і місцем поховання, пошкодження майна та дій, пов’язаних із ненавистю за національною ознакою. Справу контролює районна прокуратура в Грубешові. За даними польського регіонального видання Lublin112, за окремі правопорушення, які перевіряють слідчі, може загрожувати до п’яти років позбавлення волі.
Водночас важливо не змішувати кілька різних епізодів. Ще 6 вересня поліція зафіксувала нове пошкодження написів на цьому ж обеліску і тоді повідомляла про невідомих осіб. До публікації відео Брауна правоохоронці не заявляли, що саме він або його соратники є авторами всіх пошкоджень. Польські медіа наголошують: сам факт появи політика на записі з молотом не доводить автоматично, що всі ушкодження, які вже розслідує поліція, були завдані саме під час зафіксованого епізоду. Це мають встановити слідчі.
Однак відео може серйозно вплинути на розслідування. Правоохоронці збирають докази, опитують свідків та мають встановити, які саме пошкодження з’явилися під час дій, зафіксованих на відео. До того ж після вихідних Браун сам повідомляв, що перебував у цьому районі та відвідував, зокрема, Долгобичув і Бялисток.
Сам меморіал має складну історію. В урочищі Бялисток поблизу села Ліски поховані 41 член УПА, які загинули у лютому 1946 року під час бою з підрозділом радянського НКВС. За даними польських історичних джерел, перше невелике вшанування на цьому місці з’явилося орієнтовно у 1996–1997 роках. У 2019 році на могилі встановили великий гранітний камінь із гербом України, написом та даними похованих.
На обеліску зазначено, що він присвячений «полеглим солдатам УПА за волю України» 26 лютого 1946 року. Також на камені викарбувані імена, псевдоніми, роки народження та місця походження похованих. Польські видання зазначають, що меморіал стоїть безпосередньо на місці поховання.
Водночас правовий статус об’єкта справді залишається предметом суперечок. Люблінське воєводське управління раніше повідомляло, що могила членів УПА в гміні Долгобичув не внесена до офіційного реєстру військових могил і кладовищ, який веде воєвода. Ще у листопаді 2025 року депутат польського Сейму Анджей Запаловський направив до Міністерства культури парламентський запит щодо того, хто і на якій правовій підставі встановив цей пам’ятник та чи відповідає він польському законодавству.
Але відсутність об’єкта у такому реєстрі сама по собі не означає автоматичного права громадян його руйнувати. Польські правоохоронці саме тому окремо перевіряють факт пошкодження майна та наруги над місцем поховання.
Обеліск уже неодноразово ставав мішенню вандалів. Наприкінці липня 2026 року невідомі розмалювали його фарбою та відрізали декоративну металеву арку. На місці тоді знайшли балончик із фарбою, пляшку з-під алкоголю, футболку, а у кущах — відрізаний фрагмент конструкції. Посольство України в Польщі засудило той інцидент і закликало залишати місця поховання поза політичними конфліктами незалежно від складних сторінок польсько-української історії.
У вересні пам’ятник пошкодили знову. 6 вересня невідомі зіпсували написи на камені, після чого поліція почала чергове розслідування. На той момент нікого не затримали.
Історичний контекст додатково ускладнює ситуацію. УПА залишається однією з найбільш конфліктних тем у відносинах України та Польщі через масові вбивства польського цивільного населення на Волині та в Галичині під час Другої світової війни. Польський парламент і державні інституції використовують щодо цих злочинів визначення «геноцид». Водночас конкретне поховання біля Лісків стосується членів УПА, загиблих у 1946 році у бою з НКВС, уже після завершення Другої світової.
У польській політиці ця тема останніми роками дедалі частіше стає частиною гострої внутрішньої боротьби. Браун будує значну частину власної політичної кампанії на різкій антиукраїнській риториці. Його «Конфедерація польської корони» офіційно очолюється ним, а сам політик є депутатом Європарламенту.
Причому називати Брауна абсолютно маргінальним політиком уже складно. На президентських виборах 2025 року він отримав 1 242 917 голосів, або 6,34%, посівши четверте місце в першому турі. Це офіційні дані польської Національної виборчої комісії.
Браун і раніше неодноразово опинявся в центрі гучних скандалів. У грудні 2023 року він використав вогнегасник, щоб загасити ханукальні свічки в будівлі польського Сейму. Reuters також нагадував про його попередні проросійські заяви, демонстративне знищення символіки ЄС та України й інші провокаційні акції.
У 2025 році Браун також заявив, що газові камери в Аушвіц-Біркенау нібито були «фейком», після чого польська прокуратура почала розслідування за фактом заперечення нацистських злочинів. У березні 2026 року Європарламент погодився зняти з нього депутатський імунітет у рамках відповідного провадження. Європейський парламент окремо наголосив, що не знайшов ознак того, що кримінальна справа має на меті політичне переслідування Брауна.
Тепер до цього переліку може додатися справа про пам’ятник у Бялистоку. Поки що офіційних повідомлень про висунення Брауну нових обвинувачень саме через відео з молотом немає. Поліція та прокуратура продовжують встановлювати обставини пошкодження меморіалу.
Але ситуація вже виглядає нетипово навіть для звичних скандалів навколо політика: цього разу Браун не просто зробив різку заяву, а сам оприлюднив кадри, на яких видно його фізичні дії щодо об’єкта, який уже перебуває в центрі поліцейського розслідування. Тепер оцінку тому, чи були ці дії злочином, мають дати польські слідчі та прокуратура.
-
Російський вплив та проросійська ідентичність в Україні, від СРСР до повномасштабної війни
У вересні 2025 року Київський міжнародний інститут соціології зафіксував 91% негативного ставлення до Росії серед українців і лише 4% позитивного. На сході позитивне ставлення становило 9%, проте КМІС окремо попереджав, що вибірка там невелика, і зростання з 3% у 2024 році перебуває в межах статистичної похибки.
Чотири відсотки не означають масового повернення сходу до проросійських настроїв. Але це вже не статистичний шум, приблизно кожен двадцять п’ятий дорослий респондент досі ставиться до Росії позитивно. Опитування фіксують цю меншість, але не пояснюють її склад і мотиви.
До повномасштабного вторгнення масштаби були зовсім іншими. У лютому 2022 року добре до Росії ставилися 34% українців, на сході — 53%, на півдні — 45%. Після початку вторгнення позитивне ставлення рухнуло до 2%. Але це не означає, що разом із ним зникли всі старі уявлення про Росію. Для одних Росія була державою, яку вони підтримували політично. Для інших — мовою, культурою, родичами, церквою і радянською пам’яттю.
Для третіх — образом «нормального життя», яке закінчилося задовго до 24 лютого 2022 року. Тому решткову меншість не можна описувати одним словом «проросійські». Серед неї є активні прихильники Росії, люди, які вважають її меншим злом, культурно близькі до Росії противники війни, люди, що повторюють сімейні установки, і ті, хто фактично чекає не російської влади, а повернення власного минулого.
Громадяни незалежної України в російському культурному середовищі
Результат референдуму 1 грудня 1991 року погано поєднується з пізнішою російською формулою про «споконвічно російський» схід України. За незалежність проголосували 90,32% громадян країни. У Донецькій області — 83,90%, у Луганській — 83,86%, у Харківській — 86,33%, в Одеській — 85,38%. Навіть у Криму більшість — 54,19% — проголосувала за незалежність, у Севастополі — 57,07%. Схід і південь обрали Україну, але це ще не означало готовності негайно розірвати з Росією культурні та людські зв’язки. Для мільйонів людей незалежність означала власну державу, а не відмову від мови, радянської пам’яті чи спільної з Росією культури.
Після 1991 року держава змінилася швидше, ніж повсякденне життя. Українська стала державною мовою, формувалася власна історична політика, але в багатьох містах сходу і півдня школа, завод, двір, ринок і побутове спілкування й далі існували переважно російською. Це було наслідком радянської урбанізації, велика промисловість притягувала населення з усього СРСР, російська ставала мовою професійної та міської комунікації.
Те саме відбувалося з масовою культурою. Російські серіали, КВН, музика, спорт, гумор і новини залишалися частиною спільного інформаційного простору. Навіть за невеликої частки окремих російських телеканалів вплив Росії зберігався через саму культурну модель. Українські канали «Інтер» і «Україна» теж використовували російську мову і знайому аудиторії систему образів, радянську ностальгію, культ Перемоги, страх перед «бандерівцями», уявлення про Захід як про чужий простір. Для цього не потрібно було пряме управління з Кремля. Медіаринок просто продовжував давати глядачеві те, до чого він звик.
Москва потім перетворила це середовище на політичний ресурс. Газ, культурні програми, ідея «русского мира», російські паспорти і гуманітарна політика в Криму та на Донбасі створювали відчуття особливого зв’язку. Але принципово важливо, що Москва не винайшла ці відмінності з нуля. Вона отримала вже існуючий простір, де українська і російська ідентичності могли співіснувати.
Церква була ще однією частиною цієї інфраструктури. До 2014 року УПЦ в єдності з Московським патріархатом була найбільшою православною структурою країни. Для багатьох парафіян зв’язок із Москвою означав не підтримку Кремля, а звичну канонічну традицію, свого священника, хрестини, вінчання і відспівування. Політичний сенс цієї належності посилився вже після початку конфлікту.
Нарешті, існувала внутрішня українська політика. Партія регіонів і її попередники перетворили регіональні відмінності на електоральний ресурс. Східному виборцю обіцяли захист від надмірної українізації, а місцеві еліти ставали посередниками між Києвом і регіоном. Це було важливіше, ніж ідея відділення. Більшість таких виборців не хотіла йти з України. Вони хотіли, щоб Україна не змінювала звичне їм культурне середовище. Так сформувалася важлива основа майбутнього конфлікту, людина могла бути громадянином України, підтримувати її незалежність і водночас вважати український національний проєкт занадто далеким від власного способу життя.
Ідентичність після січня 2014 року
За даними опитування грудня 2013 року, оприлюдненими в січні 2014-го, Майдан підтримували 80% жителів заходу, 63% центру, але лише 20% півдня і 30% сходу. До цього регіональні відмінності залишалися передусім політичними. Після втечі Януковича, анексії Криму і початку війни на Донбасі вони стали питанням безпеки і належності.
Для значної частини українців 2014 рік остаточно зробив Росію агресором. Російськомовні громадяни дедалі частіше відділяли мову від громадянської належності, можна було говорити російською і водночас вважати себе українцем. Війна різко прискорила цей процес. Те, що раніше було сумісним — російська мова, радянська пам’ять і українське громадянство, — тепер довелося співвідносити з реальною російською армією.
Але для іншої частини суспільства 2014-й дав протилежний ефект. Спроба скасувати закон Колесніченка-Ківалова, навіть не набравши чинності, стала зручним доказом тези «Київ прийшов за нашою мовою». Російське телебачення водночас описувало Майдан як фашистський переворот. Для людини, яка вже сприймала центральну владу як чужу, нові події не руйнували стару картину світу, а підтверджували її.
При цьому Донбас не був єдиним проросійським масивом. У квітні 2014 року відділення своєї області і приєднання до Росії підтримували 27,5% жителів Донецької області і 30,3% жителів Луганської, проти були 52,2% і 51,9%. Федералізацію підтримували 38,4% у Донецькій області і 41,9% у Луганській. Але це означало і зворотне, більшість не вимагала виходу з України. Росія змогла перетворити активну меншість на збройну силу, але не отримала одностайного мандата всього регіону.
У цьому і полягав механізм радикалізації. Для захоплення території не потрібно, щоб за нього проголосувала більшість. Достатньо меншості, зовнішньої підтримки, зброї, інформаційної кампанії і слабкої державної реакції. При цьому величезна проміжна зона залишалася. Людина могла не любити Майдан, дивитися російське телебачення, говорити про «братні народи» і водночас не хотіти жити в «ДНР». Саме ця сіра зона згодом виявилася особливо важливою.
Після 2014 року українська держава почала прискорено формувати власну ідентичність: декомунізація, мовні квоти, створення ПЦУ, отримання томосу. Для тих, хто вже порвав із Росією, це було природним продовженням війни. Для частини іншої аудиторії — спробою держави переробити її спосіб життя. Тому 2014 рік не просто знищив проросійську ідентичність. Він політизував її залишки.
Розрахунок Москви на південь і схід і фактичний опір
Повномасштабне вторгнення стало головним доказом того, наскільки хибною була російська ставка на «російськомовне населення». Кремль очікував, що жителі півдня і сходу або зустрінуть російські війська спокійно, або не чинитимуть опору. На практиці сталося протилежне. Олександр Вілкул, начальник військової адміністрації Кривого Рогу і колишній представник політичного табору Партії регіонів, розповідав, що російська сторона пропонувала йому здати місто. Він відмовився. Подібні рішення ухвалювали по всій Україні. Росія зіткнулася не з «російським населенням, яке чекає визволення», а з громадянами України, які здебільшого не хотіли змінювати державу.
Соціологія показує цей злам особливо ясно. У дослідженні Центру Разумкова навесні 2025 року серед людей, які переважно говорять вдома російською, 82% негативно ставилися до Росії, а 81,5% довіряли ЗСУ. Це пряма відповідь на головний міф «русского мира»: російська мова перестала бути показником політичної лояльності. Людина може говорити російською і при цьому вважати Росію ворогом. Після цього залишаються вже не лише відсотки, а конкретні біографії тих, хто справді обрав Росію.
Ілля Кива — український народний депутат від проросійської ОПЗЖ — після початку повномасштабного вторгнення відкрито виступав на підтримку російської агресії і опинився в Росії. Віктор Медведчук, один із найбільш впливових проросійських українських політиків, перебував під домашнім арештом у справі про державну зраду, втік після початку вторгнення і був затриманий під час спроби залишити Україну, згодом його передали Росії в межах обміну. Це вже не культурна ностальгія, а свідомий політичний вибір людей, які до війни були частиною української політичної системи.
Є й більш локальні приклади. Мер Куп’янська Геннадій Мацегора, обраний 2020 року від ОПЗЖ, у перші дні вторгнення публічно повідомив про домовленість із російськими військовими про передачу влади в місті. Колишній мер Куп’янська Володимир Демченко, який обіймав посаду у 2010–2015 роках, також перейшов на бік окупантів. У Херсоні Володимир Сальдо — колишній мер міста і відомий представник старої регіональної політики — зрештою очолив створену Росією окупаційну адміністрацію області.
Ці люди важливі для матеріалу саме тому, що показують: громадянство України, життя в українській політичній системі і навіть обрання на українські посади самі по собі не гарантували української політичної лояльності. Але так само важливо не зробити зворотну помилку і не перенести їхню поведінку на все російськомовне населення. Після 2022 року такі історії вже отримали кримінальний вимір. За даними СБУ, з 24 лютого 2022 року по 31 грудня 2025 року розслідувалося 3 937 проваджень про державну зраду і 8 903 — про колабораційну діяльність. Правоохоронці відкривали справи про передачу координат, роботу в окупаційних адміністраціях, державну зраду.
Наприклад, українські слідчі документували випадки, коли колишні чиновники, вчителі, місцеві депутати чи жителі окупованих міст добровільно переходили на бік Росії. В одній зі справ директорка захопленого ліцею в Куп’янському районі погодилася працювати в окупаційній системі освіти і впроваджувати російську програму. Але ці справи доводять не те, що «схід України був проросійським». Вони показують інше. Невелика прихована частина старої ідентичності в умовах окупації могла перетворитися на практичну співпрацю. Більшість людей цього не зробила.
Прихована проросійськість і туга за 2013 роком
Після 2022 року залишкова проросійська ідентичність стала набагато менш публічною. Опитування під час війни неминуче стикаються з проблемою соціально бажаних відповідей. Людина може не захотіти повідомляти інтерв’юеру про погляди, які потенційно можуть викликати підозру. Тому 4% позитивного ставлення до Росії в опитуванні не можна автоматично вважати точною цифрою всіх прихованих прихильників Росії. Але й перетворювати кожного російськомовного чи незадоволеного владою на прихованого проросійського теж не можна.
Тут важливіше зрозуміти психологію самої групи. Серед неї є людина, яка справді хоче російської перемоги. Є той, хто вважає Росію меншим злом. Є той, хто каже «раніше було краще». І є той, хто не підтримує російську державу, але не здатен прийняти нову українську ідентичність як власну. Для останнього Росія може бути не країною призначення, а символом утраченого минулого.
Родичі в Росії, які до 2022 року були цілком звичайною частиною життя, після вторгнення стали джерелом альтернативної інформації. «Там цього не показують», «це Україна обстрілює», «Росія просто відповідає» — такі розмови можуть зберігати стару картину світу навіть без російського телебачення.
Радянська пам’ять діє подібним чином. Для частини старшого покоління «нормальне життя» асоціюється з роботою, стабільністю, 9 Травня, радянською культурою і відсутністю необхідності визначати себе як українця чи росіянина. Війна зруйнувала цей світ, але пам’ять про нього залишилася. Тому людина здатна водночас ненавидіти російські удари по власному місту і пояснювати їх як «відповідь НАТО». Це не раціональна політична теорія. Це спосіб зберегти стару картину світу, в якій Росія лишається «своєю», а відповідальність можна перенести на Київ і Захід.
Нарешті, працює невдоволення українською державою. Мобілізація, корупція, економічні проблеми, вимкнення, відчуття несправедливості — усе це саме по собі не робить людину проросійською. Але якщо вона ще до війни вважала Київ неефективною і чужою владою, нові проблеми легко вбудовуються в стару схему: «Україна не може нормально управляти, отже, проблема в самій системі». Що довша війна, то більше можливостей для такого пояснення.
Тому «чекати Росію» не завжди означає чекати танки. Іноді це очікування того, що Україна знову стане такою, якою людина її пам’ятає. Це своєрідна внутрішня еміграція. Фізично людина перебуває тут, але психологічно продовжує жити в іншому часі.
Політична лояльність і культурна звичка
Сьогодні Україна набагато менше схожа на країну двох конкуруючих цивілізаційних проєктів. Більшість російськомовних українців не хоче російського майбутнього. Удослідженні Разумкова серед переважно російськомовних 81,5% довіряють ЗСУ, 55% вірять у перемогу України, а 54% вважають, що Україна не повинна погоджуватися на скорочення своїх збройних сил як умову миру. Проблема виникає там, де культурна ідентичність перетворюється на політичну належність до іншої держави. Саме цей перехід і пояснює різницю між російськомовними українцями і невеликою групою, яка після 2022 року все ще чекає російського сценарію.
При цьому держава не може ігнорувати людей, які переходять від поглядів до дій. Передача координат, робота на окупаційну адміністрацію, участь у російських військових формуваннях, організація псевдореферендумів чи допомога російським спецслужбам — це вже не питання культурної ідентичності, а питання безпеки. Такі випадки мають розглядатися саме як співробітництво з противником. Але безпека не пояснює, чому людина, яка ніколи не співробітничала з окупантами, може й далі вважати російський сценарій менш чужим, ніж український.
Залишкова прихильність до Росії не випливає з того, що українське суспільство досі розколоте надвоє, і не з того, що російська мова сама по собі формує політичну лояльність. Вона тримається там, де особисте життя довше за державну історію. Усередині цієї системи є і прямий політичний вибір. Є люди, які чекають саме російську владу і російську перемогу.
Поруч із ними — значно менш видима категорія, вони не збираються їхати в Росію і часто навіть не виправдовують війну, але не приймають новий український порядок як свій. Їхнє очікування спрямоване назад — до світу, в якому Київ і Москва ще не вимагали остаточного вибору. Саме ця інерція дозволяє жити в українській державі, бачити наслідки російських ударів і водночас зберігати внутрішню вірність іншому часу. Для більшості цей час закритий. Для невеликої частини він досі виглядає незавершеним.
-
Путін і Сі з’їжджаються до Індії: війна проти України розколює БРІКС напередодні ключового саміту
Війна Росії проти України стає одним із головних випробувань для БРІКС напередодні саміту лідерів, який відбудеться 12–13 вересня у Нью-Делі. Розширене об’єднання намагається позиціонувати себе як дедалі впливовішу платформу Глобального Півдня, однак його учасники мають надто різні відносини з Москвою, Вашингтоном і Пекіном, щоб легко виробити спільну позицію щодо найбільших міжнародних конфліктів. Паралельно саміт проходитиме на тлі війни навколо Ірану, нафтової кризи та нового загострення суперництва США й Китаю. Про це повідомляє Associated Press.
Російський правитель Володимир Путін уже прибув до Нью-Делі вранці 11 вересня. Серед інших ключових учасників очікуються голова КНР Сі Цзіньпін, президент Ірану Масуд Пезешкіан, президент Південної Африки Сиріл Рамафоса, президент Єгипту Абдель Фаттах ас-Сісі та президент Індонезії Прабово Субіанто. На зустріч також має прибути генеральний секретар ООН Антоніу Гутерреш.
Для господаря саміту — Індії — присутність Путіна створює особливо складний дипломатичний баланс. Нью-Делі десятиліттями підтримує тісні оборонні та економічні відносини з Москвою, але водночас дедалі активніше співпрацює зі Сполученими Штатами, Європою, Японією та Австралією. Саме тому Індія від початку повномасштабної війни уникає прямого приєднання до західного курсу щодо Росії та регулярно закликає до переговорів і дипломатичного врегулювання. Associated Press зазначає, що війна в Україні вже продемонструвала межі можливостей Нью-Делі балансувати між конкуруючими центрами сили.
Енергетичний фактор робить цей баланс ще складнішим. Росія залишається одним із головних постачальників нафти для Індії. У липні 2026 року частка російської сировини в індійському нафтовому імпорті сягнула рекордних 50,83%, або приблизно 2,47 млн барелів на добу. Таким чином, понад половину імпортованої Індією нафти того місяця забезпечувала саме Росія. Залежність від російських поставок додатково зросла через проблеми з поставками з Близького Сходу.
Вашингтон, своєю чергою, посилює тиск на країни, які купують російські енергоресурси. У Сенаті США вже пройшов законопроєкт, який дозволяє запроваджувати тарифи до 100% проти великих імпортерів російської нафти. Серед країн, яких потенційно може зачепити цей механізм, називають саме Індію та Китай. Документ ще має пройти Палату представників, однак для Нью-Делі навіть сама перспектива таких заходів стає додатковим аргументом не дозволити БРІКС перетворитися на відверто антиамериканський союз.
Це одна з ключових відмінностей між Індією та Китаєм. Пекін значно охочіше використовує БРІКС як майданчик для просування альтернативи західним політичним та фінансовим структурам. Індія також виступає за реформування світових інституцій та більшу вагу Глобального Півдня, але прагне зберігати стратегічну автономію й не хоче опинитися у блоці, який сприйматиметься як прямий противник США та Європи.
Саме тому війна проти України є для БРІКС дуже незручним питанням. Росія є одним із засновників об’єднання і одночасно державою, яка веде найбільшу війну в Європі з часів Другої світової. Китай зберігає тісні політичні й економічні зв’язки з Москвою. Індія продовжує купувати російську нафту, але не хоче псувати стратегічне партнерство із Заходом. Інші держави БРІКС також мають власні зовнішньополітичні інтереси, через що сформувати жорстку спільну позицію практично неможливо.
Додатково саміт відбувається в момент, коли США намагаються відновити дипломатичний трек щодо російсько-української війни. Американські представники Стів Віткофф і Джаред Кушнер нещодавно провели переговори спочатку в Москві з Путіним, а потім у Києві з Володимиром Зеленським. Суттєвого прориву досягнути не вдалося: головні вимоги України та Росії залишаються несумісними, зокрема щодо територій та майбутньої системи безпеки.
Зеленський 10 вересня повідомив, що тристоронніх переговорів за участю України, Росії та посередника до російських парламентських виборів 18–20 вересня не очікується. Водночас контакти між Києвом та Вашингтоном продовжуються. Отже, Путін прибуває на саміт БРІКС у момент, коли дипломатичний процес формально поновився, але реального прориву поки немає.
Проте Україна — не єдине питання, здатне розколоти саміт. Ще гострішим випробуванням стала війна навколо Ірану. Тегеран увійшов до БРІКС у 2024 році, але його відносини з Об’єднаними Арабськими Еміратами різко погіршилися після початку нинішнього конфлікту. ОАЕ після іранських ракетних ударів у серпні призупинили торговельні та фінансові операції з Тегераном. Кремль уже визнав, що суперечності між двома державами ускладнюють підготовку спільної декларації саміту.
Це особливо важливо, оскільки БРІКС ухвалює рішення на основі консенсусу. У травні міністрам закордонних справ держав об’єднання вже не вдалося погодити спільну заяву через суперечності між Іраном та ОАЕ. Тепер Індія спробує знайти формулювання, з яким погодяться обидві сторони.
Ситуація на Близькому Сході також напряму зачіпає економічні інтереси Індії. Війна фактично паралізувала значну частину перевезень через Ормузьку протоку, один із ключових маршрутів світової торгівлі нафтою, а Brent піднялася вище $100 за барель. Для Індії, яка сильно залежить від імпорту енергоносіїв, подорожчання нафти створює тиск на рупію, інфляцію та торговельний баланс. 11 вересня індійська валюта продовжила падіння саме на тлі стрибка нафтових цін.
Не менш важливою подією саміту стане приїзд Сі Цзіньпіна. Це його перший візит до Індії за сім років. Пекін і Нью-Делі намагаються поступово стабілізувати відносини після кривавих зіткнень на спірному гімалайському кордоні у 2020 році. Китайське МЗС уже підтвердило підготовку двосторонньої зустрічі Сі та Нарендри Моді під час саміту.
При цьому фундаментальні суперечності між двома азійськими гігантами нікуди не зникли. Індія обмежує частину китайських інвестицій із міркувань безпеки, Пекін стримано ставиться до передачі індійським компаніям окремих технологій, а прикордонна проблема залишається невирішеною. Тому зближення Моді та Сі радше є спробою керувати суперництвом, а не ознакою появи нового стратегічного союзу.
Ще одна велика тема Нью-Делі — фінансова незалежність БРІКС від Заходу. Країни обговорюють збільшення розрахунків у національних валютах та створення платіжних механізмів, менш залежних від долара і західної банківської системи. Індія перед самітом навіть запропонувала пов’язати цифрові валюти центральних банків держав БРІКС для прискорення транскордонних платежів.
Однак Нью-Делі підкреслює, що не йдеться про створення спільної валюти чи пряму заміну долара. Реалізацію проєкту ускладнюють різні фінансові системи, недовіра між окремими країнами та навіть відсутність нормальних фінансових відносин між деякими членами. У цьому сенсі фінансова тема повторює головну проблему всього БРІКС: об’єднання швидко збільшується, але разом із кількістю учасників зростає і кількість суперечностей.
Статус Саудівської Аравії також залишається показовим. AP описує розширений БРІКС як об’єднання 11 держав, однак Reuters уточнює, що Ер-Ріяд досі формально не прийняв повне членство і бере участь у роботі об’єднання на нижчому рівні. На саміт у Нью-Делі має приїхати міністр закордонних справ Саудівської Аравії Фейсал бін Фархан.
У підсумку саміт 12–13 вересня має показати, чи здатен розширений БРІКС бути чимось більшим за майданчик для спільних фотографій та декларацій. Організація представляє величезну частину населення світу, контролює значну частку енергетичних ресурсів і претендує на більший вплив у міжнародних інституціях. Але війна Росії проти України, конфлікт навколо Ірану, суперництво Індії та Китаю і різне ставлення учасників до США демонструють межі цієї єдності.
Для Путіна Нью-Делі стане можливістю показати, що Росія, попри санкції та майже п’ятирічну повномасштабну війну, не перебуває в міжнародній ізоляції. Для Сі Цзіньпіна — нагодою посилити роль Китаю в Глобальному Півдні. А для Нарендри Моді головним завданням буде значно складніша гра: залишити Росію партнером, поступово домовлятися з Китаєм, захищати економічні інтереси Індії та водночас не дозволити БРІКС перетворитися на союз, спрямований проти Заходу.
-
Канада погодила великий пакет ППО для України: Зеленський назвав допомогу критичною перед зимою
Канада погодила надання Україні нового значного пакета допомоги для посилення протиповітряної оборони, а також підтримку енергетичного сектору напередодні нового зимового сезону. Про це президент України Володимир Зеленський заявив 10 вересня у Калгарі перед переговорами з прем’єр-міністром Канади Марком Карні. Точний склад пакета та обсяги допомоги поки не розкриваються, однак глава держави назвав рішення Оттави критично важливим для України на тлі посилення російських повітряних атак.
«Це дуже важливий пакет протиповітряної оборони. Це критично», — сказав Зеленський журналістам у Канаді. Водночас президент не уточнив, які саме системи, боєприпаси чи інше обладнання увійдуть до нової допомоги. Не розкриваються поки і деталі канадської підтримки української енергетики.
Переговори проходять у момент, коли питання ППО знову опинилося серед головних зовнішньополітичних пріоритетів Києва. За даними Reuters, Україна відчуває критичний дефіцит американських перехоплювачів Patriot, здатних протидіяти російським балістичним ракетам. Одночасно Москва нарощує атаки ракетами та безпілотниками, а українська влада попереджає партнерів про необхідність заздалегідь підготуватися до можливих ударів по енергетичній інфраструктурі взимку.
Сам Зеленський ще після прибуття до Канади прямо назвав захист українського неба і підготовку країни до зими центральними темами поїздки. За його словами, під час візиту заплановані домовленості, які мають закріпити стратегічний рівень відносин між Києвом та Оттавою на роки вперед. Президент наголосив, що сторони говоритимуть про посилення стійкості України, підтримку населення та забезпечення необхідних оборонних можливостей.
Володимир Зеленський та перша леді Олена Зеленська перебувають у Канаді з 9 до 11 вересня. Програма передбачає заходи в Калгарі, Торонто та Норт-Беї. Крім того, український президент має виступити перед членами канадського уряду під час урядового форуму в Банфі. Офіс прем’єра Канади заздалегідь заявляв, що переговори будуть зосереджені на оборонній, економічній та енергетичній співпраці, а також на подальшій підтримці відновлення України.
У Калгарі графік переговорів передбачає окрему зустріч Зеленського з Карні, церемонію підписання документів та спільне спілкування з журналістами. За офіційним розкладом канадського прем’єра, зустріч мала розпочатися о 9:00 за місцевим часом, підписання — о 10:30, а спільна пресконференція — о 10:50. Які саме документи мають бути підписані, уряд Канади у попередньому анонсі не уточнив.
Карні зі свого боку вже заявив, що Оттава планує і надалі допомагати Києву протидіяти російським атакам. Канадський прем’єр також підтвердив підтримку прагнення України вступити до НАТО та Європейського Союзу. Канада залишається одним із найбільших партнерів України: від початку повномасштабного російського вторгнення вона взяла на себе зобов’язання щодо допомоги на суму понад 25,5 млрд канадських доларів, з яких більш як 8,5 млрд припадають на військову підтримку.
Нинішні домовленості не є першим великим пакетом Канади цього року. У липні під час зустрічі Зеленського та Карні на саміті НАТО в Анкарі українська сторона повідомляла про пакет підтримки обсягом $900 млн. Тоді Зеленський також назвав ППО найбільшим дефіцитом України. Карні пояснював, що допомога розрахована на найближчі місяці та включає військову техніку, боєприпаси й іншу підтримку на додачу до засобів протиповітряної оборони.
Окремо в межах канадських військових зобов’язань цього року було оголошено про сотні мільйонів доларів на боєприпаси та бронетехніку. Зокрема, Канада спрямовувала 475 млн на закупівлю боєприпасів, майже 400 млн — на виготовлення 35 броньованих машин канадського виробництва і ще 50 млн — на технологічне та інженерне обладнання для України. Загальний обсяг канадської військової підтримки України, оголошеної на 2026 рік, становив близько 2,8 млрд.
Київ паралельно намагається збільшити запаси ракет до систем Patriot через інших партнерів. Міністр оборони України Євгеній Хмара цього тижня повідомив, що Україна за підтримки партнерів контрактує близько тисячі ракет Patriot. Однак значна частина цих боєприпасів має надійти лише протягом наступних років, тому Київ просить союзників передавати ракети безпосередньо зі своїх наявних запасів уже зараз.
Посилення ППО особливо важливе на тлі очікуваної зимової кампанії Росії проти української енергетики. Останніми днями ця тема звучить фактично на всіх ключових переговорах Зеленського. 9 вересня президент обговорював повітряну оборону й підготовку до зими з партнерами дорогою до Канади, а раніше Німеччина підтвердила надання додаткових ракет для українських систем ППО.
Саме тому канадський пакет може мати для України значення не лише як чергова військова поставка. Йдеться про спробу створити запас засобів захисту перед періодом, коли Росія традиційно концентрує удари на електростанціях, підстанціях та іншій критичній інфраструктурі. Додатковий блок підтримки енергетики може стати другою частиною цієї стратегії — поряд із безпосереднім посиленням українського неба.
При цьому головна інтрига переговорів у Калгарі поки залишається нерозкритою: що саме увійде до нового пакета ППО. Станом на момент перших заяв Зеленського ні Київ, ні Оттава не повідомляли конкретну кількість ракет, назви систем чи вартість нового пакета. Тому твердження про передачу конкретно Patriot або певної кількості ракет наразі було б передчасним. Більше деталей очікується після церемонії підписання та спільної пресконференції Зеленського і Карні.
-
«Шахтар» повертається в Лігу чемпіонів: на українців чекає гаряча битва з ПСВ в Ейндговені
Донецький «Шахтар» у четвер, 10 вересня, розпочинає виступи в основному етапі Ліги чемпіонів сезону-2026/27. Першим суперником команди Арди Турана стане чемпіон Нідерландів ПСВ, а матч пройде на PSV Stadion в Ейндговені. Початок зустрічі — о 19:45 за київським часом. Для «гірників» це не просто старт нового єврокубкового сезону: команда повертається на головну клубну сцену Європи після надзвичайно насиченої попередньої кампанії й одразу отримує суперника, з яким пов’язана одна з найбільш драматичних єврокубкових поразок останніх років.
ПСВ та «Шахтар» до цього зустрічалися в Лізі чемпіонів лише одного разу. 27 листопада 2024 року донеччани в Ейндговені вели з рахунком 2:0, однак господарі здійснили неймовірний камбек наприкінці зустрічі й перемогли 3:2. Усі три м’ячі ПСВ тоді забив після 87-ї хвилини. Тож нова зустріч на тому самому стадіоні фактично дає «Шахтарю» шанс закрити один із найбільш болючих сюжетів попередніх виступів у турнірі. УЄФА також нагадує, що саме той матч залишається єдиним очним протистоянням команд в історії.
До Нідерландів команда Арди Турана прибула заздалегідь. Напередодні гри футболісти провели відкрите тренування на PSV Stadion. Перші 15 хвилин заняття були доступні для журналістів, після чого команда працювала за зачиненими дверима. За інформацією клубу, футболісти відпрацьовували контроль м’яча, короткі й середні передачі, стандартні положення та завершальні удари. Загальна тривалість сесії становила близько години.
Арда Туран перед стартом у Лізі чемпіонів окремо наголосив, що вихід на цей рівень має особливе значення не лише для команди. За словами наставника, минулого сезону «Шахтар» провів 20 матчів у єврокубках із виснажливою логістикою, тому повернення до Ліги чемпіонів стало заслуженим результатом цієї роботи. Турецький тренер також заявив, що команда намагатиметься не відмовлятися від власного стилю навіть у складному виїзному матчі та представляти Україну на найбільшій клубній сцені Європи.
Перед грою УЄФА називала кілька кадрових проблем «Шахтаря». Голкіпер Кирило Фесюн пропускає матч через хворобу, Марлон Сантос має м’язове ушкодження, а участь Педріньо залишалася під питанням через проблеми зі стегном. Орієнтовний склад донеччан виглядав так: Дмитро Різник у воротах, Вінісіус Тобіас, Валерій Бондар, Микола Матвієнко та Педро Енріке в обороні, Єгор Назарина, Олег Очеретько і Марлон Гомес у центрі поля, Аліссон Сантана, Кауан Еліас та Невертон — в атакувальній групі.
У ПСВ кадрова ситуація також далека від ідеальної. Мауро Жуніор пропускає зустріч через дискваліфікацію, а Денніс Ман, Анасс Уаїсса, Алассан Плеа та Кіліан Сіллідія фігурували серед недоступних футболістів. Під питанням перед грою залишався Сем Ламмерс. Попри це, у розпорядженні Петера Боса є достатньо гравців із великим європейським досвідом — серед них Іван Перішич, Серджиньйо Дест і Рікардо Пепі.
Для «Шахтаря» важливим фактором є й форма перед єврокубковим стартом. В останньому матчі чемпіонату України «гірники» здобули вольову перемогу над «Карпатами» у Львові — 2:1. Господарі відкрили рахунок завдяки Назарію Русину, однак Лука Мейрелліш відновив рівновагу ще в першому таймі, а після перерви Аліссон Сантана приніс донеччанам три очки. Таким чином команда Турана підійшла до поїздки в Ейндговен після важливої перемоги й із можливістю переключитися з внутрішнього чемпіонату на головний європейський турнір.
Водночас суперник має серйозний статус. ПСВ став чемпіоном Нідерландів утретє поспіль, а сезон-2025/26 завершив із величезним відривом від найближчого переслідувача. Для команди Петера Боса нинішня Ліга чемпіонів має стати спробою значно покращити минулорічний результат: у попередньому розіграші ПСВ виграв лише два з восьми матчів основного етапу та не пробився до плейоф.
Є й цікава статистика, яка додає інтриги перед стартовим свистком. ПСВ програвав свій перший матч у кожному з п’яти попередніх сезонів Ліги чемпіонів. Востаннє клуб з Ейндговена перемагав у стартовому турі турніру ще в сезоні-2015/16, коли вдома здолав «Манчестер Юнайтед» — 2:1. Для «Шахтаря» це ще один аргумент, що навіть у статусі гостя українська команда не повинна виходити на поле лише з думкою про захист власних воріт.
Нова Ліга чемпіонів для донеччан буде надзвичайно складною. Після ПСВ команда Турана 14 жовтня зіграє з АЕК, 21 жовтня вирушить до «Інтера», а далі зустрінеться зі «Спортінгом», «Фенербахче», «Слованом», «Лейпцигом» і мадридським «Реалом». Домашні матчі основного етапу «Шахтар» проводитиме на «Стемфорд Бридж» у Лондоні.
Саме тому старт у Ейндговені може мати значення далеко за межами одного матчу. У форматі єдиної турнірної таблиці кожен набраний бал здатен безпосередньо вплинути на підсумкове місце та шанси продовжити боротьбу після восьми турів. Для «Шахтаря» виїзд до ПСВ — перша можливість показати, наскільки команда Арди Турана готова конкурувати на найвищому європейському рівні.
-
ФСБ заявила про «українського шпигуна» біля посла Британії: у Москві затримали охоронця дипмісії
У Москві Федеральна служба безпеки Росії заявила про затримання громадянина РФ, який працював у структурі, що забезпечувала охорону британської дипломатичної місії, та нібито передавав Україні інформацію про співробітників посольства. Про це повідомило Bloomberg. Російська спецслужба стверджує, що отримані від чоловіка дані могли використовуватися для підготовки провокації або нападу на британських дипломатів, відповідальність за який планували покласти на Москву. Водночас незалежного підтвердження цієї версії немає, а оприлюднені твердження наразі фактично є версією ФСБ.
За інформацією російської сторони, затриманий — громадянин РФ 1981 року народження. У повідомленнях західних медіа його називають 45-річним чоловіком, а російські ЗМІ вказують лише ім’я Марат, не розкриваючи повних персональних даних. Він не був британським дипломатом і, за наявною інформацією, не належав безпосередньо до штату уряду Великої Британії: чоловік працював на сторонню організацію, яка виконувала охоронні функції для дипломатичної місії. За даними The Times, йшлося, зокрема, про охорону біля резиденції британського посла в Москві Найджела Кейсі.
ФСБ заявляє, що чоловік нібито збирав відомості про британських дипломатів: фотографії та персональні дані, адреси проживання, інформацію про автомобілі, пересування, зустрічі, а також систему охорони дипломатичних об’єктів. Російські медіа, які цитують спецслужбу, додають, що серед переданих даних могли бути графіки роботи пунктів пропуску, інформація про кількість охоронців та інші внутрішні відомості. Частина цих деталей походить виключно від російських силових структур і наразі не була незалежно підтверджена.
Ключова частина заяви ФСБ стосується України. Російська спецслужба стверджує, що охоронець контактував з українським блогером Дмитром Карпенком, відомим також як «Апостол Дмитро», а той начебто діяв в інтересах Служби безпеки України. Карпенко справді є українським блогером та автором великої кількості інтерв’ю, зокрема з російськими військовополоненими. На власному сайті він повідомляє про сотні мільйонів переглядів своїх каналів та понад тисячу довгих відеоінтерв’ю. Водночас це саме по собі не підтверджує заяв ФСБ про його можливу роботу на українську спецслужбу.
Найбільш резонансною є заява Москви про начебто запланований «теракт під чужим прапором». За версією ФСБ, інформація про британських дипломатів мала бути використана для підготовки нападу на посла Великої Британії Найджела Кейсі або інших представників дипмісії. Російська сторона стверджує, що після цього відповідальність планували покласти на саму Росію, щоб спровокувати пряме військове зіткнення між Москвою і Лондоном. Жодних незалежних доказів існування такого плану у відкритих джерелах наразі не оприлюднено.
Російська спецслужба також поширила відео затримання чоловіка. Західні видання описують кадри, на яких силовики в цивільному та балаклавах валять затриманого на землю. ФСБ повідомила, що проти нього відкрито кримінальну справу про державну зраду. Російські медіа також поширюють нібито його свідчення та фрагменти листування, однак перевірити обставини отримання цих матеріалів або достовірність представленої російською стороною версії незалежно неможливо.
Інцидент стався на тлі вже тривалого дипломатичного протистояння між Росією та Великою Британією. Москва протягом останніх років неодноразово звинувачувала британських дипломатів у шпигунстві та висилала їх із країни. У січні 2026 року Росія відкликала акредитацію ще одного працівника британського посольства, заявивши про його зв’язки зі спецслужбами. Лондон тоді категорично відкинув обвинувачення як безпідставні. У березні Москва вислала ще одного британського дипломата, якому приписувала «економічне шпигунство». Британська сторона знову назвала такі звинувачення неприйнятними та частиною кампанії тиску.
Ще у 2025 році британське Міністерство закордонних справ офіційно заявляло про «агресивну та скоординовану кампанію переслідування» дипломатів з боку російської влади. Тоді Лондон наголошував, що звинувачення проти його співробітників фабрикуються для виправдання тиску на британську дипломатичну місію, та попереджав Москву про дзеркальні заходи у разі подальшої ескалації. Попри різке погіршення відносин після початку повномасштабної війни проти України, Велика Британія продовжує утримувати посольство в російській столиці.
Цьогоріч британська влада навіть офіційно попереджає своїх громадян про підвищений ризик затримання в Росії. Міністерство закордонних справ Великої Британії радить взагалі не їздити до РФ, серед іншого через ризик того, що російська влада може затримувати іноземців за підозрою в діяльності, яку Москва вважає незаконною. У рекомендаціях Лондона прямо зазначається, що можливості британського уряду допомогти затриманим у РФ суттєво обмежені.
Додаткового політичного забарвлення історії додає те, що буквально напередодні у самій Великій Британії 31-річному Джошуа Кемміджу висунули обвинувачення у сприянні російській військовій розвідці. За даними британської прокуратури, він нібито контактував із представником пов’язаної з ГРУ структури та підозрюється у підготовці диверсійної діяльності. Таким чином, протягом приблизно доби Лондон і Москва опинилися в центрі двох окремих історій із взаємними звинуваченнями у шпигунстві та диверсіях.
Напруженість виходить далеко за межі дипломатичних скандалів. 10 вересня Reuters повідомив, що Велика Британія, Норвегія та США навесні зірвали російську підводну операцію поблизу Шпіцбергена. За даними агентства, російські спеціальні підводні апарати проводили навчання із застосуванням технологій, які можуть використовуватися проти критично важливих морських кабелів. В іншому епізоді Німеччина звинуватила Москву в причетності до загрози в аеропорту Лейпциг/Галле, після чого відбувся новий обмін дипломатичними заходами між Берліном і Москвою.
На цьому тлі затримання охоронця британської дипмісії стає не просто черговою кримінальною справою всередині РФ, а новим епізодом різкого протистояння Москви з Лондоном. Принципово важливо, що наразі достовірно встановленим є саме факт заяви ФСБ про затримання та відкриття справи. Твердження про роботу чоловіка на СБУ, передачу інформації для терактів і намір атакувати британського посла залишаються російською версією подій. На момент підготовки матеріалу незалежного підтвердження цих звинувачень у відкритих джерелах не було, а британські та українські структури публічних доказів на користь версії ФСБ не надавали.